2001—2002 рр.: парламентські вибори,акція «Повстань, Україно!» та візит Папи Римського

Початок 2001 року характеризувався загостренням політичної кризи, каталізатором якої стали «плівки» майора Мельниченка. Поряд із цим актуалізувалися розмови про можливу відставку уряду Віктора Ющенка, оскільки глава держави підозрював його в президентських амбіціях. У пропрезидентських ЗМІ В. Ющенка стали звинувачувати в прагненні сформувати у Верховній Раді «пропрем’єрську більшість». Глава уряду у відповідь заявляв, що в роздмухуванні конфронтації між Президентом та Кабінетом Міністрів насамперед «зацікавлені тіньовики, котрі прагнуть і далі розкрадати країну», та що потрібно бути «політичним збоченцем», щоб за чотири роки до виборів розпочинати передвиборну кампанію. Однак ці підозри Банкової ще більше посилилися після розгортання акції «Україна без Кучми». До того ж М. Мельниченко заявив, що в записах від 30 березня 2000 року є розмова Л. Кучми з одним із глав облдержадміністрацій, у ході якої Президент начебто обіцяв «знищити» Ющенка як прем’єра.

Та перш ніж взятися за прем’єра, Л. Кучма усунув зі складу Кабміну віце-прем’єра Юлію Тимошенко. А оскільки В. Ющенко відмовився ініціювати її відставку, то фактично це було зроблено руками Генпрокуратури: 5 січня 2001 року це відомство порушило проти Тимошенко кримінальну справу, а Генпрокурор Михайло Потебенько виніс постанову про усунення віце-прем’єра з посади та направив її Президенту. 19 січня 2001 року 

Л. Кучма підписав указ про звільнення Ю. Тимошенко з посади віце-прем’єра «у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності», а невдовзі для Тимошенко підшукали «вакантне місце» в Лук’янівському СІЗО. Це вивело на вулиці ще більшу кількість протестувальників. Зрештою, 9 лютого було утворено «Форум національного порятунку», до складу якого, окрім Ю. Тимошенко, увійшли близько сотні відомих політиків та громадських діячів, зокрема, О. Мороз, І. Юхновський, С. Хмара, 

Л. Лук’яненко. В маніфесті форуму зазначалося, що переговори з владою можливі лише «про форму відставки Президента» та що сам Л. Кучма «не має морального права виступати стороною таких переговорів».

Влада на утворення форуму відреагувала відомим зверненням до народу Президента Л. Кучми, Голови Верховної Ради І. Плюща та прем’єра В. Ющенка, в якому лідери опозиції порівнювалися мало не з фашистами.

Та хоча В. Ющенко й засудив дії опозиції, це ніскільки не гарантувало йому відновлення довіри з боку В. Кучми. Швидше навпаки — якраз після цієї своєрідної дискредитації прем’єра в очах опозиції й розпочалася атака на його уряд. Заспівувачем дійства став Перший заступник Голови Верховної Ради Віктор Медведчук, котрий 26 лютого 2001 року заявив: «Або уряд піде шляхом взаємодії з парламентською більшістю через створення коаліційного уряду і зробить спільною відповідальність, або більшість у квітні створить новий коаліційний уряд з новим прем’єром». І хоч 3 березня Кабмін видав офіційну заяву, в якій цей ультиматум було оцінено як «спробу розхитати взаємовідносини між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів та загострити відносини між гілками влади», а сам В. Ющенко ініціював зустріч Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра, під час якої було досягнуто публічної згоди про розробку проекту спільного політичного договору, маховик відставки вже було запущено. А коли 16 березня проект цього договору було винесено на розгляд координаційної ради парламентської більшості, пропрезидентські фракції та групи  — СДПУ (о), «Відродження регіонів» і «Трудова Україна» — просто відмовилися розглядати цей документ. Таким чином стало остаточно зрозуміло, що заяви цих політичних сил про необхідність утворення «коаліційного уряду» не що інше, як димова завіса, котрою прикривалася підготовка до відставки Кабміну.

Розв’язка настала 26 квітня 2001 року — цього дня парламент 263 голосами підтримав постанову про недовіру Кабміну та запропонував Президентові внести кандидатуру нового прем’єра. Свідками цього рішення стали близько 20 тисяч мітингувальників, котрі вперше в українській історії зібралися під стінами парламенту не для того, що вимагати відставки прем’єра, а навпаки, -на підтримку уряду. Отож народ чекав від Ющенка заяви, і він, вийшовши з парламенту, виголосив свою відому фразу: «Я не йду з політики. Я йду, щоб повернутись!».

Як бачимо, В. Ющенку не допомогли ані його намагання знайти компроміс з Банковою, ані підписання так званої «заяви трьох», ані відсутність чіткої реакції на події 9 березня 2001 року, коли святкування дня народження Тараса Шевченка вилилося в масові бійки між спецпідрозділами міліції та учасниками акції «Україна без Кучми». Нагадаємо, що невдовзі багатьох учасників подій 9 березня засуджено на різні строки ув’язнення.

29 травня 2001 року Верховна Рада України 239 голосами дала згоду на призначення Прем’єр-міністром Анатолія Кінаха. А те, що портфелі в його уряді зберегли майже всі міністри, ще раз підтвердило, що головною метою висловлення недовіри Кабміну була відставка самого прем’єра Ющенка. З настанням літа напруга протистояння дещо спала, а політичні сили спрямували зусилля на підготовку до запланованих на 21 березня 2002 року парламентських виборів. За їх підсумками опозиційні до влади політичні сили («Наша Україна», БЮТ, СПУ та КПУ) формально здобули в парламенті більшість місць (разом ці фракції налічували 228 народних депутатів) та мали всі підстави розраховувати на реалізацію власного сценарію. Однак затяжні і безплідні двомісячні переговори врешті дозволили владі перехопити ініціативу. Тож коли 17 травня «Наша Україна» таки запропонувала всім політичним силам підписати договір про спільні дії (цей документ прописував алгоритм розподілу між представниками «політично відповідальної парламентської більшості» усіх керівних посад, на які мала вплив Верховна Рада), час уже було втрачено. Бо 28 травня 2002 року в парламенті фактично було сформовано пропрезидентську більшість у складі 226 народних депутатів — саме стільки голосів було віддано за обрання Головою Верховної Ради Володимира Литвина. Такий розвиток подій став можливим тому, що до нової більшості приєдналися сім представників «Нашої України» та один — від КПУ.

18 червня 2002 року в парламенті зі щорічним посланням виступив Президент України, котре засвідчило, що Л. Кучма почав підготовку до другої спроби внесення змін до Конституції. «Саме цього вимагають результати всеукраїнського референдуму», — нагадав він депутатам. Натомість Голова Верховної Ради В. Литвин висловився проти негайної зміни Основного Закону, «бо хоч система держуправління в багатьох викликає нарікання, але ревізія Конституції небезпечна тим, що різні сили зажадають переробити його «виключно під себе». А от координатор міжфракційного блоку «Єдина Україна» Сергій Тігіпко зазначав, що якщо й варто вносити якісь зміни до Конституції, то «найперше додаткові повноваження потрібні Президенту». Загалом, ще до середини 2002 року пропрезидентські сили за інерцією продовжували говорити про необхідність внесення змін до Конституції, які посилювали б роль Президента, а опозиція заявляла про необхідність обмеження влади глави держави та про перерозподіл повноважень на користь парламенту.

У цій ситуації Президент зіграв на випередження. У зверненні з нагоди 11-ї річниці незалежності України він несподівано заявив про необхідність переходу до парламентсько-президентської форми правління. Це відразу насторожило представників опозиції, оскільки в них виникла підозра, що Л. Кучма, маючи надзвичайно низькі шанси перемогти на президентських виборах, хоче повернути її конституційну ініціативу на свою користь, тобто намагатиметься втримати владу через контроль над парламентською більшістю. Ця підозра ще більше посилилася після того, як з адміністрації Президента просочилася інформація про напрацювання такого варіанта змін до Конституції, який передбачав би обрання глави держави парламентом. З настанням осені 2002 року розпочався новий наступ опозиції. Зокрема, 16 вересня стартувала акція «Повстань, Україно!», в якій взяли спільну участь СПУ, БЮТ, КПУ та радикальніша частина «Нашої України». Зрештою, на Європейську площу Києва прибув і Ющенко. Щоправда, лідер «Нашої України» на той час також вів консультації про утворення парламентської більшості з пропрезидентськими фракціями: «Трудовою Україною» і ПППУ, НДП, «Аграрниками України» та «Демократичними ініціативами». Однак саме після участі В. Ющенка в мітингу 16 вересня, який ухвалив резолюцію про необхідність усунення Л. Кучми від виконання президентських обов’язків, ці переговори було цілковито припинено. Натомість 27 вересня керівники дев’яти пропрезидентських фракцій і груп, включно з переліченими вище, заявили про формування у Верховній Раді постійно діючої парламентської більшості. Це розв’язало руки Президенту, котрий, звертаючись до народу, заявив: «Непримиренні вимагають, щоб я подав у відставку. Категорично заявляю: я цього не зроблю». Утім, офіційно про утворення більшості у складі 231 народного депутата було повідомлено лише 8 жовтня — після того, як до її складу було «рекрутовано» деяких депутатів з опозиційних фракцій.

Показово, що суб’єкти парламентської більшості тривалий час не могли дійти згоди стосовно кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, бо розуміли, що це означало визначитися з прізвищем майбутнього провладного претендента на посаду Президента України. 25 жовтня вони все ж таки запропонували на вибір глави держави чотири прізвища: чинного на той час глави уряду Анатолія Кінаха, першого віце-прем’єра Олега Дубини, голови Державної податкової адміністрації Миколи Азарова та голови Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича. При цьому представники цих політсил, заявили, що погодяться з будь-яким вибором Президента. Однак Л. Кучма від такої честі відмовився, заявивши, що парламентська більшість має самостійно визначитися з єдиною кандидатурою на прем’єрську посаду. Тож ці «кандидатські маневри» завершилися лише 21 листопада 2002 року, коли Верховна Рада 234 голосами дала згоду на призначення на посаду прем’єра В. Януковича. 7 грудня в Маріїнському палаці Голова Верховної Ради В. Литвин, Прем’єр-міністр В. Янукович та керівники дев’яти фракцій і груп, які увійшли до складу парламентської більшості, підписали політичну угоду між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів про співпрацю і солідарну відповідальність. Це дало підстави Президенту заявити, що відтепер влада в Україні — єдина. А нова більшість, прагнучи розвинути свій успіх, 17 грудня навіть ухвалила постанову про перерозподіл посад у Верховній Раді. У відповідь фракції «Наша Україна, КПУ, СПУ та БЮТ, котрі, нагадаємо, під час парламентських виборів здобули більшість депутатських місць, виступили із заявою «Про факт державного перевороту в Україні» та розпочали блокування роботи парламенту. У цій ситуації стала очевидною слабкість «постійно діючої парламентської більшості», тож 24 грудня «більшовики» дали задній хід та скасували постанову про зміну керівництва комітетами Верховної Ради. У 2003 рік країна входила зі сформованою пропрезидентською парламентською більшістю та з утвореним нею за квотним принципом так званим «коаліційним урядом». Така ситуація насамперед задовольняла Президента Леоніда Кучму, бо, з одного боку, дії коаліції цілковито залежали від його рішень, а з другого — вся відповідальність за результати роботи перекладалася на парламентську більшість та на сформований нею уряд. Відтак Л. Кучма заявив, що «коаліційний уряд» на чолі з В. Януковичем працюватиме до президентських виборів, тобто до кінця 2004 року. А за цей час глава держави сподівався домогтися ухвалення своїх змін до Конституції, які передбачали перехід до парламентсько-президентської форми правління.

Серед інших пам’ятних подій цих двох років — візит до нашої держави 23—27 червня Папи Римського Івана Павла ІІ.

Згадаймо й про Скнилівську трагедію, яка сталася 27 липня 2002 року.