Мешканців Городенківського району не треба закликати брати лопати і йти господарювати, щоб вижити. Цим тут відвіку займається більшість населення, включаючи й тих, хто живе в райцентрі. Адже то дає бодай якийсь дохід до невеликих, як правило, зарплат та пенсій. Спробуймо проаналізувати, що цьогоріч вигідно вирощувати, та на який урожай сподіватися.
Семеро одного ждуть
Як відомо, чимало людей на невеликих ділянках сіють зернові. Почасти тому, що треба чимось зайняти земельні наділи, та й ручної праці не доводиться докладати, на відміну від трудомісткого городництва. Враховувати треба ж те, що в сільськогосподарському районі молодь не затримується. Сім’я городенківця Петра Левінського, приміром, має в користуванні майже півгектара землі. То ще добре, що пораються на городах разом із сином Богданом та невісткою Антоніною. Вирощують усіляку всячину: картоплю та овочі, кукурудзу. А на десяти сотках цьогоріч посіяли пшеницю, щоб було чим годувати домашню живність. Агротехнічні заходи, погожий травень сприяли тому, що заколосилася ділянка рясно, й навіть недавні дощі не стали на заваді. Та не менш важливо — вчасно зібрати врожай. У приміській зоні, де господарі мають земельний наділ, жнивують підприємці із сусідніх сіл. Зрозуміло, що мають вони вдосталь роботи у своїх населених пунктах, тож іноді доводиться добре набігатися, щоб «зловити» комбайна. І коли нарешті на масиві почувся гуркіт зернозбиральної техніки, до поля підтягнулося чимало газдів. Старенька «Нива» то ламалася, то молотила наступну латку (на знімку), переїжджаючи стежками з городу на город, а люди терпляче чекали. Своєї черги діждався й Петро Левінський. За лічені хвилини колосові на десяти сотках було зібрано, а невдовзі збіжжя вже зсипали й вантажили до мішків. Усього вийшло десять мішків, тобто п’ять центнерів. Рахуємо прибуток. Осіння оранка — 70 грн., культивація та сівба — по 50, міндобрива — 200, гербіциди — 20, жнивування по дванадцять гривень за сотку «потягнули» разом з насінням на шістсот гривень, тобто — мінус від урожаю три центнери (за п’ятидесятикілограмовий мішок пшениці на базарі треба віддати 100 гривень). Щось і заробили: за нинішніми цінами — понад 400 гривень. (А якщо у господарстві під пшеницею не десять соток, а сотні чи навіть тисячі гектарів, то й зиск мають чималий!). Торік за комбайнування платили сім-вісім гривень за сотку, але й пальне було дешевше. А ось, приміром, у колишнього агронома, розповів комбайнер Зеновій Кучма, зібрали з сорока соток повний бункер, тобто понад дві тонни добірної пшениці. Може, насіння ліпше, розмірковував, або ж «хімії» більше, бо ж, он, у великих господарствах за інтенсивних технологій вирощування «на круг» молотять і сімдесят, а навіть подекуди сто центнерів пшениці.
«Ми для власних потреб вирощуємо, — підсумовує Петро Левінський, — тому не зловживаємо міндобривами». Його підтримали й інші газди, розповівши, що якось навіть кури не хотіли їсти зерно, отримане на пай. Таке воно «смачне»...
Фури з Білорусі «загрібають» усе вирощене
Зеновій Кучма мешкає в приміському селі Серафинцях. Обробляє півтора гектара власної землі та тринадцять — орендованих. Має техніку, вирощує зернові. Та більше спеціалізується на овочах: помідорах та огірках, капусті, столовому буряку та моркві. Поставляє їх до дитячого оздоровчого табору, реалізує на місцевому ринку, а також здає гуртовим покупцям. Каже, що ціни на зернові невдовзі знизяться, бо врожай усіх культур, як видно з початком жнив, є вищим, ніж торік, коли в середньому по району врожайність була 32 ц/га. Цьогоріч перевалить, очевидно, за сорок центнерів з гектара. Хоча є певні сумніви щодо ячменю. Різко впали ціни й на картоплю, її на гурт уже приймають подекуди по три гривні за кілограм, і навіть дешевше. Ранню бульбу завозять до наших країв переважно з південних областей, але місцеві селяни й самі продають уже вирощене. Зрозуміли, що очікувати на особливий зиск восени, коли масово копатимуть картоплю, не доведеться. Вродив «другий хліб» добре, а бадилля метрової висоти й досі зеленіє. Хіба, як щороку, постачатимуть бульбу до гірських районів Прикарпаття. Загалом же, каже Зеновій Кучма, ціни диктує ринок. Ось, приміром, щороку господарі з сусіднього Заліщицького району Тернопільської області масово завозили до Городенки й Чернівців помідори, огірки та капусту з власних теплиць і плантацій. А нині селами роз’їжджають фури з Білорусі й «загрібають» усе вирощене. Буває, що й скачуть у такі дні ціни, хоч високими їх на цю пору не назвеш. Кілограм огірків, приміром, можна купити за гривню, помідорів — за дві, столових буряків та моркви — за чотири-п’ять гривень. Доволі дешеві абрикоси. Десятилітрове відро смородини та йошти можна придбати за сто гривень. А ось польські яблука тримаються в ціні — дванадцять гривень за кілограм. Господарі твердять, що для цих плодів та слив у наших краях не дуже сприятливий рік. На відміну, скажімо, від вишень та малини, заготовити на зиму яких не зумів лише лінивий. Тож бабусі, що рядами стояли на ринку з відрами цих налитих сонцем яскравих плодів, щось та й заробили. Ще б нам на все оце фруктово-ягідне багатство — білорусів, то й прибутки мали б селяни! Бо, на жаль, їх заготівлею нині ніхто не займається, консервний завод, куди масово звозили колись навіть яблука-падачки, давно «перепрофільований» на крамниці.
Івано-Франківська область.
Фото автора.
