В основу назви роману відомого польського історика Г. Сенкевича «Камо грядеші» («Куди йдеш») ліг старовинний переказ: апостол Петро після знищення майже всіх християн Рима таємно залишає місто. За містом він зустрічає Христа і питає у нього: «Куди йдеш, Господи?». Христос відповідає: «Якщо ти залишаєш народ Мій, Я йду в Рим на нове розп’яття». Після цього Петро повернувся до Рима і прийняв мученицьку смерть за віру, як і інші християни.
Не випадково у свідомості виникає аналогія з подіями, які відбулися в середині першого століття нашої ери, коли європейська цивілізація вибирала, наскільки правильним буде її шлях.
Куди йдеш ти, Україно, на початку XXІ століття? Наскільки праведним є твій шлях і наскільки близькі до твого народу його проводирі? Двадцять років державності дозволяють порушити не лише ці запитання, а й ідентифікувати країну в системі світового порядку та оцінити її цивілізаційну перспективу.
Протягом останніх десятиліть у світі відбулися два масштабні явища, що докорінно змінили організацію економічного життя на світовому і національному рівнях: глобалізація і неолібералізація.
Глобалізація сформувала мегапотоки, які прискореними темпами переміщують матеріальний та фінансовий чинники виробництва незалежно від кордонів.
Неолібералізація фактично звільнила економічне життя від впливу держави і суспільства, поставила в основу всіх людських відносин вільний ринковий обмін. Більшість нових пострадянських країн, зокрема й Україна, з різних причин були втягнуті в систему найортодоксальнішої моделі лібералізації. В результаті цього відбувається безпрецедентне посилення економічної нерівності і серед країн, і серед населення окремо взятих країн.
Сьогоднішня економічна криза — це найконцентрованіший вираз краху неоліберальної ідеї економічного життя. В умовах абсолютної лібералізації відбувається відокремлення грошового капіталу від матеріального виробництва, накопичення капіталу та його зростання шляхом нарощування обсягів фінансових угод. Проте таке зростання значною мірою є фіктивним.
Якщо на початку неолібералізації 90% міжнародних фінансових угод відносились до реальної економіки і тільки 10% були спекулятивними, то до середини 90-х це співвідношення змінилося на протилежне. Якщо у класичному розумінні першочерговим чинником вважається праця, то нині істотно зросла роль капіталу. Про це свідчить те, що праця в багатьох країнах не має необхідного престижу, низько оплачується. Поряд із цим з’явилася категорія багатих і дуже багатих людей, які шляхом маніпуляцій із капіталом безпідставно привласнюють результати чужої праці. Саме тому на планеті з’явилися великі зони вражаючої злиденності, голоду, хвороб. Скорочується тривалість життя людей працездатного віку, зростає безробіття.
Сьогодні місце країни у світовій економіці, а значить і в системі світового порядку, визначає рівень її технологічного розвитку, розвитку демократичних інституцій, духовності та культури. За даними Світового банку, національне багатство розвинених країн тільки на 5% складається з природних ресурсів, на 18% — з капіталу, і на 77% — із знань та умінь їх застосовувати.
Світовим трендом останнього десятиріччя було активне формування нових технологічних укладів, формування національних інноваційних систем. Уряди передових країн вкладали кошти переважно в високі технології, науку, демократичний розвиток. Унаслідок цього запровадження результатів наукових досліджень і розробок забезпечило 90% економічного зростання високорозвинених країн, а відкритість національних економік сприяла експорту такого ефекту до інших країн світу. На тлі цих процесів так звана українська еліта, прикрившись гаслами типу «український прорив», несамовито грабувала національне багатство та перекачувала фінансові потоки від населення через бюджет до своїх кишень. Маємо соціальну втому від таких політиків та ефект вражаючої поляризації населення, на одному полюсі якої — люди з рівнем зарплати у 960 гривень, а на другому — із мільярдними прибутками. Через відсутність національної інноваційної системи Україна впала у затяжну фінансову кризу більш критично, ніж інші країни.
Країна не змогла протиставити світовій фінансовій кризі стійку інноваційну систему, а значить конкурентоспроможну економіку.
Наукоємність промислового виробництва — на рівні 0,3%, що на порядок менше світового рівня. Зростання ВВП за рахунок запровадження нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7 — 1%. Узятий на лібералізацію курс національної економіки, що супроводжувався інтенсивним накопиченням приватного капіталу, відсторонив науку і технологічний розвиток від впливу на економіку, інноваційна діяльність підмінилася деклараціями, така діяльність стримується умовами ліберальної економіки.
Замість закріплення досягнутих успіхів, політиками розпочався переділ влади і власності. В результаті — капітал, створений громадянами України до незалежності, було розтрачено і в нових умовах не задіяно для економічного зростання економіки і рівня життя населення.
Роздержавлення і приватизація, яка проведена в Україні, мала два етапи: перший — ваучерний (1994—2000 рр.), другий — грошовий (з 2000 року і понині). Результатом проведення такої приватизації було зупинення роботи 49% підприємств. Унаслідок цього люди втратили роботу, а держава — механізм впливу на окремі галузі. Водночас ліберали (капіталісти) розповідають про те, що держава — неефективний власник, тому слід усе розпродати. Коли так говорила прем’єр Ю. Тимошенко, то її слова про неефективність свідчили, що такий менеджмент, який був у Кабінеті Міністрів (значить і вона, бо відповідно до законодавства у тому числі управляла держмайном), нездатний управляти ефективно. І розпродаж майна, який проведено, в основному зводився до одного: задовольнити апетити капіталістів, знищити товаровиробника як конкурента на зовнішньому або на внутрішньому ринку, умови конкурсу виписати так, щоб за збереження робочих місць, гарантованої зарплати той, хто придбав підприємство, не ніс жодної відповідальності. Яскравим прикладом може слугувати те, в який спосіб відбувалося знищення такого потужного підприємства, як Луганськтепловоз, та зміна, за дорученням Тимошенко, умов конкурсу по Криворіжсталі в 2009 році. Це призвело до незахищеності людей на підприємстві. Не випадково разом зі мною в суді виступають профспілки Криворіжсталі.
Або взяти за приклад, коли у 2001 році вперше було продано Луганськтепловоз, але процедура передачі його власникам затягнулася через судові процеси між потенційними покупцями-конкурентами. Діяльність підприємства була зупинена, 14 тисяч працівників залишилися без роботи, в результаті — в 2005 році за поданням ФДМУ до суду завод, що став фактично банкрутом, було повернено до державної власності. Щоб хоч якось відновити виробництво, дати людям роботу, в 2006 році ФДМУ продає завод, нові власники підписують жорсткі інвестиційні зобов’язання, які опрацьовувались фондом спільно з профспілками, трудовим колективом, органами місцевого самоврядування. В результаті підприємство відновило роботу, було погашено борги у зарплаті, податках, перед Пенсійним фондом. Але в 2007 році відбуваються перевибори до парламенту, відповідно змінюється склад Кабміну і знову розпочинаються «ігрища» навколо Луганськтепловозу, у 2009 році завод забирають у ефективного власника. Тимошенко підписує угоду про закупівлю в Кореї тепловозів, чим створює конкурента для свого товаровиробника і працівники Луганськтепловозу знову втрачають роботу та зарплату. Крім того, зазначену угоду доводиться виконувати й нинішньому уряду. Тож людина із ідеологією посередника «купи—продай» для своїх людей не стимулює відновлення виробництва, а створила проблеми із втратою робочих місць. Сьогодні суспільство має усвідомити, що люди з ідеологією посередника не повинні обіймати високі посади в державі, бо їхні рішення завжди призводять до загибелі підприємств та економіки загалом.
Ліберальний фарватер вітчизняної політики втягує суспільство ще в одну масштабну суспільну аферу. Засобами масової інформації насаджується думка про те, що запровадження продажу землі сільськогосподарського призначення дасть змогу подолати бідність, розв’язати проблему модернізації сільської інфраструктури. Розпаювання землі вже призвело до великої соціальної несправедливості — лише 12% жителів України (38% сільського населення) отримали право власності на землю. Вся молодь до 30 років не має землі і взагалі не матиме, якщо ми її продаватимемо.
Згідно із статтею 13 Конституції України «земля — це власність українського народу». Досі це визначення не викладено в Земельному кодексі, а Указ Президента 1994 року № 666 про розпаювання землі призвів до зіткнення інтересів міського та сільського населення. До цього часу не проведено інвентаризацію земель, не виконано закон України «Про розмежування земель державної і комунальної власності». Працює принцип — розділяй і владарюй. Тому, без сумніву, нашу землю скуплять олігархічні фінансові групи, переважно іноземні — через свої спільні підприємства або підставних осіб. Іноземні компанії з нетерпінням чекають продажу землі в Україні, мабуть, не випадково нам було виділено 200 мільйонів доларів за міжнародною програмою США. Або, приміром, продавши в Німеччині 80 га землі, можна буде скупити середній сільськогосподарський район в Україні з родючими землями. Такий процес затримає на 8—10 років модернізацію інфраструктури села.
Окрім цього, ще маємо вищенаведений згубний досвід з приватизацією в промисловості й науці. Протягом 20 років не відбулася модернізація основних засобів виробництва, в гонитві за сьогоднішнім прибутком з них витискають останнє. Інноваційна діяльність підприємств знизилася із 40 до 7%. Внесок наукової діяльності до вітчизняного валового внутрішнього продукту не перевищує одного відсотка. Ліберальна економіка без регулювання державою заходить в глухий кут. Сьогодні в світі спостерігається тенденція, що в більшості країн загальна кількість державної власності (а в країнах ЄС, США, Канаді — суспільна власність), тобто побудованої за рахунок платників податків, збільшується. Постає запитання — чому? Та тому, що власність це — один із механізмів регулювання ціни для здорової конкуренції і механізм забезпечення економічної безпеки держави. А тим більше, коли постає питання збереження національного надбання, землі й надр.
Сотні великих українців, серед яких Григорій Сковорода і Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький і Пилип Орлик, Володимир Вернадський і Сергій Корольов, Ігор Сікорський і Григорій Верьовка, становлять гордість нації, її тисячолітньої історії, культури і науки, уславили Україну у світі і зробили визначальний внесок у розвиток європейської та світової цивілізації. Колись поріднитися з Київським князівським родом було великою честю для Франції, Великої Британії, Німеччини, Польщі, ми були Центральною Європою. А тепер ми кажемо: треба йти в Європу. А може, нам потрібно спочатку прийти до себе, свого народу, а потім буде зрозуміло, хто до кого буде йти? За критеріями інноваційного розвитку ми вже і так у групі країн, «що рухаються навздогін». Перехід на Болонську систему в освіті вже зараз, на думку фахівців, призвів до зниження якості знань. Невже це та стратегія, яка достойна наших вищезгаданих предків? Чи могли б ми їм подивитися в очі?
Європейська спільнота з її неоліберальною економічною моделлю теж вступає в серйозну кризу суспільного розвитку. Протести населення у Великобританії, Франції, Греції, Італії свідчать про неефективність економічних і демократичних механізмів, які регулюють стосунки держави і соціуму. Сам Європейський Союз, за висновками міжнародних експертів, потребує істотної модернізації. Чому під ореол СОТ має лягати вся українська нація разом із своїми інтересами, через що маємо негативні наслідки вступу до організації? Чому національну політичну еліту більше хвилює те, що скаже чиновник із європейської структури, ніж простий українець?
Мабуть, саме в цій площині лежить відповідь на запитання, чому державою, елітою в політиці та бізнесі за 20 років незалежності не забезпечено основні конституційні гарантії: право на працю, гідне життя, доступну освіту, медицину та житло. У статті 3 Конституції України сказано: «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю...». Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
То чому механізми формування влади не забезпечують реальне делегування саме таких інтересів народу до державних структур?
Як може неоліберал Тігіпко реалізувати соціальну політику в державі, коли задекларований у Конституції характер держави як соціальної не збігається ні з його переконаннями, ні з політичною і владною діяльністю?
Прикладом тут може слугувати Швеція, де на початку 30-х років минулого століття прем’єр Пет Альбін Ханссон знайшов можливість закласти основи благополуччя країни, незважаючи на європейські тенденції поширення фашизму, формування тоталітарних режимів. Швеція знайшла можливість розв’язати проблему побудови справедливого суспільства, досягти для свого народу майже абсолютного соціального захисту. Від народження і до пенсії швед відчуває турботу своєї держави, влади.
Здійснивши подорожі до інших країн, Григорій Сковорода написав: «Не шукайте щастя в чужих краях, Сонце і Земля завжди з нами». Мабуть, великий філософ мав на увазі не лише окрему людину, а й українство загалом.
Валентина СЕМЕНЮК-САМСОНЕНКО, депутат Верховної Ради України ІІ, ІІІ, ІV, V скликань, секретар Політради СПУ, голова Союзу жінок України «За майбутнє дітей».
