героя нової повісті Миколи Махінчука
Розпочну свої нотатки запитанням самому собі, яке, думаю, не сподобається авторові. Чи молодь читатиме цю книжку? Бо що для них цікавого, коли вона починається тим, як головний герой цього художнього твору Володимир Скрипка святкує свій ювілейний день народження, а потім збирається у відпустку? І не багатьох, мабуть, схвилюють натяки його колег, чи повернеться він після відпочинку на робоче місце? Адже дехто з них був би радий, якби він назавжди застряг на дачі...
Власне, над цим Скрипка не замислюється. Йому душно від інших думок: «Господи, невже й справді шістдесят? Не віриться. Бо ніби й не жив ще. Весь час поспішав кудись, щось та когось доганяв, з нетерпінням поглядаючи вперед, де маячила якась чергова мета... Все, як один день, змигнуло... Невже й справді це та межа, зупинившись біля якої, маєш дати відповідь: що ж далі? Куди? За чим?»
Отже, ця книжка, швидше, для ровесників Володимира Андрійовича. Вона повчальна для них, бо він знає що робити на пенсії. У нього глиба нереалізованих із молодості задумів: «Мати гарну пенсію і писати книжки».
А тут у переддень ювілею звідкілясь узялася молода циганка, яка натякнула про щось цікаве і загадкове у його долі. Ніби в нього в роду був хтось дуже знатний. Потім його дорога розділилася на три, і тепер його велика рідня блукає по всьому світу...
Та остаточне програмне завдання на відпустку герою повісті Миколи Махінчука «Дорога до себе» під час привітання на дачі дає син: «Допиши нарешті книжку про того блукаючого життям чоловіка... Розкажи людям про шляхи-дороги вашого покоління...»
Володимир Скрипка не зважає на дошкульні зауваги дружини: «Дай Боже тобі і про сьогоднішнє ще подбати». Він занурюється у свій домашній архів, де наштовхується на запис в одному з блокнотів про відвідини Інституту історії АН України і згадку про книжку «Землі Королівства Польського».
Що це за королівство було таке, певно, мало хто знає з читачів. Автор також розповідає про нього стисло, але читач може лише позаздрити наполегливості й настирливості героя, як він докопувався до його історії. І той пошук був не лише копіткий, а й цікавий. Саме він і вивів героя повісті, який каже: «Син хоче розкопати історію нашого роду, от і запріг мене» на відкриття.
«Запряжений» батько під час відпустки зустрічається з багатьма людьми, просиджує в архівах та музеях і все-таки знаходить коріння свого роду, що було дуже непросто зробити, бо не залишилося нікого, хто міг би розказати про те.
А історія роду героя справді надзвичайно цікава і драматична. Адже син одного з попередників родоводу Володимира Скрипки, козака Бугая, прозваного так за могутню постать і велику силу, став генералом Бугайовим і жорстоко розправився з повстанцями Королівства Польського, під Тернополем зарубав онука Ванди Бугаєвської...
Автор повісті через історичні та архівні документи добирається до джерел назви хутора Скрипки і його зв’язку з родоводом козака Бугая.
А щоб дізнатися, як Бугаї стали Скрипками, чия велика «рідня блукає по світу», треба прочитати книжку.
Окрім цієї цікавинки, в повісті чимало сміливих і гострих описів того, як жив головний герой, його сміливих і гострих тлумачень певних періодів минувшини і віянь нинішніх незалежно-перебудовчих часів. Автор змальовує кілька драматичних сторінок історії України, зокрема козаччини, що привертає увагу до цього художнього твору.
Так, зокрема, герой коментує суперечливий і дискусійний уривок з «Історії русів» Осипа Бодянського про опального гетьмана Мазепу, значно вивищеного нині над усіма тодішніми керманичами України:
«Мазепа був далеко не такий, як тепер його малюють, амбітний і підступний. Викопав яму своєму благодійнику — Самойловичу, щоб посісти його місце. Одна рука його творила добро, а інша — немилосердність. Ніяк не міг пробачити Палію, що той козакує на його Білоцерківщині, а він мусить сидіти в Батурині та виконувати волю Москви».
Герой повісті замислюється над тим, чому традиції братовбивства й досі живуть, сміливо і категорично твердить: «За більшовиків розгортали неодноразово «соціалістичне змагання» за винищення власного народу. І в незалежній-залежній Україні творять те саме... Усе на спродаж, аби самому бути пупом землі. Це ж треба: бандити стають героями України, а її патріотів зовуть фашистами...».
Наведені вище сентенції, як і пошукова дорога Володимира Скрипки, гадаю, мають привернути увагу і молодих читачів. Бо, якщо він із великими затратами часу та енергії дошукується істини-коренів свого родоводу у запізнілий час — перед виходом на пенсію, за відсутності живих свідків, переказів чи побутових записів, то нинішній молоді, як і сину героя повісті, треба це робити завчасно. Щоб не шкодувати потім.
Наприкінці цих нотаток про книжку кілька запитань до автора повісті, відповіді на які, гадаю, буде цікаво знати всім, хто її прочитає.
— Миколо Гавриловичу, у тебе багато чого спільного із твоїм героєм. І ти, і він родом із Київщини. Ви обидва працювали в Кабінеті Міністрів, щоправда, на різних посадах. У вас спільні мрії — у пенсійний період писати книжки. У твого героя один, а в тебе два сини. І твоя повість написана на їхнє прохання. А що є спільного в родоводі твого героя і твоєму? Чи все це така складна і вишукана авторська вигадка?
— Звичайно, спільного тут чимало. Бо це історія нашого і попереднього покоління! Але Скрипка — не я. Він все-таки докопався до свого прапрапра — козака Бугая — на глибині 250 літ. Я, на жаль, цим похвалитися не можу — всі родові зв’язки обриваються у третьому коліні. Тож повість — суто художній твір, натяк кожному: шукайте свої корені.
— А Королівство Польське — це не вигаданий, історичний факт? Чи не збираєшся ти детальніше, ширше описати його?
— Це королівство — не вигадка. Я посилаюсь у повісті на історичні джерела. Вони достовірні і цікаві. То шматочок нашої історії. Але писати про неї щось більше не планую. Бо вже інші теми підпирають перо.
Отже, шановні читачі-пенсіонери, берімо приклад з головного героя повісті Миколи Махінчука «Дорога до себе». І необов’язково кожному писати книжки. Можна ж вирощувати городину, фрукти. Розводити рідкісних тварин і птахів. Будувати чи добудовувати власноруч свої садові будинки і тим самим залишати пам’ять про себе. Щось майструвати, ремонтувати, малювати. Треба оберігати, захищати наше майже смертельно поранене довкілля. Віддавати сповна свої знання і досвід, теплоту та увагу онукам, школярам, молоді! Слід жити активно, а отже — цікаво.
Герой повісті Миколи Махінчука після відпустки не повертається на роботу, бо там відбулося сучасне реформування — скорочення, перестановки кадрів. Та йому не хочеться вже більше бути чиновником, бо доторкнувся до чогось важливого, живого, захоплюючого — джерела певної глибини історії свого роду. Йому треба виконати синове прохання. Він своїм прикладом закликає: треба завчасно розповідати про своїх батьків і прадідів, збирати і досліджувати втрачені відомості про свої родоводи, допомагати у цьому пошукові молоді...
