Нещодавно в Києві відбувся турнір на честь справжньої легенди українського самбо, заслуженого тренера України Петра Михайловича Карамалака. Йому виповнилося 77 років, але він і сьогодні успішно виступає на численних турнірах ветеранів, вражаючи молодь своєю майстерністю. А загалом за довгі роки своєї блискучої кар’єри тренер підготував не одного чемпіона світу, не кажучи вже про понад 200 майстрів спорту не лише з України, а й близького та далекого зарубіжжя. Показовим є той факт, що чотири міністри нинішнього монгольського уряду є вихованцями Карамалака. Тож вислів «посол миру» щодо особистості Петра Михайловича набуває особливого звучання.

Тривалий час Петро Карамалак готував своїх учнів на стадіоні «Динамо», але не нинішньому, де, окрім футбольних вечорів, не побачиш жодної живої душі (щоправда, є зовсім недешевий фітнес-центр). І годі вже говорити про центральний стадіон, периметр якого охороняється краще за державний кордон. Я згадую стадіон «Динамо» тих часів, коли на ньому, крім трьох басейнів, трьох залів боротьби, залу важкої атлетики та багатьох інших, які завжди були переповненими, вечорами масово бігали мешканці довколишніх будинків.

Турнір на честь Карамалака може не такий примітний серед тих помпезних заходів, які здебільшого нічого не дають країні, окрім винагороди їхнім організаторам. Але за цим стоїть велика проблема, яку не можна замовчувати. Нині в телевізорі повсякчас лунає реклама «Наша слава, сила і хоробрість», під звуки якої козаки звитяжно мчать назустріч горілці «Козацька рада» або розмахують пивом «Чернігівське». І набагато легше завести молодь вигуком «Хто не скаче, той москаль», ніж змусити їх «крутити сонце» на перекладині або хоча б підтягнутися. Та й вишиванка значно краще виглядатиме на м’язистих грудях, ніж з-під неї стримітиме рука з пивним «фаустпатроном». До речі, я нещодавно був у Словаччині та Литві. Ці маленькі країни об’єднані однією цікавою деталлю — і там, і там на квадратний метр площі чимало молодих і не дуже людей підтягнутих та «накачаних».

Зараз багато пишуть про патріотизм. Та патріотизм не лише в тому, щоби прикрасити країну в синьо-жовті кольори. Значно важливіше робити те, що в радянські часи втілювалося гаслом «Мускул свой, дыханье, тело тренируй для пользы военного дела», ніж збирати кошти на фарбу уздовж вулиць, викликаючи асоціацію країни-прохача. Тож справжній патріотизм виявляється в підготовці молоді, здатної не лише на словах, а реально захистити свою батьківщину та вижити в найскладніших умовах. І робити це треба починати не за місяць до відправки в зону АТО, а з дитинства.

При цьому корисними є будь-які заходи, які прищеплюють підростаючому поколінню готовність працювати заради власного майбутнього, творити його своїми руками. Так, майже одночасно з турніром на честь Карамалака відбувся суботник на легендарному Київському велотреку, руїнам якого нещодавно виповнилося сто років. Він користувався величезною популярністю ще в 30-х роках минулого століття, коли на ньому збиралися не лише молоді люди, а й відомі письменники з будинку, що спорудили неподалік. У зимовий період на велотреку заливали каток, тож він перебував у центрі уваги весь рік. А сьогодні на його ремонт потрібно близько трьох мільйонів гривень, що значно менше, ніж річна зарплатня далеко не найкращої вітчизняної футбольної зірки.

Є багато інших можливостей для виховання патріотизму. Так, самбо зараз — не найпопулярніший вид єдиноборств, але є козацький спас, про який багато говорять, тож давайте включимо його у шкільну програму хоча б факультативно. Або другий приклад, що не має прямого відношення до спорту, проте не менш важливий у системі патріотичного виховання. Упродовж останнього часу на шпальтах газет, зокрема й «Голосу України», багато йшлося про Конотопську битву та її історичне значення. Але як популяризуються ці славні сторінки української історії? Давайте поглянемо на проблему з другого боку — у наших магазинах можна купити «розумні» книжки з яскравими ілюстраціями, схемами та макетами лицарських замків, римських когорт, індіанських вігвамів, кораблів вікінгів тощо. І постає наївне запитання — а де макет тієї самої Конотопської битви чи хоча б Запорізької Січі? На розкладках безліч фігурок ковбоїв, бакуганів, трансформерів, а де хоча б простенькі пластмасові фігурки козаків?

Ці запитання я ставив ще майже десять років тому. Тож у патріотичному підйомі важливо не забувати те, що Іван Франко називав «школою політичного думання». Але до цієї теми ми незабаром повернемося.

Олександр КОПИЛЕНКО, член-кореспондент НАН України, віце-президент Міжнародної федерації фрі-файту.

Петро Карамалак (у центрі) з деякими зі своїх учнів.

Фото надане організаторами турніру.