Чому вітчизняні взуттєвики не можуть конкурувати з привізним товаром
Узявши до рук будь-яку пару взуття, можна навіть не дивитися на позначку про виробництво: кожен знає — китайське. Зате пригадати, коли останнім часом купували українське, навряд чи хтось зможе. Вітчизняні торговельні взуттєві марки призабуті серед споживачів, вони давно не конкурують з якісними модними брендами. І навіть українські гумовики чи тапці потроху витісняються з ринку. Взуттєвики з усіх сил намагаються втриматися на ньому, але позиції з кожним днем слабшають. Чи вдасться пережити нелегкі часи жорсткої конкуренції?
На кожного українця — чотири пари китайського взуття
Ще дотепер Хмельницький вважається одним із провідних центрів вітчизняної взуттєвої промисловості, посідаючи за обсягами виробництва друге місце в країні. Але рейтинги доволі умовні. Бо хто сьогодні знає про хмельницьку марку?
Вижити галузі, швидше за все, допомогли колишні, ще радянські здобутки. Адже свого часу в обласному центрі працювала взуттєва фабрика, що постачала мільйони пар взуття на великі простори Союзу. Щоправда, і тоді хмельничани не могли похвалитися зразками високої моди чи гарантією якості. Спеціалізувалися переважно на дешевому текстильному взутті. Але на всякий товар — свій покупець.
До того ж єдиний на той час вуз обласного центру готував майбутніх фахівців саме у сфері взуттєвого виробництва. Два ці чинники значною мірою й допомогли втриматись області на лідируючих позиціях навіть після того, як давно припинила роботу взуттєва фабрика і значно розширив свою спеціалізацію університет.
Із 24 мільйонів пар взуття, виготовлених в країні торік, майже п’ять мільйонів — хмельницькі. На перший погляд, чимало. Але, якщо порівняти з тим, що продали, це просто крапля в морі.
Якщо середньостатистичний українець купує щороку 3—4 пари різного взуття, то споживчий ринок цього товару залишається стабільним і фіксованим — близько 160 мільйонів пар. Обсяги українського виробництва далекі від цієї цифри, тож дефіцит одразу перекривається привізним товаром.
Як стверджують у лізі підприємств—виробників взуття, шкіргалантереї та хутрових виробів «Укршкірвзуттяпром», нині 90 відсотків імпорту — китайський. І хоч би як ми нарікали на його якість, кількість його постійно зростає. Якщо два роки тому офіційно завезено 70 мільйонів пар, то торік — вже 122 мільйони. За теперішніх темпів імпорту, до кінця цього року кількість ввезеного взуття може сягнути 170 мільйонів.
Виходить, що на кожного українця припаде більш як чотири пари завезених черевиків. А тому місця для українського вже практично не залишається.
Виробництво скорочується через низьку реалізацію
На Хмельниччині півтора десятка взуттєвих підприємств добре відчули на собі цю проблему. Порівняно з минулим роком більшість із них відчутно зменшила випуск продукції. Олександр Сич, директор підприємства «Схід», де виробляють гумове та текстильне взуття, своєї стурбованості не приховує:
— Точну кількість взуття, яке є на ринку, сьогодні взагалі ніхто назвати не може. Бо, окрім того, що завозиться дешевий, мало не контрабандний імпорт, працюють ще й вітчизняні тіньовики. В обласному центрі їх набереться до десятка. Як одні, так і інші серйозно економлять на сплаті мита та податків, тому, зрозуміло, їхній товар коштує менше. А оскільки йдеться насамперед про масове взуття, то покупець надає перевагу інколи хоч і менш якісним, зате дешевшим покупкам.
Тож той, хто працює відкрито, сплачуючи всі податки, не просто зазнає збитків, а опиняється на межі повного банкрутства і закриття. За результатами роботи чотирьох місяців, лише два підприємства, що разом пошили дві сотні пар шкіряного взуття, втримались на минулорічних позиціях. Зате решта, що спеціалізуються на текстильних та гумових виробах, скоротили обсяги від третини до половини. До того ж реалізація продукції впала з 11,5 мільйона гривень до 8 мільйонів гривень.
Обнадійливих перспектив на майбутнє поки що не видно, бо за таких умов важко думати про модернізацію виробництва, освоєння нових видів продукції — все це стримують проблеми з реалізацією, заганяючи взуттєвиків просто в глухий кут. Якщо не можеш конкурувати в технологіях — ринок для тебе назавжди зачиняє двері.
Щоб урятувати ситуацію, свій варіант запропонувала ліга взуттєвиків. Насамперед — об’єднатися українським виробничникам, а вже потім — оголосити війну масовому ввезенню в країну імпортного, а головне — контрабандного товару.
Президент ліги Олександр Бородиня навів чимало своїх аргументів:
— Свідчень того, що через митниці проходить контрабандне взуття, котре демпінгує ціни на українському ринку, є чимало. Скажімо, як могло статися таке, що італійська сторона засвідчує одну цифру експорту в Україну, а в нас вона зафіксована втричі менша під час оформлення імпорту. До того ж як може конкурувати наш виробничник із китайськими постачальниками, коли митна вартість пари шкіряного взуття становить близько семи гривень, штучного — близько двох? Стримати масове ввезення товару за явно заниженими цінами може або введення на державному рівні відповідних квот на імпортне взуття, або встановлення спеціального ввізного мита, котре збалансує ціни на ринку.
Якщо виграє виробничник, покупець знову босий?
Така ідея навіть за надзвичайної проблемності її реалізації не могла не сподобатись виробничникам. Практично всі вони однодумці: «Ми наполегливо працюємо над тим, щоб виробити продукцію, і не відчуваємо жодної державної підтримки». Тому будь-які кроки на захист виробника сприймаються як довгоочікувані і надзвичайно бажані. Але чи стануть вони справді ефективними, сказати важко. Бо що від того виграє покупець? А за всіма законами економіки саме він є регулятором будь-якого ринку.
Не секрет, що практика будь-яких антидемпінгових заходів як правило призводить до збільшення ціни на ринку. Купівельна спроможність середньостатистичного українця добре відома. То чи варто підтримувати своє виробництво за його рахунок? Адже для багатьох давно не має вирішального значення, де пошито пару чобіт чи босоніжок, головне — чи вистачить грошей щоб їх купити.
Звучить не патріотично. Але нинішні світові тенденції дають нам нові уроки і економіки, і патріотизму. Самі взуттєвики наводять факти про те, що в багатьох європейських країнах втрачено аналогічне виробництво. Але ж це зовсім не означає, що тамтешній покупець ходить у гірших, ніж українець, туфлях. При цьому ніхто не б’є на сполох і не намагається реанімувати те, що виявилося на цьому етапі нежиттєздатним.
З точки зору оцінки наших досягнень, було б набагато симпатичніше розповідати про нарощування випуску чобіт та черевиків.
Але про який розвиток галузі може вести мову країна, котра практично немає ані власної сировинної бази, ані відповідного машинобудування?
Сьогодні виробничники називають надзвичайно високі ціни на спеціалізоване обладнання, котре змушені купувати за кордоном. Хто може розкошелитися на нього? Чого ж дивуватися, що, відстаючи в технологіях, галузь втрачає свою конкурентоспроможність на світових ринках.
Про масове виробництво української шкіри так само давно не йдеться. Якщо братися за розвиток цього напряму, то за нинішніх темпів розвитку тваринництва починати доведеться практично із нуля. Ті само проблеми виникають із текстилем та ледь не з усіма компонентами взуття. Імпортуючи все це, невже можна сподіватися на якісне, конкурентоспроможне і доступне для споживача взуття?
Можна не сумніватися, переважна більшість українців залюбки носили б саме вітчизняний продукт, якби він відповідав цим якостям. Але, підвищуючи вартість привізних босоніжок чи обмежуючи їх кількість, навряд чи можна сподіватися на миттєвий підйом вітчизняної легкої промисловості.
Так уже склалося історично, що черевички, як у цариці, коваль Вакула шукав в далеких землях. І кількох століть так і не вистачило, щоб такі само навчилися робити наші майстри. То чи не прийшов час шукати інші ніші і на вітчизняних, і на світових ринках. Головне — вибрати правильні пріоритети. І тоді ніхто не ходитиме босоніж.
Хмельницький.
