На Донеччині майже щотижня — резонансна акція протесту. З початку року вже мітингували батьки школярів, пацієнти лікарень, обдурені вкладники, шкільні вчителі, а також мешканці деяких міст, де відключали опалення, воду чи світло. Великий розголос мали протести проти забудовників та навіть мітинги самих будівельників, які вимагали від громадських активістів дати їм спокій і не позбавляти роботи. З одного боку, такі акції досить точно віддзеркалюють настрої суспільства. З другого — анітрохи не впливають на розстановку політичних сил у регіоні. Прислухатися до голосу громадськості в нас ще не заведено.
Ліквідацію шкіл сприйняли як невиконання передвиборних обіцянок
Чи не найбільше невдоволення мешканців області спричинила ліквідація шкіл у деяких містах. Закриття навчальних закладів у Донецьку та Макіївці супроводжували бурхливі дискусії. Діалогу із владою не вийшло. Батьки учнів звинувачували «батьків міста» чи району в тому, що ті порушили свої передвиборні обіцянки. «Ви ж перед виборами приїздили до нашої школи і агітували голосувати! Обіцяли гроші на ремонт. Ми проголосували. А школу закривають!» — емоційно нападала на голову Петровської районної ради обласного центру Станіслава Повного мати одного з учнів закритої школи №111.
Такі настрої — не стільки вияв «колективного егоїзму», скільки колективна незгода з тим, що заощаджувати гроші потрібно насамперед за рахунок освіти — у той час як представники владної еліти демонструють далеко не скромний спосіб життя. «Досить їздити на «Майбахах» та «Феррарі», досить їздити до Швейцарії на автосалони. Потрібно припинити красти, а гроші віддавати людям», — вважає мешканець селища закритої шахти «Північна» у Макіївці Володимир Логвиненко.
Чи варто говорити про зростання протестних настроїв в області? Директор Донецького інституту соціальних досліджень і політичного аналізу Володимир Кіпень каже, що в Україні в цілому населення негативно оцінює дії влади.
«Пов’язане це з тою соціально-економічною політикою, яку проводить влада в Україні, — зазначає співрозмовник. — Це модель консервативної політики, при якій наголос робиться на скорочення соціальних програм, соціальних витрат, соціальної допомоги. Де основний наголос, з другого боку, — насамперед на підтримку великого бізнесу. А оскільки в нас цей бізнес ще й олігархічний, то відповідним чином тиск на населення суттєво зріс. І за рівнем доходів населення, і за зростанням цін, звідси — падіння рівня життя».
Шахтарі затихли в очікуванні приватизації
У хорі протестних настроїв голоси робітників великих підприємств чути слабко. І не лише тому, що на деяких шахтах чи заводах добре платять. Багато хто побоюється втратити навіть ту роботу, яку має. Інша причина — брак організації. А от у шахтарських колективах напругу вдалося загасити — після того, як міністерство підняло тарифні ставки. «Якщо ситуація буде розвиватися так, що буде нарощування видобутку вугілля, підвищення зарплати, збереження соціальних гарантій під час приватизації — не бачу жодних підстав для протестів, — каже заступник голови профспілки працівників вугільної промисловості України Валерій Мамченко. — Ті тенденції, які є, — вони обнадіюють. Але надія — це одне, а реальні справи — інше. Що шахтарю треба? Робоче місце, обладнання, спецівка. І платити вчасно гідну зарплату».
За словами профспілкового лідера, обстановка в трудових колективах різна: це залежить і від форми власності вугільного підприємства, і від розташування, і від особи керівника. «Рік дуже складний, розробляється програма реформування галузі, й у її підготовці наша профспілка також бере участь. Сподіваємося, це внесе зміни до соціально-економічної ситуації, — передбачає Валерій Мамченко. — На жаль, непрофесіоналізму у вугільній промисловості було чимало. Але ті, хто приходив і намагався вирішити питання «з наскоку», — їх уже немає. Або приватників, які думали, що можна урвати і втекти. Але ж це специфічна галузь. Це не футбол, на якому всі розуміються. Тепер нарешті з’явилися бізнесмени, які розуміють: щоб видобути вугілля, потрібно розвивати підприємства, вкладати серйозні гроші. І лише тоді прийде віддача».
Підняти «прапор» немає кому
Політолог Володимир Кіпень також прогнозує, що локальні протести не переростуть у масові: «Гадаю, існуюче невдоволення населення політикою уряду не виллється в масові публічні протести в області. Й головна причина — не відсутність протестного потенціалу, а відсутність у регіоні авторитетних інститутів, які би були в змозі його організувати. Справа у відсутності організацій, які мали б достатньо серйозний кредит довіри й були б в організаційному плані достатньо потужними, щоб відкрито виступити проти дій влади і в такий спосіб підняти прапор цих протестних настроїв. Профспілки в нашій області такого авторитету зазвичай не мають. І тому варіант, який ми спостерігали не так давно в деяких країнах Європи — зокрема, у Греції, коли народ справді надзвичайно масово виступив проти політики скорочення соціальних витрат, — я зараз у нашому регіоні не бачу».
Протести, які відбуваються в області, не мають політичного характеру і не висувають політичних вимог. Але помітне розчарування виборців. Вони очікували на певні дивіденди для регіону від того, що більшість у владі сьогодні становлять представники Донеччини. Замість цього влада вдалася до непопулярних рішень, причому без урахування думки громадян.
На останній обласній конференції Партії регіонів делегати вже відверто заговорили про те, що виборцям потрібен не лише батіг у вигляді непопулярних рішень, а й пряник. Тепер «батьки області» хочуть заручитися підтримкою громадськості. І в такий спосіб розділити з виборцями відповідальність за негативні наслідки роботи влади.
Донецька область.
