14 квітня в «Голосі України» надрукована критична кореспонденція «Створюємо імідж — «бренд-буками». У ній, зокрема, йшлося про проблеми, створені «Укрзалізницею» на міжнародному маршруті «Київ—Берлін—Київ», а також про перепони, які пасажир зустрічає на головній залізничній станції столиці — вокзалі «Київ-Пасажирський». У відповіді заступника начальника головного пасажирського управління державної адміністрації залізничного транспорту України «Укрзалізниця» Андрія МЕЛЬНИЧУКА, надрукованій у «Голосі України» № 123 за 9 липня, редакцію запевнили, що наші «зауваження прийняті до уваги та будуть враховані у подальшій роботі». Вирішили переконатись, як саме вони враховані?
Узяти «амбразуру»!
Є заштамповане, але дуже правильне визначення вокзалів: ворота міста. Саме з перших кроків після залізничної мандрівки у пасажирів складається враження про країну загалом і про Київ зокрема. Тож — мандруємо крізь «ворота». Уже зі східців станції метро «Вокзальна» потрапляєш у галасливий натовп: тут смикають за поли орендодавці квартир, з яток у 30-градусну спеку торгують тортами та їжею, зваблюють екскурсіями. Одне слово —вселенський бедлам.
Спочатку намагаємося здобути інформацію щодо поїздки у довідковому бюро. Співробітниці надають її через віконечка-амбразури, а у вокзальних залах — гамірно, з гучномовців лунають оголошення про приїзд-від’їзд, тому спілкування — суціль перепитування: «Що-що? Коли-коли? Га?». Тож про вашу поїздку водночас дізнаються ще десяток пасажирів.
А, приміром, у Південному терміналі, де довідкове бюро вже під «європейською» вивіскою: «Інформація», на запитання про рух електропотягів порадили дізнатися про це на ... Приміському вокзалі — усього хвилин з 15 швидким кроком.
До речі, про вікна-амбразури (такі само і в залах продажу квитків). Ніяк не збагну, чому касирів, співробітників служби інформації потрібно ними захищати від... пасажирів? Хочемо в Європу, хочемо привабити зарубіжних туристів, а невдовзі й футбольних уболівальників? То чому відлякуємо їх суто нашим «сервісом»?
Поясню. У країнах ЄС на вокзалах облаштовані так звані центри для пасажирів, де без метушні, тихо й спокійно придбаєте квиток, з яким одержите також і план подорожі — на яких саме станціях, і о котрій годині ваш потяг зупиняється, які види транспорту прямують з вокзалу до міста. Так само і з довідковими бюро: його побачите здалеку, на високому покажчику — літера «І». Цебто інформація. Її співробітниця — за відкритим бюро відповість на запитання, роздрукує ваш маршрут не лише на найближчий потяг, а й на кілька, що відправляються опісля. І не треба перепитувати: «Га?» і «Як-як?».
Ліфт у нікуди
Не «вписуємося» ми і в інші атрибути європейського залізничного життя.
Керівники «Укрзалізниці» навіть запевнюють, що пасажири тут приречені довіку тягнути ношу на собі, оскільки пандус, яким валізу на колесах можна звезти до переходу, не рятує, бо до платформ передбачені лише круті сходи.
Могли б виручити ліфти, але користуватися ними можуть лише... люди з обмеженими фізичними можливостями чи на інвалідних візках, викликавши диспетчера (багато таких хтось зустрічав на наших вокзалах?). Збагнути логіку керівників «Укрзалізниці» важко: чому підйомниками (до речі, вони працюють біля виходів не до всіх платформ) не можуть користуватися всі пасажири, і не лише з багажем, а й ті, кому важко підніматися чи спускатися сходами, або батьки з дитячими візками?
«Укрзалізниця» у такий спосіб виявила турботу про інвалідів. А якщо їм, приміром, потрібно віддати багаж до камери схову чи дістатися громадської убиральні? То, вважай, усе на бажанні й залишиться, оскільки до камери схову, як і до туалетів, розташованих у підвальному приміщенні, ведуть сходи, на які кинуто дві залізні смуги — швелери. Це те, що у Києві зазвичай називають «пандусом». Хоч, згідно з нормами, пандус — суцільна й похила поверхня з кутом підйому від 8 до 12 градусів, а не два швелери чи забетоновані смуги на сходах. Не знаю, як би вдалося заступнику начальника головного пасажирського управління державної адміністрації залізничного транспорту України «Укрзалізниця» Андрію Мельничуку, який надіслав відповідь до редакції, котра звелася до того, що все о’кей у його господарстві, спуститися до камери схову на візку. Адже навіть валізу по тих рейках не скотити. До речі, ескалатор Західного переходу від метро «Вокзальна» досі не працює: мабуть, залізничники ще не знайшли до нього поручнів...
Базар, навкруги базар...
Щодо проекту Західного переходу, який не передбачає пандусів, а тим паче — ескалаторів до платформ. А кіоски по всій його довжині — від Приміського вокзалу до Південного, які нині споруджуються, звужуючи тунель до неможливості, він хіба передбачає? Невдовзі цю «будову» завершать, тож пасажирам, а також перехожим, які дістаються від метро «Вокзальна» до житлового масиву поблизу Південного вокзалу, не розминутися, і пересуватимуться вони один за одним, як і на решті базарів столиці, чіпляючись головами за труси та бюстгальтери...
Ще одна прикмета київського вокзалу — сморід на платформах для потягів далекого прямування: у закутках під спусками люди справляють малу нужду. Нехай культура у нас така, але пройтися тут зі шлангом з водою бодай раз на тиждень — цілком можливо.
Отакі наші залізничні «ворота» у столицю України, тисячолітній Київ. Поки що тільки древністю намагаємося ми звабити туристів, а також уболівальників чемпіонату Європи з футболу, що відбудеться 2012 року, забуваючи про створення елементарного порядку. Може, керівникам «Укрзалізниці» не треба вдавати, що у їхній сфері діяльності є лише «окремі випадки», яких, утім, начебто й немає? Але ж ми розповіли лише те, що, як кажуть, на поверхні, що впадає у вічі з першого погляду.
