Чинна Конституція України формально започаткувала значущість суду та відвела йому гідне місце у правовій державі. Однак швидкоплинність змін правового поля в поєднанні з розширенням судової юрисдикції та політичні пристрасті, довершені суцільною корумпованістю, хибна структура економіки, безвідповідальність, безробіття, злочинність завадили формуванню доступного для населення правосуддя. Фактично судова реформа стала заручницею нестійкого співвідношення політичних сил в Україні, хоча в ідеалі остання повинна ґрунтуватися на чіткій науковій стратегії.

Діяльність судових органів, хоч як це прикро, почала регулюватися не законами, а представниками владного прошарку країни. Сьогодні суди вмонтовано у схему, за якою створюється атмосфера кругової поруки, а права правлячих політичних клакерів захищаються правилами гри. Немає сумніву, що судова система, яка не узгоджена зі станом суспільства та із суспільною метою, становить для населення підвищену небезпеку. Нове законодавство у сфері судочинства, що мало б викарбувати і нові правила, яким мусять підкорятися всі без винятку члени суспільства, фактично перетворило суди із незалежних та демократичних на закриту корумповану систему з чітким вертикальним підпорядкуванням виконавчій владі. Відтак нація опинилась перед необхідністю політичної активізації, щоб спонукати законодавців змінити концептуальні підходи до організації і діяльності діючих судів, розробити нову модель, яка забезпечувала б повною мірою належний захист прав, свобод та законних інтересів громадян. Таким позитивним зрушенням на шляху до реалізації конституційного положення про безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя має стати суд присяжних. Створення цієї важливої інституції не є примхою опозиційних сил і відповідає міжнародно-правовим стандартам та світовій практиці.

Намагання у визначений термін створити національну систему юстиції, здатну гарантувати прозорість судової влади і для учасників процесу, і для громадськості, через часту зміну керівних ланок країни, глибоку поляризацію парламенту виявилося справою марною. Фактично фіаско зазнала і розроблена нинішньою владою доктрина судового процесу, яка так і не спромоглася забезпечити право громадян на судовий захист.

Вочевидь, для виправлення юридичних нісенітниць у перебігу судової реформи слід уже сьогодні по-державницькі підійти до побудови судової системи, закріпити новий статус судів, який зміг би в повному обсязі втілити конституційні вимоги. Тут насамперед передбачається організація суду присяжних — як одного із найдемократичніших інститутів, що усуває із правосуддя бюрократичний та чиновницький дух. Останнє конче важливо для всієї судової системи.

Ця нова форма судочинства, яка покликана радикально змінити суть і зміст усього кримінального процесу, зовсім по-іншому розкриє принцип змагальності, оскільки присяжні будуть визначати ступінь вини підсудного, виходячи лише з фактичних обставин справи, бо вони не зв’язані професійними навиками, звичками та знанням подій, а також урівноважаться можливості сторін в процесі, виключаться із судового розгляду докази, які добуто під час слідства з порушенням вимог чинного законодавства.

Присяжні в конкретних випадках судитимуть не лише фізичну особу, а й прокурора з адвокатом, оскільки той і той намагатимуться переконувати присяжних у справедливості своєї позиції, доводячи в судовому засіданні, що вони є чесними і правдивими ретрансляторами фактів і надійними захисниками прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у процесі. За варіаціями конституційної думки суд присяжних слід розглядати не лише як різновид складу суду під час розгляду справи, а й як право обвинуваченого. А тому справедливо було б надати цьому суб’єкту можливість звертатися до суду присяжних у разі невизнання себе винним у вчиненні злочину або коли у нього є всі підстави сподіватися на прихильність непрофесійних суддів, не пов’язаних з нормою закону. Обвинувачена особа повинна мати право обирати, якому суду вона довіряє вирішення своєї справи: буде це суд присяжних чи колегія суддів.

Безперечно, що практичний розгляд кримінальних справ за участю присяжних засідателів є досить складною в організаційному і дорога в матеріальному плані процедура, особливо з урахуванням нинішньої економічної ситуації в країні. Сьогодні, виходячи з логіки політичної ситуації, скутої номенклатурними оковами, нове явище, пов’язане з практикою судових прецедентів, із ліберальним правом, важко піддається усвідомленню. Несприйняття судів присяжних у стінах парламенту і за його межами стало можливо не тільки через відсутність практичних навиків українського правосуддя, яке на сьогоднішній день ще не працювало в умовах альтернативного судочинства, а й через брак наукових доктринальних підвалин організації майбутньої судової системи. За таких умов фахівцям кримінальної юстиції та представникам суб’єктів права законодавчої ініціативи залишається лише прогнозувати ситуацію, яка може виникнути на практиці. Можливо, що присяжні, внаслідок відсутності достатньої правової підготовки, на початку своєї діяльності можуть виносити сумнівні, з точки зору об’єктивності, вердикти. Питання об’єктивного здійснення правосуддя — це передусім питання незалежності суду, а тому жодні права і гарантії їх здійснення не можуть захистити особу, якщо справа щодо неї вирішуватиметься упередженим судом. У такому разі принциповим є те, щоб справу обвинуваченого розглядав суд представників суспільства, самостійних і незалежних від професійного судді.

Головним аргументом має стати та обставина, щоб за нинішньої деморалізації суспільства, інертності окремих особистостей під час виконання громадських обов’язків, розшарування населення на бідних і багатих все-таки долю звинуваченого дозволили вирішувати високоморальним, неупередженим і справедливим громадянам України. Можливо, для розгляду окремих категорій справ варто буде додатково залучати фахівців відповідних сфер права. Обізнаність таких присяжних сприятиме їхній активній участі у розгляді справи, зменшить ризики допущення судових помилок. Отже, викладені міркування дають вагомі підстави для попереднього висновку про те, що для досягнення справедливого судочинства, реальної незалежності суддів нам конче необхідно наділити обвинуваченого правом на розгляд його справи за участю присяжних засідателів. Запроваджуючи цей вид судочинства, що має стати невід’ємною складовою демократичних перетворень у нашій державі, ми мусимо свідомо започаткувати таке в українському правосудді: офіційне, куди входять професійні судді, і неофіційне — громадяни України. Їх має об’єднувати загальна і висока місія — вершити справедливий суд. Саме тому необхідно надати право присяжним самостійно і незалежно від професійних суддів виносити вердикт з обов’язковим його врахуванням у судовому вироку. До того ж ніхто не повинен їм завадити робити висновки про те, чи мав місце злочин; якщо мав, то який стосунок до його скоєння мав підсудний; чи винен він; якщо винен, то чи не заслуговує він на поблажливість.

Отже, у судовому засіданні непрофесійними суддями мають вирішуватися питання, які не вимагають юридичних знань, присяжні керуються не нормами права, а життєвим досвідом і здоровим глуздом.

Цілком природно, що в опонентів суду присяжних виникає безліч безпідставних зауважень і апріорних охаювань цієї форми судочинства. Посилання окремих представників влади та юридичної спільноти на те, що широке запровадження судів присяжних у нинішніх умовах неможливе через економічні чинники, а також кивання на скептичне ставлення деяких практичних працівників до можливості існування цього інституту в умовах кризи та на інертність значної частини населення до виконання громадських обов’язків інакше як політичним фарсом не назвеш. Їхнє апелювання до відомих і наведених постулатів у своїй основі диктується не тільки політичною пересторогою та усталеними поглядами, а й відсутністю цілісної доктрини вдосконалення системи судів.

Фрагментарність сучасних наукових досліджень, відсутність комплексної оцінки потреб організації системи судового захисту стали на заваді сприйняттю провладними структурами, професійними суддями та іншими суб’єктами демократичного нововведення, в основу якого покладена безпосередня участь громадян країни у здійсненні правосуддя. Абсолютними критиками і противниками введення судів присяжних в Україні є слідчі та прокурорська вертикаль. На їхнє переконання, нова форма судочинства створить для слідства «масу» труднощів, ускладнить ефемерну ефективність боротьби зі злочинністю, звузить доказову базу тощо. Така думка нав’язана суспільству у зв’язку з тим, що суд присяжних з його чіткими процесуальними принципами змагальності, рівності прав сторін стане об’єктивним чинником необхідності суворого дотримання органами досудового слідства і прокуратури всіх норм Кримінально-процесуального кодексу, що регламентують розслідування кожної справи.

Проблематичним запровадження в Україні інституту суду присяжних вважає і нинішній міністр юстиції України. І це за того, що стаття 127 Конституції України започаткувала право здійснювати правосуддя і професійними суддями, і, у визначених законом випадках, народними засідателями і присяжними. Цілком природно, що державні структури, в яких народжується хабарництво та підтримується сприятливий клімат для корупції, не зацікавлені в органі, який вбирав би в себе етичні та моральні переконання стосовно понять честі, справедливості і порядності. Недаремно провладною більшістю в парламенті було «прийнято» антиконституційний закон про судоустрій і статус суддів, який фактично поховав інститут народних засідателів і присяжних. Цілком прогнозований був і наступний хід згаданих парламентаріїв, які безапеляційно відхилили внесений представниками опозиції законопроект про суд присяжних в Україні, не звернувши навіть уваги на думку вісімдесяти відсотків населення, яке за результатами опитування висловилося за доцільність створення такого суду. Позитивна оцінка українцями моделі майбутнього судового органу свідчить про те, що пересічні громадяни останнім часом почали гостро відчувати симптоматику загальної деградації правосуддя, побачили під привабливою оболонкою реформування судової системи, яка так розрекламована владними структурами, затхлу начинку. Однак навіть зневіра населення в сьогоденне судочинство, не перешкоджає парламенту приймати ті рішення, які збігаються з позицією партії влади, з політичною волею діючого Президента, а не зі звичаями та уподобаннями наших громадян.

Оскільки в судовій системі дедалі рельєфніше вимальовуються замовні рішення щодо опонентів влади, опозиція змушена все частіше акцентувати увагу суспільства на необхідності проведення судових процесів судами присяжних. Їхнє існування в Україні передбачено статтями 124, 127 та 129 Конституції, які є нормами прямої дії, а отже, будь-який громадянин має право вимагати від держави забезпечити можливості цим скористатися. Однак через відсутність матеріального закону не варто очікувати такого прецеденту. За подібної ситуації відповідь на всі ці запитання мав би дати Конституційний Суд України. Та й його рішення останнім часом більше залежать від волі Банкової, а не спроби посприяти належному застосуванню закону. Здавалося б, судова криза має всі передумови дослухатись до голосу політичної опозиції стосовно необхідності запровадження справжніх змін у сфері судочинства. Водночас помічені й оприлюднені невдалі дії та прорахунки влади призводять лише до подразнення, зведення офіційної реакції на критику, аж до силових грубощів та відвертого політичного ангажементу правоохоронних органів. У такому разі опозиція змушена звертатися до Європейського Суду з прав людини зі скаргою на державу, яка через неспроможність запровадження передбаченого Конституцією України інституту присяжних позбавляє своїх громадян реалізації їхнього права на справедливий розгляд справ за участі у процесі представників народу.

Залишається лише сподіватися, що за активної участі європейських структур, ініціативних дій національної парламентської опозиції двері суду присяжних буде нарешті відчинено і для громадян України.

Гадаю, чекати доведеться недовго, бо надто вже пече...

Олександр СТЕШЕНКО, народний депутат України.

(Публікується в рахунок квоти фракції «БЮТ-«Батьківщина»).