Інститут Відкритого суспільства у Тирані (Албанія) організував семінар на тему «Освітня політика і рівні освітні можливості».
Я представляв там продукт колективної праці групи педагогів-практиків — «Білу книгу (Сили змін та вектори руху до нової освіти України)», поява якої має стимулювати, на мою думку, суспільний діалог з проблем розвитку галузі.
На семінарі цікавою була дискусія, зокрема, щодо «неформальної плати», чи, як у нас кажуть, поборів з батьків у школах постсоціалістичних країн. Дослідження цієї проблеми провели у семи державах.
Окрім загальновідомих констатацій на тему «Наскільки безплатна безплатна освіта?» (для двох третин батьків вона не є безплатною!), зроблено і низку «несподіваних» висновків. Так, одна із авторів дослідження Сауле Калікова відстежила дивну закономірність: у Казахстані щороку зростають бюджетні витрати на освіту, але щороку зростають і побори з батьків. У нас хіба не так?
Реалії пострадянських шкіл: на початку 90-х у кишені батьків змушені були «залізти», за два десятиліття до цього так звикли, що тепер від цих кишень не відірвеш. Це той випадок, коли батьківські гроші на потреби школи ніколи не бувають зайвими.
Звісно, збереження і розширення практики спустошення сімейних бюджетів не може не викликати негативної реакції, особливо в умовах, коли 65 відсотків батьків не знають, на які потреби витрачаються їхні кошти.
Що робити, якщо, справді, заклад не може вижити без «добровільних» батьківських внесків?
На думку учасників дискусії, передусім слід:
1. Вивести ці внески з тіні.
2. Зробити прозорими витрати з банківських фондів.
3. Максимально розширити реальну участь громадськості в управлінні благодійними коштами.
Я особисто акцентував увагу і на зворотному боці медалі. Часто грошові внески є порівняно легким і зручним способом «відкупитись» від школи. Дорослих цілком влаштовує ситуація: я здав гроші і більше мене не чіпайте, а для моєї дитини створіть режим найбільшого сприяння.
Віктор ГРОМОВИЙ, голова Координаційної ради Асоціації лідерів освіти України.
Кіровоград.
