Наша армія в ідеалі повинна бути добре озброєна, професійно навчена військової майстерності і здорова. Здоров’я особового складу і в мирний, і в воєнний час — така само важлива складова збройних сил, як сучасна зброя й бойова підготовка. Про це ми розмовляємо з керівником Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України, заслуженим лікарем України Рафіком КАМАЛОВИМ (на знімку).

— Рафік Ханафійович, який діагноз ви можете поставити військовій медицині?

— З радянських часів вітчизняній військовій медицині вдалося трансформуватися в окрему структуру. Щоправда, процес становлення йшов не-

просто. Військові керівники, в тому числі й мої попередники, по-різному розуміли роль медицини. Але, зрештою, сьогодні військова медицина отримала статус окремого виду бойового забезпечення армії. Її головне завдання — зберегти здоров’я військовослужбовця в мирний час і повернути здорового захисника Батьківщини у стрій у воєнний час. Система медичного забезпечення української армії працює за територіальним принципом. Створено шість військово-медичних центрів: у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Севастополі та Вінниці.

Нагадаю, що в часи Союзу ця система була видовою. Ставалися абсурдні ситуації, коли солдата із частини ППО, розташованої за парканом госпіталю Сухопутних військ везли до видового медзакладу за 300 кілометрів.

Нині чинна система медзабезпечення більш логічна та економічно обґрунтована. Приміром, в одній із військових частин, розташованих у Київській області, військовослужбовець отримує травму. З Головного військово-медичного центру туди на реанімобілі виїжджає група фахівців, яка оглядає хворого і, якщо він транспортабельний, доправляє до столиці, де йому надають високоспеціалізовану допомогу. І це правильно — зосередження високо-спеціалізованих фахівців повинно бути у великому госпіталі. До речі, за таким само принципом відбуватиметься й реформа цивільної медицини.

— Чи адаптована система медзабезпечення до сучасних завдань, що стоять перед армією?

— Згідно з радянською оборонною концепцією, армія зустрічала ворога на кордоні. А в сучасних умовах фронту немає. У тому розумінні, що він усюди. Я маю на увазі не прямі воєнні дії, а терористичні акції, природні катастрофи тощо. Перед сучасним світом постають нові загрози — природного, техногенного, біологічного, інформаційного характеру.

У кожного покоління своя війна. Тільки за останніх 40 років українські медики воювали в Нікарагуа та Кубі, Анголі та Мозамбіку, Афганістані та Іраку, Югославії та Угорщині, ліквідовували аварію на ЧАЕС. Я намагаюся зібрати й систематизувати досвід людей, які ще пам’ятають «свою війну». Нині воюють добре навчені частини спеціального призначення, що мають на озброєнні високоточну зброю, котрі завдають колосальних втрат і знищують насамперед органі управління та комунікації.

Раніше було зрозуміло: за лінією фронту перебувають медичні підрозділи. Нині в разі виникнення воєнних дій наметові госпіталі ніхто не розгортатиме. Потрібні мобільні підрозділи на колісній базі і транспортна авіація. Адже що швидше з поля бою пораненого доставлять у госпіталь, то швидше буде поставлено правильний діагноз, проведено операцію і він повернеться у стрій!

— Але для такої кардинальної корекції військової медичної допомоги потрібно відповідне фінансування...

— Ви праві. Цього року ми істотно посилили технічну базу медичних підрозділів у військах: поставлено устаткування на десять мільйонів гривень. Треба віддати належне керівництву Міноборони — фінансування військової медицини йде за наростаючою.

За нашими розрахунками, необхідно 18 транспортних вертольотів, по три в кожному військово-медичному центру, і ми «закриємо» всю Україну. На перший план я все-таки виносив би не вартість перетворень, а кадрове питання. Важливо підібрати й підготувати фахівців для надання медичної допомоги в повітрі. Такий досвід уже є: у складі ЗС України успішно діє команда санітарного літака Ан-26 «Віта». Це єдиний у нашій країні літак-госпіталь, який пройшов оцінку за світовими стандартами і його внесено у відповідні бази даних як мобільний медичний підрозділ, здатний долучатися до миро-

творчих операцій.

— Але ж на цьому реформи не закінчуються?

— На жаль, ми змушені проводити реформи, а не еволюційно поліпшувати систему медичного забезпечення. Я не одразу погодився очолити Військово-медичну службу. Під час першого вивчення ситуації вразили розбалансованість системи управління, відсутність стратегії розвитку і контролю. Гадаю, на якийсь час доведеться повернутися до жорсткої централізації. Відповідальність на місцях — це добре, але не завжди спрацьовує. На даний момент ми фактично втратили госпіталь у Дніпропетровську, поліклініку в Харкові, 23 гектари санаторію в центрі Ялти. Свого часу було організовано держпідприємства, що «посприяли» цьому. Щоб уникнути таких втрат, я вийшов із пропозицією тимчасово заборонити господарським об’єктам укладати договори. Розпорядником коштів повинен виступати орган управління. Нині вводяться військові посади керівників санаторіїв. Адже за потреби на їхній базі створюються реабілітаційні госпіталі, а це передбачає відпрацювання питань мобілізаційної готовності вже на нинішньому етапі.

— Ви сказали, що має місце проблема з підготовкою медичних кадрів. Як її розв’язати?

— Сьогодні очевидно, що недостатньо того традиційного рівня освіти, коли керівники медичних підрозділів вчилися тільки у Військово-медичній академії. Їм просто необхідні знання, які отримують слухачі оперативно-тактичного рівня Національної Академії оборони України.

Ми визначилися з вектором розвитку. Створено потужну госпітальну базу, яка добре працює. Щоправда, свого часу впустили військову ланку. Уважаю, це сталося через недопрацювання керівників медичного департаменту. Не було взаємодії між медичними підрозділами. Випускники Військово-медичної академії могли одразу після розподілу потрапити служити у великий госпіталь і дослужитися там до полковника. Тепер (є відповідне розпорядження міністра) усіх нинішніх випускників відправили у війська. Не можу вам передати, який тиск чинився, щоб цьому перешкодити!

— Що чекає випускників-медиків у військах?

— Їх чекають грамотні батьки-командири й робота на благо України, під час якої вони отримають колосальний медичний досвід. Вважаю за необхідне, щоб кожен військовий лікар відслужив у військах і досконало опанував систему надання допомоги військовослужбовцям. І щоб потім з командирами підрозділів, такими само, як і він сам лейтенантами або капітанами, піднімався вгору службовими сходами.