Зовсім недавно стара теза про те, що наш стіл може бути сповна забезпечений овочами з вітчизняних полів, з уст урядовців зазвучала по-новому оптимістично. У середині травня вийшло розпорядження Кабміну, де затверджено першочергові заходи для збільшення виробництва картоплі та овочів. Перші літні плоди вже з’явилися на прилавках. Але чи справді скоротився шлях від городу до столу, а головне — чи стали доступніші, тобто дешевші для споживачів, свої огірки та помідори. Адже ідея наситити ринок саме такими продуктами — основа для прийняття цілої стратегії розвитку овочівництва.

На прилавках — заморський товар

Як і кожна стратегія, розроблена урядом, овочева також має масштабний і обнадійливий вигляд. За кілька років ми повинні не тільки самі їсти свою добірну городину, а ще й запропонувати її світовим ринкам. До того ж проблема повинна мати комплексне розв’язання — від збільшення посівів у відкритому грунтів до будівництва високопродуктивних теплиць, від створення мережі сучасних овочесховищ до відновлення та створення нових консервних та переробних заводів...

Зрозуміло, за місяць навіть посіяна насінина не дасть плоду, а до того, щоб сховища заповнились свіжим продуктом, шлях непростий. Утім, цьогорічний урожай вже зріє. То на що сподіватись покупцеві?

На хмельницьких ринках вже мало хто допитується, звідки завезено молоду капусту, огірки та помідори. На подільські мало хто сподівається, бо промислового вирощування ранньої городини немає роками. Але все-таки люди надають перевагу саме українському товару, а не доставленому з Іспанії чи інших сонячних країн. Вважається, що наші продукти не такі «хімічні», тому і попит на них більший. Продавці вміло цим користуються. Та чи справді можна вірити рукописним табличкам «помідори херсонські», «огірки тернопільські»? Сертифікатів все одно ніхто не запитує.

Але навіть при цьому відшукати написи із назвами районів Хмельницької області не вдається. Не дивно, овочівництво давно займає одну з останніх позицій за обсягами виробництва. Якщо й тримається, то переважно за рахунок тих урожаїв, що визрівають на домашніх грядках.

Менше виростимо — дорожче купимо

Протягом останніх п’яти років овочеві посівні площі твердо стоять на одній позначці — близько десяти тисяч гектарів. А картопляні поля ще й зменшились із 74 тисяч гектарів до 67 тисяч. Не став винятком і теперішній сезон. І це попри те, що уряд постійно підштовхував місцеву владу до розвитку саме цієї галузі. Але одними нагадуваннями та наказами важко зрушити проблему з мертвої точки.

Тим паче що за промислове вирощування мало хто береться. Із згаданих десяти тисяч гектарів вісім — це площі приватного сектору. А якщо мова заходить про картоплю, то майже 99 відсотків її вирощується на присадибних ділянках.

Героїчним винятком із загального правила можна назвати господарство із села Летава, що в Чемеровецькому районі. Не так через прибутковість справи, як через відданість колишнім колгосп-ним традиціям, а ще — через бажання дати людям роботу, тут щорічно висівають до чотирьохсот гектарів столового буряку, цибулі, моркви. Так господарство намагається хоч трохи полегшити свої соціальні проблеми. Але всі ці старання жодним чином не можуть вплинути на ситуацію на овочевому ринку.

Навпаки, тим фермерам, котрі обережно сіють по кілька сотень гектарів овочевих культур, доводиться важко шукати своє місце в торговельних рядах. Тому справу продовжують лише ті, кому вдається укласти договори переважно із бюджетними організаціями на гарантовану закупівлю продукту. В іншому разі клопоти з реалізацією виявляються просто нездоланними.

Картина до смішного парадоксальна. З одного боку, вітчизняний покупець споживає чималу кількість овочів, виручаючи тим самим аграріїв з багатьох країн світу. З другого — українському селянинові дедалі важче продати свою продукцію. Намагання створити для них окремі торгові місця, ряди, магазини і навіть цілі оптові ринки особливо не впливають на ситуацію. Одночасно всидіти на двох стільцях виробника і продавця мало кому вдається. А хто ж вирощуватиме врожай, якщо потім матимеш не так прибутки, як клопоти з його реалізацією?

За статистикою, торік в області в господарствах усіх категорій було вирощено 1,1 мільйона тонн картоплі і 209 тисяч тонн овочів. Показники не надто втішні, бо вони виявились нижчі від попередніх відповідно на п’ятнадцять та п’ять відсотків.

Не можна стверджувати категорично, що саме це вплинуло на подорожчання цих продуктів, але всім відомо: дефіцит товару ніколи не сприяв його дешевизні. У травні порівняно з груднем минулого року ціни на картоплю піднялись до 128 відсотків, на овочі — до 123.

Не кращою ситуація була і раніше. Торік в окремі місяці фіксувалось подорожчання цієї групи продуктів мало не вдвічі. Тому навіть без глибокого економічного аналізу зрозуміло, що за теперішніх темпів виробництва подальшого зростання цін просто не уникнути.

Не випадково з’явилась і урядова овочева стратегія, і розпорядження щодо першочергових заходів. У ньому, зокрема, передбачено, що Хмельниччина цього літа має зібрати 1,15 мільйона тонн картоплі і 220 тисяч тонн овочів. Але ці цифри навіть віддалено не нагадують стратегічний прорив. Навпаки, вони максимально наближені до найгірших результатів області в цій галузі. А коли так, не можна не обійтись без запитання: коли ж нам чекати овочевого вибуху?

Від теплиць та сховищ лише руїни

Досвідчені аграрії добре розуміють: розширити посівні площі — це одне з найпростіших завдань. Але воно не зможе кардинально змінити ситуацію на вітчизняному ринку овочів. Теплиці, овочесховища, холодильники, центри розфасовки і переробки — ось без чого не окупиться селянська праця. Але де ж узятись за один день усім тим логістичним центрам та консервним заводам, коли нині банальної дубової діжки для соління не знайти.

Колись тільки на території обласного центру працювало дві теплиці, котрі забезпечували городян ранніми овочами. А для багатьох промислових підприємств було справою честі мати свої помідори та огірки цілий рік.

Від усього цього давно й сліду не залишилось. Тепер пробують хоча б господарів відшукати, кому свого часу було перепродано збанкрутілі тепличні комплекси. Але хіба можна сподіватись, що там відродиться зелене господарство, якщо нові власники, швидше за все, не мають жодного стосунку до овочівництва, а самі споруди давно вийшли з ладу.

Так само важко повернути до життя рештки колишніх овочесховищ. Колись споживспілка могла похвалитись кількома такими у кожному районі. Та коли це було... Тепер спробують хоча б якийсь облік цих приміщень провести. Холодильні установки, вакуумні камери, пакувальні апарати — всі ці слова здаються просто невідомими на тлі теперішніх руїн. А відновлення роботи консервних цехів і заводів — це взагалі тема окремої розмови.

Кабмін обіцяє до п’ятдесяти відсотків відшкодування затрат, пов’язаних із будівництвом та реконструк-цією таких об’єктів. Але й це поки що мало кого спокушає. В області взятись за виконання таких програм готові лише кілька потужних аграрних компаній. Але про масове виробництво не йдеться.

Місцева влада докладає чимало зусиль, аби витягнути заповітну ріпку із землі й представити її на світових ринках. Уже нашуміли квашені огірки, котрі мають поїхати на Близький Схід. Домовляються про поставки моркви, цибулі, картоплі росіянам. Але при цьому не відкидають того моменту, що вивезти на закордонні ринки наші харчі дуже проблематично. Процес перевірок, отримання довідок, дозволів може тривати місяцями. Самостійно пройти цим шляхом навряд чи вдасться фермеру із глибинки, який вже висадив цьогорічну розсаду. Та й обласній владі, попри всю її заповзятість, чи захочеться проштовхувати через митні кордони кожен віз із морквою. Тож і виходить, що стратегічні шляхи — це добре, але як протоптати свою маленьку стежинку на цьому помідорно-огірковому шляху, кожен городник повинен думати сам.

Хмельницька область.