Виступ Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми застосування практики Європейського Суду з прав людини в правовій системі України»

Проведення цієї конференції є промовистим свідченням нашої відданості правам людини, переконаності, що ці права мають бути під постійним моніторингом як з боку держави, так і широкої громадськості.

Права людини — то не красиве гасло, що може вживатися для підкреслення власного демократизму, а закономірність і передумова розвитку сучасних європейських народів, яку вони захистили в горнилі двох світових війн.

Україна має давні, глибинні корені становлення інституту прав людини. Ще на ранніх етапах середньовічної Європи, коли, власне, й не було такого поняття і розуміння — «права людини», коли монарх мав права, а не обов’язки стосовно своїх підданих, у Київській Русі вже тоді зустрічається дещо інше розуміння цієї проблематики. Згадаймо хоча б «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського, який чи не вперше в історії європейської політичної думки заговорив про відповідальність князя перед підданими. Великого князя Володимира він називає «чесною головою», оскільки той «для голих був одягом, для голодних — годувальником, ... для спраглих утроби — охолодою, для удовиць — помічником, ... для подорожніх — пристанищем, для бездомних — покрівлею, для ображених — заступником, для убогих — збагаченням».

Або візьмемо ще один приклад: «Повчання» Володимира Мономаха. Як обов’язок він передає своїм дітям настанову дотримуватися правил захисту своїх підданих. Порівнявши вимоги до дітей, прямих спадкоємців його влади, із сучасними положеннями про права людини, бачимо, що він зобов’язував їх виконувати значну частину приписів, які містяться в сучасній Європейській Конвенції з прав людини. Різниця хіба що в термінології та визначеннях сутності прав. Звісно ж, тут треба не забувати, що «Повчання» Володимира Мономаха впроваджувалися в життя ще майже за вісім з половиною століть до ухвалення цієї Конвенції. Тим не менше, в «Повчанні» утверджувалися ті самі норми шанобливого ставлення до людини, які відображені й у Конвенції.

Порівняймо. Стаття 2 Конвенції проголошує: «Нікого не може бути умисно позбавлено життя...», а в «Повчанні» про це йдеться так: «Ні правого, ні винуватого не убивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте». Стаття 3 Конвенції забороняє «катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання». «Повчання» Мономаха цей імператив розкриває більш розлого: «не давайте отрокам чинити пакості, ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні в житлах, щоб не почали вас проклинати; відведи від убогого серця ... гордість і буйство; навчися поступати благочестиво; язик стримуй, гнів погуби, май чисті помисли, не мсти; старих шануй, як отця, а молодих, як братів, лжі остерігайся, і п’янства і блуду; не лютися словами, не хули мовою; навчися поступати благочестиво».

Не менш промовистим є співставлення положення «Повчання» зі статтею 6 Конвенції «Право на справедливий суд»: «при застосуванні покарання, не мсти; «не заздри творящим беззаконня; не зневажай чоловіка; звільни себе від творящих беззаконня і від кровожадних, від сонмища лукавих і зборища творящих неправду; помилуй блудницю, розбійника і митаря і грішних помилуй, а ще бідного смерда і вбогу вдовицю не давай сильним образити».

Стаття 5 Протоколу № 7 до Конвенції «Рівноправність кожного з подружжя» у Володимира Мономаха сформульована життєво більш зрозуміло: «Чоловікові добре слово скажіть, не зневажай чоловіка. Жінку свою любіть». А стаття 1 цього ж Протоколу «Процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців», як і стаття 2 Протоколу № 4 «Свобода пересування» і стаття 4 цього ж Протоколу «Заборона колективного вислання іноземців», на мій погляд, у «Повчанні» сформульовані значно привабливіше: «найбільше шануй гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи простий чоловік, чи знатний, чи посол. Якщо не можете пошанувати його дарами, то їжею і питвом».

Стаття 2 Першого протоколу «Право на освіту» перегукується з таким «Повчанням» Володимира Мономаха: «чого не вмієте, того навчайтесь, як батько мій, сидячи дома, вивчив п’ять мов, і тому честь мав від інших країн».

«Повчання» включало ще ряд настанов, які й до сьогодні не втратили своєї актуальності. Деякі з них, звичайно ж у сучасному формулюванні, знайшли пряме відображення в Конвенції, інші зачіпають її положення дотично.

Доба піднесення Київської Русі, на жаль, змінилася пізнішими часами занепаду, руїни, поневолення. Втративши свою незалежність, український народ уже не міг самостійно розвивати засадничі права людини. Така можливість з’явилася знову тільки після вступу України до Ради Європи та ратифікації Конвенції з прав людини. Наша держава приєдналася до європейської системи захисту прав людини лише п’ятнадцять років тому: в 1995 році Україна стала членом Ради Європи, наприкінці 1996-го — підписала Конвенцію, а з 1997 року долучилася до участі в європейській судовій системі захисту прав людини.

Якщо проаналізувати нашу діяльність за цей час у системі Ради Європи неупереджено, можна зробити висновок: проведено значну роботу, досягнуто вагомих результатів. Сама подача заяви України на вступ до Ради Європи 14 липня 1992 року задала такий темп державотворенню, правотворенню, взагалі соціальним змінам у країні, яких не знали за весь період радянської державності. Три роки, що минули після подачі заявки до вступу в Раду Європи, означилися справді доленосними подіями: було внесено зміни до Конституції в частині визначення політичної системи, соціального і культурного розвитку; зовнішньополітичної діяльності і захисту Вітчизни, основних прав, свобод і обов’язків громадян та ін.; проведено парламентські і президентські вибори за новим виборчим законодавством; підписано Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України про основи організації і функціонування державної влади і місцевого самоуправління в Україні; створено Автономну Республіку Крим; закладено основи міжнародно-правових взаємин з Російською Федерацією та іншими колишніми радянськими республіками; фактично розпочато закриття Чорнобильської АЕС; проголошено верховенство українських законів над законами Радянського Союзу; визнано принцип верховенства права і здійснення прав і основних свобод людини основоположними для України; підписано ряд міжнародних зобов’язань (про захист національних меншин, про інформування про іноземне законодавство, про транскордонне співробітництво та ін.), ухвалено низку законів, які вносили суттєві зміни в діяльність політичних партій, та ін.

Динаміка нашої участі в діяльності органів і установ Ради Європи з моменту вступу була не менш вражаючою. Особливо активно була сприйнята можливість співробітництва в рамках Європейського Суду з прав людини. У цьому контексті варто зазначити, що наші громадяни виявилися значно мобільнішими за державні структури. Вони швидше адаптувалися до можливостей європейського судового захисту своїх прав, аніж то було з боку держави. Особливо наочно це підтверджують заяви у Європейський Суд з прав людини: якщо в 1998 році від України їх надійшло 214, у 1999 р. — 431, то станом на 30 квітня 2011-го їх було вже 10950. Ми впевнено посідаємо п’яте місце за кількістю заяв до Європейського Суду. Від Польщі, яка йде за нами, надійшло на 3850 заяв менше. Натомість, маємо всі шанси випередити Італію, від якої відстаємо всього на 700 заяв. Якщо ж брати кількість заяв на 10 000 населення, то ми вже суттєво випереджаємо Італію й Туреччину, які знаходяться відповідно на 4-му і 2-му місцях.

Хоч як прикро, але слід визнати, що наш внесок у створення проблем для Європейського Суду з прав людини достатньо вагомий. Сьогодні в Раді Європи, зокрема в Суді, активно працюють над тим, як реформувати та зробити свою діяльність якомога ефективнішою. Як розвантажити Суд від роботи, яку могли б безболісно виконувати держави, не доводячи справ до Страсбурга? Натомість, в Україні маємо продумати та вжити серйозних заходів щодо захисту конвенційних прав наших громадян зусиллями національних судових, правоохоронних, інших органів.

Повинен зазначити, що в цьому напрямі наші можливості ще далеко не вичерпані. Назву лише деякі проблеми, що, як видається, можуть бути вирішені без особливих зусиль, якщо до них підійти відповідально, виважено, по державному.

У 2010 році зі 109 справ, які розглянув Європейський Суд з прав людини за заявами громадян України, лише в одній не було знайдено порушення. Натомість, у 60 випадках виявлено порушення через тривале судочинство в Україні. Невже тут нам потрібна була допомога Європейського Суду? Хіба не розуміємо, що через зволікання люди змушені шукати захисту в Страсбурзі. Переконаний, такі питання повинні бути розв’язані парламентом на законодавчому рівні. Маємо розробити чіткіший механізм відповідальності за подібні зволікання. Так допоможемо своїм громадянам і сприятимемо водночас розвантаженню від рутинності Європейському Суду з прав людини.

Інша проблема стосується процедури дружнього врегулювання. Це ситуація, коли держава, після подання заявником заяви до Суду, вирішує з ним проблему, не доводячи до підготовки, аналізу та розгляду справи в Суді. За весь період — від подання першої заяви проти України й до 31 грудня 2010 року — до Європейського Суду надійшло 30.738 заяв проти нашої держави. Тільки у 277 випадках було досягнуто дружнього врегулювання. Тобто одне дружнє врегулювання на 111 заяв. Це майже в півтора рази менше, аніж в аналогічних випадках у Росії та Італії. Понад удвічі більше уклала дружніх врегулювань Польща; більш ніж утричі дружніх врегулювань у Туреччині. А вони, до речі, разом з нами лідери за кількістю заяв у Європейському Суді.

Така пасивність не зрозуміла. У нас левова частка порушень припадає на тривалість судочинства та невиконання судових рішень. Нічого нового, або ж такого, що не можна збагнути, в цьому немає. Такі справи навіть у практиці Європейського Суду мають назву «клонів». Давно вже все розписано, навіть помісячно, — аж до того, за що і скільки слід відшкодовувати моральну шкоду. То невже такі справи варто доводити до Страсбурга, щоб почути там те, що зобов’язані знати самі? Якщо ж законодавство таке, що не можемо брати на себе ініціативу з вирішення подібних справ, то, можливо, треба змінювати законодавство, а не ганяти людей по сатисфакцію до Страсбурга? Якщо за цим стоїть непробивна стіна вітчизняних чиновників, то, можливо, саме їх і треба притягувати до відповідальності?

Наступна проблема, з розв’язанням якої, гадаю, приберемо певну гостроту ситуації і в Страсбурзькому Суді. За весь період діяльності, до 31 грудня 2010 року, Європейський Суд з прав людини визнав 19.532 справи неприйнятними та вилучив із списку. Здебільшого, причини прості, як, до речі, й самі ситуації, з приводу яких подавалися заяви: невичерпані внутрішньодержавні засоби правового захисту, недотримання правила шести місяців тощо. Заяву можна було й не подавати, якби заявнику пояснили (адвокати, правозахисники, просто ті, хто знає вимоги Конвенції і Регламенту Суду), що його звернення не має жодних шансів на успіх. Підрахуємо 19.532 заяви — без жодних шансів для визнання прийнятними. Якщо кожній такій заяві присвятити годину, а часу — від отримання та прочитання заяви й до визнання її неприйнятною — витрачається значно більше, то згайнованими загалом виходить більше двох років. Два роки змарнованих зусиль, два роки марно втраченого часу висококваліфікованими фахівцями Європейського Суду тільки для того, щоб пояснити заявникам — у них не було підстав звертатися до цього Суду. Невже розв’язання цього завдання, а воно полягає здебільшого в інформаційній та роз’яснювальній роботі, не можуть взяти на себе вітчизняні правознавці?

Ще одна проблема: застосування Конвенції вітчизняними правочинними органами й установами. І тут начебто не повинно бути проблем. Згідно зі статтею 9 Конституції України Європейська Конвенція з прав людини «є частиною національного законодавства України» і її мають застосовувати в Україні всі без винятку. Відчуваю, що мені почнуть заперечувати: а ми її справді застосовуємо? Хотів би, щоб мене зрозуміли правильно: говорю про застосування, а не про згадку назви Конвенції чи окремих її статей для годиться. Ми навіть до першого тому збірника «Європейський Суд з прав людини. Судова практика», який присвячений статті 3 Конвенції «Заборона катування», не змогли відібрати належних рішень з практики Верховного Суду України. А з відібраними не знали, як публікувати: як закодувати прізвища суддів та підсудних. Це при тому, що тут же, у збірнику, прізвища суддів Європейського Суду з прав людини, заявників та їх адвокатів наводяться повністю та ще й із зазначенням їхніх адрес. Звісно, в цьому випадку Європейський Суд керувався вимогами статті 6 Конвенції «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи». Але бажання вітчизняних суддів сховатися за умовні позначення не надто переконують, що вони справді розуміють вимоги статті 6. Про яке ж застосування Конвенції тоді може бути мова?

Перелік проблем застосування положень Конвенції і рішень Європейського Суду з прав людини можна продовжувати. Проте, гадаю, зрозуміло всім, що тут декларативні заяви про відданість ідеалам прав людини справі не допоможуть. Дуже багато залежить від наших судових органів у тому, аби показати, як застосовувати Конвенцію на практиці, як виконувати рішення Європейського Суду. Дуже багато залежить від наших правоохоронних органів, щоб продемонструвати, як слід виконувати положення Конвенції та чому їх не можна порушувати. Дуже багато залежить від Верховної Ради України в тому, щоб розвивати наше законодавство відповідно до норм Конвенції та стандартів рішень Європейського Суду.

А разом від нас усіх залежить, як змінити ситуацію, щоб наші люди не шукали захисту в Страсбурзі, а могли впевнено обстоювати свої права тут, на Батьківщині.

Впевнений, міжнародна науково-практична конференція, яка щойно розпочала свою роботу, проаналізує весь комплекс проблем застосування практики Європейського Суду з прав людини в Україні та висловить свої дієві рекомендації з питань успішного розв’язання таких проблем.

Дякую за увагу!