Ринок праці: дипломовані прибиральниці та недооцінені вчителі

Наталя Миколаївна навчає дітей української мови та літератури вже 32 роки. Це була дитяча мрія. Коли Наталка сама ходила до школи, вчителі довіряли їй перевіряти зошити.

— Я хотіла бути, як наша сільська вчителька. Її всі дуже поважали, професія була престижною, — каже співрозмовниця «Голосу України».

Ось уже 15 років вона працює в донецькій ЗОШ №111. В липні цю школу об’єднають із сусідньою, яка теж заповнена наполовину. Усі двадцятеро вчителів збережуть роботу.

Учительська зарплатня залежить від багатьох складових: стажу, категорій, відзнак тощо. Учитель вищої категорії в Донецьку отримує 1000—1100 гривень на місяць. Наталя Миколаївна заробляє «чистими» 2200 грн., бо, крім уроків, працює заступником директора з навчально-виховної роботи. Спочатку вона платить за квартиру, купує методичну літературу, запасає продукти: кілька кілограмів цукру та макаронів, адже хтозна, що буде завтра. М’ясне й солодощі дозволяє собі нечасто. Виручає мама, що живе в селі: передає городину та птицю.

Багато грошей іде на ліки. Важко купувати одяг. Із Наталею Миколаївною живе 26-річна дочка. Вона працює менеджером на фірмі і, за словами матері, теж отримує негусто — 1500 грн. Незважаючи на скруту, додаткових підробітків жінки не мають.

— Учителям платили гроші без затримок навіть у ранніх 90-х. Хоч якась копійка була, і вчасно. Моя зарплата — це весь мій бюджет, і я ні на кого не розраховую, — каже співбесідниця.

Її колишні однокурсники подалися в шахтарі, хтось давно виїхав за кордон. У ЗОШ № 111 — п’ятеро молодих учительок, які збираються працювати тут далі, попри мізерні ставки.

— Напевно, це — виховання, життєва позиція, — розмірковує Наталя Миколаївна. Роботу вона вважає своїм покликанням. Каже, що влітку чекає, коли знову почнуться уроки. — Я досягла того, про що мріяла. Мабуть, я б обрала цю професію вдруге.

Валерій Семенович працює у своєму конструкторському бюро вже 47 років. Це було перше радянське КБ, що вивчало структуру Землі в часи, коли величезна країна марила космосом. У ранніх 90-х бюро виявилося не потрібним державі. Його викупила російська корпорація. Завдяки цьому підприємство зберегло свій профіль: тут створюють прилади для пошуку нафти, газу, розробки родовищ тощо. Фізично КБ знаходиться в Києві. А вироблена продукція транспортується до Росії.

Валерій Семенович вирішив стати інженером, дивлячись на старших товаришів. Починав механіком. У 30 років закінчив вечірнє відділення Київського політехнічного інституту. Менш як за десять років став провідним конструктором. Ним і працює дотепер.

У 70-х він заробляв 140 рублів на місяць. Тепер — 3000 гривень. Також іноді бувають премії.

— Колись ми не розуміли, що значить жити «добре». Що отримав — на те й живеш... Зараз із грошима трохи краще, — каже співбесідник. Усе життя він віддає заробіток дружині.

Найважчими були ранні 90-ті, коли працювали взагалі без зарплатні, по кілька днів на тиждень. Харчувалися з городу, який знаходився за Борисполем. Дорога на грядки й назад забирала шість годин.

— Мій моральний дух тоді підупав: почав їздити «зайцем» у тролейбусах. І так — близько шести років. А що було робити? — згадує Валерій Семенович.

Молоді спеціалісти в конструкторському бюро зараз заробляють 1600—2000 гривень на місяць. Колега нашого героя, що працює «в системі» 60 років, має ставку 3000 гривень... То яка їхня мотивація?

— Стабільність, — припускає інженер. — Ми розробляємо прилади й бачимо, як вони втілюються на виробництві, що це комусь потрібно. Я задоволений своєю спеціальністю і обрав би її, якби довелося починати все спочатку.

Щоранку Тетяна Петрівна прибирає 500 кв. м території одного зі столичних інститутів. Це 11 кабінетів, приймальня директора, довгі коридори й кілька туалетів. Щоб упоратися з цим усим, вона починає роботу о шостій ранку. Працює всі дні, крім неділі. За це платять 1200 гривень на місяць.

— На що цього вистачить, якщо за комунальні послуги минулого місяця ми віддали 530 гривень? — каже співбесідниця. На щастя, вона має власну квартиру. Щоб отримати житло від держави, Тетяна Петрівна 20 років працювала на заводі формувальницею. Виготовляли панелі для будинків. А в дитинстві вона мріяла створювати посуд. Не склалося.

Рятує те, що прибиральницям дозволили працювати на дві ставки. Цим скористалася співрозмовниця «Голосу України». Чоловік Тетяни Петрівни —автослюсар, отримує трохи більше двох тисяч гривень. Тож сім’ю вони утримують порівну. Вдягаються в секонд-хенді, вирощують на городі овочі, запасають мішками цукор. Кредит на телевізор виплачували два роки, комп’ютер подарувала сестра. Холодильник і плита в домі — ще радянські.

Питаю, чи допомагають діти. Їхній син має вищу освіту, працює інженером-конструктором, отримує... 1800 гривень на місяць. «Та в нього нема чого брати», — усміхається Тетяна Петрівна. На підробітки здоров’я вже не вистачає. Жінка збирається працювати й на пенсії — «а за що інакше жити?».

— У нас тут 35 прибиральниць. Майже всі мають вищу технічну освіту. Спитайте будь-яку: хто мріяв про цю роботу? Ніхто... Життя так повернулося. А зарплатня в усіх однакова — ставка.

Тетяна Петрівна працює так уже десять років. Колись вона пішла на цю роботу, бо мусила доглядати хвору маму й сина. Тому шукала місце, де можна відробити норму й піти додому. Жінка розраховує тільки на те, що має. Утискаючи свої потреби, вона шкодує про одне: за 25 років шлюбу поки що жодного разу не вдалося з’їздити до моря.