Агроном вирощує... таланти

Василь Савович за професією агроном. А освоювати педагогіку та психологію взявся, коли з’явились діти. Як і кожному батькові, дуже хотілось, щоб вони виросли розумними, освіченими, а, значить, і щасливими. А хіба цього можна досягти якимось іншим шляхом, як не читанням книжок?

Свої активні домашні експерименти педагог-любитель розпочав із двома найменшими (в родині п’ятеро дітей). Саме тоді потрапила до рук книжка, у якій розповідалось, як можна розвивати творчі та інтелектуальні здібності з раннього віку.

У результаті одна із доньок почала читати в три роки. У батька з’явився педагогічний азарт: а чому б не розпочати навчання раніше? Тож молодший син читав уже в два. В чотири він практично засвоїв курс математики початкової школи. Кмітливого хлопчика відправили до школи на рік раніше. У чотирнадцять він закінчив її із золотою медаллю.

На цьому сімейна педагогіка ледь не затихла, бо дітлахів уже не було. Та почали з’являтись онуки. Їх нині восьмеро. І майже нікому не вдалось оминути дідову школу.

Одна онука дивувала шкільних викладачів, читаючи вже в першому класі 120 слів за хвилину. Інша вразила дорослих, коли за книжки взялась у три з половиною роки. Та, напевно, справжньою рекордсменкою стала Карина, котра дворічною вільно читала книжки. І не тільки дитячі.

Хоча офіційного документа, який підтверджував би цей статус, у Карини Вакарєвої не було, проте чиновники із Міносвіти саме так назвали її десять років тому. Після кількарічних експериментів, котрі не давали збоїв, Василь Савович твердо переконався: кожна дитина народжується талановитою. Але для того, щоб здібності виявились, мусять попрацювати і батьки, і педагоги.

Дідусь повіз дівчинку в столицю, щоб вона не просто показала, якою має бути дитина в її віці, але й переконала, що цей шлях навчання і розвитку повинна пройти кожна українська дитина.

У міністерстві як на біду тоді не знайшлось дитячої книжки. Але дідусь не розгубився. Він узяв зі стола перший-ліпший чиновницький циркуляр, і Каринка жваво, без зупинок прочитала його.

Методику самостійного новатора пообіцяли підтримати. Невдовзі були видані перші брошури Василя Ліщука, а у Старокостянтинові на базі одного з дитячих садків створили Центр раннього розвитку дитини.

Якщо останнє замінити на слово «гра», то саме ці складові лежать в основі раннього навчання. Теза така проста і давня, що багатьом може видатись дивним, чим Ліщук «купив» чиновників-консерваторів.

Для Василя Савовича важливим компонентом навчання стали... печені букви. Для малюків пекли спеціальне печиво у формі букв. І як тільки дитина починала самостійно їсти, їй одразу пропонували смачненьке, не забуваючи чітко вимовляти літери. Так з’являвся справжній «смак» до грамоти.

А за пару місяців малюкові починали давати замість букви-пряника аркуш із такою самою намальованою фігуркою. Дивно, але дитина, ще не розмовляючи, починала їх впізнавати і радіти цьому.

Після цього на аркушах з’явились слова. Тільки-но маля знайомили із новим поняттям чи предметом — йому не просто показували його, а й одразу демонстрували табличку із відповідним словом. Так із кількістю знайомих предметів зростала і кількість написаних слів, а у дитячій свідомості мимоволі будувались стійкі асоціації. Поступово слова на аркушах замінювали на словосполучення, короткі речення, але все це обов’язково підкріплювалось реальними предметами.

Василь Ліщук переконався: вже у піврічному віці дитина може годинами розглядати таблички зі словами, сама перебирає їх і з задоволенням відгукується на прохання показати те чи інше слово. Головне, аби в цей час у дорослих вистачило терпіння не припиняти гру.

Так дитина вчиться читати за методом, який докорінно відрізняється від традиційного принципу шкільного букваря, коли школярики складають слово із букв та складів. Намальовані ж слова міцно засідають у дитячій голівці, і як тільки вона починає говорити, одразу й називає їх. Дивовижна ситуація: малюк починає читати раніше, ніж говорити.

Методика Василя Ліщука ось уже десятиріччя викликає захоплення у педагогів, батьків і чиновників. Авторові-самоучці з глибинки, котрий, до речі, диплом соціального педагога і практичного психолога здобув у 70-річному віці, допомогли видати та перевидати низку посібників. Мало того, міністерства освіти та охорони здоров’я свого часу видали спільний наказ, яким зобов’язали протягом десяти років проводити експериментальні дослідження на базі вже згадуваного старокостянтинівського дитячого садка і подібного, що почав працювати у кримському Джанкої.

Сусіди із Чернівецької області пішли ще далі. Тут проводили таке саме дослідження протягом чотирьох років аж у 32 садочках.

Те, що діти у них швидше і легше опановують грамоту, справді факт. Але правда й те, що аж ніяк не з кожного вдалось виховати генія, і навіть окремі таланти прокинулись не у всіх. Чому? Адже методика Ліщука дає можливість навчити не тільки читати, а й освоїти в ранньому віці цифри, основи математики, закласти міцний фундамент для вивчення іноземних мов...

Ні для кого не секрет, що, окрім успішної методики, у кожній справі потрібні ще й такі самі успішні виконавці. А ними можуть і повинні стати не тільки вихователі та вчителі, а насамперед батьки.

Пригадується, багато років тому Василь Савович щиро жалкував, що не всіх своїх дітей долучив до експерименту.

Зрештою, проблема навіть не у тому, чи вдалось навчити дитину читати буквально з пелюшок. До крихітного інтелекту треба ставитись надзвичайно обережно, щоб не зламати, не зашкодити. І над цими проблемами нехай працюють фахівці. Біда у тому, що і у суспільстві, і у багатьох українських родинах давно не вважаються справжніми цінностями освіта, високий інтелект, знання. А про читання, про те, щоб книгу клали в колиску до дитини, вже й говорити не доводиться.

Добре, що все можна звалити на швидкі інформаційні технології, котрі й справді стрімко завойовують дитячий розум. Але хтось же мусить втовкмачити молодій нації, що без книги, вдумливого читання, справжньої освіченості нічого не буде. І геніїв також.

 

Хмельницька область.