Один із найзагадковіших спектаклів нинішнього столичного театрального сезону — «Три сестри» Чехова в постановці 79-річного Едуарда Митницького в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Спектакль отримав «Київську Пектораль» за кращу режисуру. Митницький працював над цією виставою три роки і навіть після прем’єри продовжує репетиції — мало хто дозволяє собі нині таку розкіш. Від того спектакль не став надто відполірованим, навпаки, він шорсткий і колючий, немов необлущений каштан у кишені. Вважається, що нинішня публіка таких видовищ не любить, а тим часом на «Три сестри» всі товпляться, спробуй сюди потрапити.
Й це одна із загадок цієї постановки.
Ця хрестоматійна п’єса
(«В Москву, в Москву!») у Митницького справляє чудове враження цілком незнайомої. Усе, що тут діється, відбувається за логікою сновидінь. Ось рука Маші визирає з-за стіни, складеної з валіз. Але згодом виявляється, що то зовсім не Машина рука. Хоч ми ясно бачили, що за мить перед тим це була рука Маші! Так само з’являються з-за тих валіз люди — щоразу не ті, кого ждуть, і не звідти, звідки ждуть.
Сама ця стіна, складена з валіз, — що вона таке? Можливо, це таке місце перед ворітьми на той світ, куди люди приходять зі своїми валізами, а їм кажуть, що там валізи не потрібні, от їх тут і складають акуратненько. Хтось нарахував 94. Чому саме стільки? Бо такий сон.
Спектакль іде на малій сцені. Півтора десятка персонажів тут ледве вміщаються. Вони — мов пінгвіни в клітці для чижиків. Через те — фізичне відчуття незручності й тісноти. Якщо комусь з акторів доводиться перейти з одного місця на інше, він рухається, немов кондуктор у переповненому автобусі. Це спектакль про людей, витіснених із простору проживання. Майже всі — в якійсь чужій дивній одежі. Військові, певна річ, в уніформі — але важко сказати, якій армії належить ця уніформа. І взагалі — спектакль ніби ж «про воєнних». Але тут справжніх солдатів усього двоє: Чебутикін і Наташа. Її грає Тетяна Комарова — це навіть не солдат, а солдафон, поручик Ржевський у спідниці, втілення анекдотично-простодушного жлобства. А от полковник Вершинін, яким його грає Анатолій Ященко, — це недоладний клоун, старий смішний П’єро.
Усі тут живуть — немов не вдома.
Тут ніхто нікого не любить, а якщо хтось і любить — тим гірше для нього, бо в природі цього дивного світу немає взаємності.
Барон Тузенбах (Володимир Цивінський) перед дуеллю їсть цукерку — а Ірина не розуміє, що це востаннє.
Ці «Три сестри» могли б зватися «Триста років самотності» або якось так.
Едуард Митницький — чоловік суворий і мужній, в його «Трьох сестрах» немає місця для ілюзій. Тут хочеться од відчаю поставити собі цілком дитяче запитання: ким би я хотів бути в цій виставі? Тут усі такі нерозумні й нещасні, що мало на кого хочеться бути схожим. Але можна бути схожим на Кулигіна у виконанні Лева Сомова. Він проживає свою самотність як подвиг — і це зовсім немало, якщо тобі не залишено іншого вибору.
