До села Верхнього Ясенева Верховинського району питати дорогу нема потреби. Куди всі прямують — туди й нам. Транспорт у день фестивалю «Полонинське літо» рухається лише в одному керунку — в урочище Запідок. Гірські дороги вузькі, вищерблені та понищені часом і стихіями. Їхати по них — то треба мати добре здоров’я і нерви! Зате краєвиди за вікном — очей не відірвати. Та ще серед тієї фантастичної краси з’являються такі казкові архітектурні споруди, що просто залюбуєшся. Проведеш очима одну хатину, аж вигулькує інша. Чи то чиясь «зелена садиба», а чи якісь багатії звели собі такі вілли, не знати. Повітря тут чисте, як джерельна вода, промисловості нема, продукти харчування — екологічно чисті, навколо гори. Райський куточок для відпочинку та й годі!
Отак, милуючись природою, не зчуєшся, як і приїхали. На сільській вулиці — стовпотворіння. Машин стільки, що припаркувати авто — велика проблема, а потім не менша — звідси виїхати. Місцеві мешканці йдуть до урочища Запідок пішки. Так надійніше. Дехто добирається на конях.
Троїсті музики вітають гостей на початку широкої стежки, що веде через ліс на полонину. Стежка заасфальтована. По ній нескінченною вервечкою рухається вверх, як на прощу, святковий люд. Обабіч дороги з обох сторін стоять продавці з розкладеним на столиках крамом. У тих рядах справжній мистецький виріб сусідує з китайським чи турецьким ширпотребом. Чим лише не торгують: черешнею, полуницею, дитячими іграшками, вишитими сорочками і рушниками, солодкою ватою, герданами, сирами, бриндзею, мисками і всякою всячиною.
Як правило, дорогою на полонину люди купують мало, хіба якійсь дитині свистульку чи іншу дрібничку, аби не докучала. Основний торг — на полонині. Лишень вийшов з лісу на простір, як бачиш довгий, як на Великдень, святковий ряд, що оперізує по периметру полонину. Тут гуцули торгують бриндзею, сирами, маслом, будзами — першою цьогорічною полонинською продукцією. Мало хто з цього свята повернеться додому без того добра. За бриндзю правлять 40 гривень, стільки ж — за кілограм твердого сиру. І бриндзя, і сир, на жаль, коров’ячі. «Овець по селах залишилося мало, — пояснюють гуцули. — Люди не хочуть їх тримати, бо то велика праця, а від держави помочі ніякої».
«Тримають, щоб дати за простибі»
Власне, передусім заради підтримки та розвитку вівчарства й проводиться таке свято на Гуцульщині. Тож розпитуємо гуцулів, чи важко доглядати овець і чому овечої продукції навіть на такому святі важко знайти.
— На початку травня овець виганяють на полонину, — розповідає жителька села Буковець Ганна Заєць про овечий режим. — Приганяють їх назад у вересні. В отарі, як правило, 300—500 овець. Доглядає за ними бригада з шести чоловік на чолі з ватагом. Якщо вівця дійна, то восени завідувач полонини дасть господареві за неї два кілограми бриндзі. Якщо недійна, то газда платить вівчарям за літо 50—60 гривень. У вересні вівцю ведуть до барана. За це, слава Богу, у нас грошей ще не беруть. Поки не випаде сніг, овець випасають коло хати. Як надходить зима, тримають у хліві. Годують сіном, комбікормами, галуззям, до яких обов’язково додають сіль. У березні народжуються ягнята — одне або два. Ягня першого року життя називають яркою, другого року — первісткою. У травні овець віддають на полонину. І знову все по колу.
Яка користь з вівці? За словами горян, молока вона дає не дуже багато, зате воно жирне і корисне. Доять тварину тричі на день. За добу в найкращому разі отримують до двох літрів молока. Як правило, з нього роблять бриндзю, масло, сири. З 10 літрів овечого молока виходить десь два кілограми бриндзі. Овеча бриндзя значно дорожча за коров’ячу — кілограм коштує понад 60 гривень. У магазинах її не знайдеш. Надлишку бриндзі, зауважує голова Верховинської районної ради Ярослав Кікінчук, наразі нема, бо вона розходиться між самими газдами. Щодо овечого масла, то його тримають у кожній хаті як лік — дають ложку масла на стакан кип’яченого молока і п’ють. Кажуть, дуже допомагає при легеневих захворюваннях та простуді.
Стрижуть вівцю раз на рік — навесні. Вовну гуцули продають або переробляють і використовують на капці, ковдри, ліжники. Кілограм «немитої» вовни коштує 8 гривень, а обробленої — 30. З однієї вівці настригають 2—3 кілограми вовни. Як підрахувати, заробіток з того — від 16 до 90 гривень. А скільки треба наробитися?
Набагато вигідніше, кажуть гуцули, продати вівцю ще ягням. За десятикілограмове ягня можна вторгувати 250—300 гривень. Як для дієтичного м’яса, це дуже дешево, але для газдів — добра плата. Тому овець меншає — ідуть під ніж. «Якщо гуцули й тримають вівці, то аби дати їх за простибі, —- зізнається жителька села Буковець Марія Проданюк. — За нашими традиціями, за померлого треба двом людям з близької родини дати по ягню. Ото старі люди й тримають в господарстві овець».
За словами гуцулки, доросла вівця коштує приблизно 500—600 гривень, баран — так само. На весь Буковець, де мешкає понад 770 людей, нараховується близько 150 голів овець, з яких 50 — у газдівстві Івана Медвійчука. Ще дві—три сім’ї мають їх по десять, а здебільшого в господарствах — по 3—4 вівці.
Вівця хоче дотації
— Держава нині не дає дотації на вівцю, — скаржиться Ганна Заєць. — Ще два-три роки тому допомога становила 80—100 гривень, а нині — жодної копійки. Якщо порахувати затрати та людський труд — хто буде ту вівцю тримати?
— Вівці на Гуцульщині, на жаль, є тепер лише на картинках, — приєднується до розмови директор Буковецької школи Калина Лесюк. — А колись вівця давала все для людини. З овечої вовни робили ліжники, виготовляли капці, рукавиці, шарфи, зі шкіри шили кожухи.
Набагато вигіднішою нині є корова, вважають газдині. До речі, Верховинський район — єдиний в області, де кількість великої рогатої худоби залишається стабільною протягом останніх десятиріч — близько 10 тисяч. Усе це поголів’я утримується у приватному секторі. Корова, а то й кілька, тут чи не в кожній хаті. А отже, є на столі свої сир, сметана, молоко. Та й за корову можна виручити чотири—п’ять тисяч гривень, не те, що за вівцю. «Взагалі вівчарство відстало, занепало, — констатують люди. — Нині їх більше бачиш на картинах, ніж на полонинах».
Утім, ситуація уже скоро може змінитися. У районі на території Зеленської сільської ради на високогірних пасовищах уже впроваджуються два проекти з розведення овець та переробки молочної продукції. «На полонинах будуть не віртуальні вівці, а живі. Якщо їх побільшає в районі на тисячу — це вже дуже добре», — вважає Ярослав Кікінчук. «Технологічний процес вирощування тварин дуже важкий, — пояснює голова райради, — бо вівці — це навіть не кури. Спочатку їх треба виростити, потім — забезпечити їм зимівлю і т. д.». За його словами, два інвестори мають у своїх господарствах по 500 тварин. «Люди на полонинах працюють у білих халатах, овець доять апаратами, — розповідав пан Ярослав. — Продукцію скоро сертифікують і справжній овечий сир чи бриндзю можна буде побачити на прилавках супермаркетів», — запевняє він.
Наразі газди можуть збувати її хіба на базарах або один одному. «У супермаркетах нема бриндзі. То лише назва», — вважає голова.
Дрес-код — народний стрій
Ми забалакалися коло павільйону Буковецької сільської ради, а свято — в розпалі. На великій сцені під навісом один аматорський колектив змінює інший. Вік артистів — необмежений. Навіть більш цікаво дивитися на танець поважних газдинь та газдів, ніж на вишколені дитячі колективи. У танцях гуцули зосереджені, наче виконують якісь предковічні ритуали. Глядачі сидять на траві просто неба. Добре, що сцена внизу, а полонина йде догори. Тож кожному видно, що діється на сцені. Після музик та танців представники влади вшанували грамотами та нагородами працівників сільського господарства. А далі — знову виступи колективів. І так — впродовж кількох годин.
«Полонинське літо» уже має свій дрес-код. Люди йдуть на свято у найкращих народних уборах. Фотографи полюють за тими, хто має найколоритніший вигляд, ось як ці гуцулочки. Якщо для гостей це свято — більше розвага і відпочинок, то для господарів — можливість продати вироблену молочну продукцію, а ще продемонструвати свою ношу, показати звичаї і традиції. Кожна з 22 сільських рад Верховинського району має на полонині свою територію, свою виставкову залу — дерев’яний павільйон, який прикрашає згідно з традиціями свого села рушниками, ліжниками, веретами, вишиванками. Обов’язковим негласним атрибутом того павільйону є стіл з гуцульськими стравами, приготовленими сільськими газдинями. Там і пампушки, і гриби, і пироги з бриндзею, і «дженджула» — настоянка на гірському корені, яку в народі називають «підоймою». «І настрій у вас буде, і очистите нутрощі, і сили прибудуть», — припрошувала нас гуцулка, пропонуючи пригубити келішок того трунку.
Як правило, за гощення не сідають, поки керівники області та району, а з ними і найпочесніші гості не зроблять традиційний обхід тих павільйонів, не посмакують полонинських сирів. Свиту шанованих гостей цього разу очолював голова обласної ради Олександр Сич та заступник голови облдержадміністрації Роман Іваницький. У кожній садибі гостей зустрічали музики. У кожній треба погоститися. «Торік такий обхід тривав дві години, а цього разу — чотири», — зауважив один гість. І то не дивно, бо голова облради новий, кожну громаду хоче пошанувати, а гуцули як стануть припрошувати до столу — нема на те ради. Як пройде начальство, то за столи сідають вже самі господарі та пригощають своїх гостей. Інші ж набуваються за власний кошт. Можуть скуштувати кулешу, бануш, гуслєнку, вурду, баранину, які підприємливі гуцули тут таки й готують. Коштують ці смаколики недешево. Гуцули хочуть в той день щось заробити, бо не скоро матимуть такий шанс. У кого з гостей є гроші, той не пропаде. А хто мудріший, той бере харчі з собою в рюкзак, а тут лише присмачує їх кулешею і бриндзею.
Аби-сте знову за рік діждали такого свята!
Тож одні танцюють, інші смакують, треті роздивляються вишиванки та намиста, четверті міряються силами в спортивних забавах. А як звечоріє, всі стають в коло біля гуцульської ватри і тут відриваються на повну програму. Проливний дощ, що хлинув пополудні, зігнав багатьох гостей з полонини. Та не гуцулів. «Треба дощу, — тішилися люди, — аби трава росла, худобі було що їсти». Бо на тій худобі і нині, як колись, тримається гуцульська сім’я. Якийсь мольфар-чарівник жартома зняв кептаря та пробував розігнати грозові хмари. Махав, махав одежиною, а дощ не стихав. Врешті, покинув ту справу і пішов набуватися. Музики грають, келішок з рук в руки ходить, жінки розчервонілися, газди розгомонілися. Ніхто не квапиться додому. Наступне таке свято буде за рік, а то ще треба діждати, кажуть гуцули.
Івано-Франківська область.
Фото автора.
На знімку: люди йдуть на свято у найкращих гуцульських строях.
На знімку: один мольфар жартома зняв кептаря та пробував розігнати грозові хмари. Махав, махав одежиною, а дощ не стихав.
