Спогадами про доленосну ніч для Основного Закону держави ділиться народний депутат першого, другого і четвертого скликань Верховної Ради України Степан Хмара.

— Степане Ільковичу, яке було співвідношення депутатських сил у складі Верховної Ради «конституційного скликання»?

— Розклад сил у парламенті зразка 1994—1998 років був не на користь націонал-демократів. Більшість була не на нашому боці, але в цілому, і на цьому хочу наголосити з огляду на якість нинішнього депутатського корпусу, тоді українці за мажоритарним принципом обрали досить багато яскравих людей, котрі в першу чергу вболівали за національні інтереси нашої країни. Боротьба й тоді була досить жорсткою, але до крово-пролиття не доходило, бійок і всього іншого неподобства, що супроводжує роботу парламенту останні сім-вісім років, не було.

Я не хочу сказати, що у другій каденції не виникало конфліктів, але це були не криваві бійки, а протестні сутички біля трибуни, така собі інтелігентна шарпанина. Найбільшого збитку я, наприклад, зазнав у вигляді відірваного рукава від піджака. Треба було його зберегти (сміється) для історії парламентських протистоянь того часу. Та, попри все, хоч націонал-демократів тоді було значно менше у порівнянні з тими ж комуністами, лави яких налічували майже 90 депутатів, нам вдалося прийняти досить пристойний Основний Закон України.

— А кажуть, що начебто президент Леонід Кучма пригрозив розпустити парламент, тому його глава Олександр Мороз наказав зачинити двері й до ранку нікого не випускати, доки Конституція не буде проголосована...

— Та ні — то все дурниці й нічого такого насправді не було. Хоча подібні розмови мали місце й тоді. Я, наприклад, сприймав їх як дотепний жарт і не більше. Якщо ж говорити серйозно, то Кучма весь час намагався урвати ще більше владних повноважень і закріпити їх конституційно. З його адміністрації виходила загроза про винесення президентського проекту Конституції на референдум. І щоб не допустити прийняття варіанта від Кучми, ми пішли на те, аби працювати цілу добу до остаточного голосування. Тому це була добра воля і свідоме розуміння всіх депутатів, що над країною нависла небезпека повної узурпації влади однією людиною.

— А що було найбільшим каменем спотикання під час узгодження позицій?

— Була низка питань, з яких важко було досягти загальної згоди. Тому під час того історичного засідання оперативно вночі були створені чотири депутатські групи, які пішли в окремі кімнати доопрацьовувати спірні питання. В роботі однієї з них — стосовно мовного питання — брав участь і я. До речі, я напросився до її складу сам, бо вона вже була сформована, і мене включили до мовної комісії. І скажу вам, якби там не зібралися активні, наполегливі й вольові люди, то невідомо якою б нині була 10-та стаття Конституції...

— Напевне, була б закріплена двомовність у нашій державі?..

— Так, чимала фракція комуністів та інші російськомовні депутати прагнули цього. До речі, усі неузгоджені питання, по яких створювалися тієї ночі інші комісії, після прийняття Конституції більше в Україні не дискутувалися. А от мовне питання стало тривалою проблемою і такою собі конячкою, на якій виїжджають політики, неспроможні запропонувати Україні справді об’єднуючий позитив. Мало того, двомовність в українських умовах взагалі ставить під питання саме утвердження нашої держави.

— І як вам, перебуваючи у меншості, вдалося досягти консенсусу?

— Робота була дуже важкою, наша група напружено працювала сім годин. І доводилося іноді вдаватися до досить жорстких кроків. Мені двічі доводилося вставати і заявляти ультиматум: або ми йдемо на компроміс, або я зараз іду до парламентської зали і закликаю не брати участь в голосуванні. Я твердо знав, що мінімум 70 депутатів пристануть до моєї пропозиції і не буде 300 голосів, а тоді спрацює варіант Кучми. Словом, головного ми тоді добилися і суть ст. 10 Конституції збереглася, що «єдиною державною мовою є українська».

— З того пам’ятного дня минуло вже 15 років. Як ви зараз оцінюєте свою депутатську роботу?

— Час, я вам скажу, показав, що Конституція у нас вийшла досить непогана, але вона дуже погано виконується, перш за все представниками усіх гілок влади. На жаль, не було прийнято слідом за Конституцією близько 30 законів, які б розшифровували і регулювали її виконання. Тоді б не сталося тієї наруги над Основним законом, що ми спостерігали упродовж останніх семи років. З Конституцією гратися дуже небезпечно. Її, як і всі інші Закони України, треба ВИКОНУВАТИ! А ще як від декларації, що «закон один для всіх», нарешті перейти до реального втілення цього гасла, тоді буде й лад у державі, і їй нічого не загрожуватиме, принаймні зсередини країни. Врешті-решт, тоді ми чітко розрізняли, де компроміс, а де капітулянтство. Ми знали ту межу, яку не можна перейти ні за які гроші, що, на превеликий жаль, має місце сьогодні.

Розмову вів В’ячеслав КОВТУН.