Потьмарення розуму сталося із тими, хто не помічав крадіжок у психоневрологічному диспансері

Якби і хотіла розпитати мешканців цього дому, як тут їм живеться, зробити це дуже важко. Хоча до нової людини одразу прикипають їхні погляди, однак зав’язати розмову не вдається. Більшості із 123 підопічних складно скласти свої думки докупи, оцінити реальність, проаналізувати факти, висловитись чіткими та зрозумілими реченнями. І лише через деякий час, коли хоч трошки звикаєш до дивних поглядів, до незвичних рухів, до надто натуралістичних побутових картин, починаєш розуміти, що перед тобою люди, які так само відчувають біль, незручності, голод, як і будь-хто з нас. От тільки коли що-небудь їм не подобається, вони не можуть сказати про це, поскаржитись, попросити. Та й узагалі поняття про те, як є і як має бути, у них практично відсутнє. Зараз вони спокійно сидять за столами під час обіду, звично їдять свої порції. Але, як розповідає персонал, ще буквально кілька місяців тому картина у їдальні була зовсім інша:

— Голодні люди змітали зі столу крихти хліба. Якщо у когось що-небудь падало на підлогу, одразу кілька рук хапали цю «здобич». А зі столовим посудом навіть не всі вміли поводитись.

У це важко повірити, але розповідають, що в одну і ту ж миску насипали спочатку першу страву, потім — другу, а далі — чай. Тому потім багатьох доводилось навчати, як пити з чашки.

— Треба було бачити картину, коли вперше шматочок хліба з маслом та кілька цукерок, приготованих на полуденок, поклали у спеціальні тарілки, — розповідає нинішній директор закладу Поліна Вишневська. — Хлопці дивились на це як на небачену дивовижу, вони просто не знали, що з цим робити.

У цьому закладі можливе всяке. Є тут і ті, хто так і не зміг за своє життя освоїти такі вміння як самостійно тримати ложку та їсти. Але решту тепер не лякає ні чашка, ні миска, і виявилось, не так уже й багато треба було, щоб освоїти цю науку — лише трошки елементарної уваги і людського ставлення до хворих. Серед мешканців інтернату можна знайти і таких, хто може дати реальну оцінку навколишньому світу і подіям. Один із чоловіків, який не захотів назватись, дуже влучно підмітив: «Якби так годували ув’язнених у тюрмі, як було у нас раніше, вони підняли б бунт. Та й догляд був не дуже добрим. Адже чимало людей тут страждає на енурез, отож постільну білизну треба по декілька разів на день міняти. А вона була така, що страшно глянути, не те що спати на ній...»

Усі деталі життя у цьому домі навряд чи колись стануть відомими стороннім. І не тільки через те, що підопічні ніколи про це не зможуть розказати. А ще й тому, що надто шокуючими вони були. І тільки перевірки КРУ та відкрита кримінальна справа можуть пролити трохи світла на те, що там відбувалося.

Здається, тут не вистачало нікому й нічого. Це тепер, кілька місяців по тому, на одному з корпусів — новий дах. В другому, де зазвичай мешкають лежачі люди з невідворотними відхиленнями психіки, зараз ніхто не живе, там ще відчувається запах ремонту. В колективі з усіх сил намагаються змінити не життя, але хоча б елементарний побут нещасних людей. Звісно, все одразу не зробиш, бо навіть важко зрозуміти, з чого починати.

Та найперше, що зробили, — вивели воші, відіпрали білизну, вилікували коросту і лишаї. Уявити собі, що все це було у наші дні, у державному закладі, котрий повинні контролювати медики, епідеміологи, соціальні і державні служби, просто неможливо. Від почутого розум тьмариться навіть у здорової людини. Розповідаючи про це, дехто зі співробітників навіть розплакався:

— Складається враження, що це ми так працювали і ні про що не дбали. Але як можна було щось зробити, коли на будь-яке прохання від головного бухгалтера завжди була одна відповідь: немає грошей. Ми й дуст за свої гроші купували. Прального порошку, інсектицидів, мийних засобів — усього не вистачало.

А між тим останніми роками заклад справно фінансували з бюджету. Річний обсяг становить понад 2,6 мільйона гривень. До того ж у кожного підопічного щомісяця відраховують з пенсії на утримання близько півтисячі гривень, а це ще майже мільйон гривень на рік.

З особливим шиком на ці гроші не проживеш, бо тільки більше двох мільйонів іде на дуже скромну заробітну плату працівникам закладу й оплату комунальних послуг. А на решту покупок — буквально копійки.

Так само дуже скромні фінансові статті на придбання одягу, взуття, білизни, побутової хімії. Розкішно не житимеш. І все ж при дбайливому господарюванні коштів мало б вистачити принаймні на харчування. Адже щоденна норма — 22 гривні на особу. Та грошей шкодували навіть на обідню пайку.

Чутки про неї ходять навіть навколишніми селами. Кажуть, ящиками в ній складали апельсини, банани, інші харчі. Там же щезали й різні побутові речі. Удень на дверях комірчини висів замок, а пізно ввечері, коли інтернат вкладався спати, під’їжджав автомобіль, у який і вантажилось усе це добро і перевозилось в приватне помешкання однієї зі співробітниць.

Що в цих оповідках правда, що вигадка — казати не беруся. А ось те, що за два минулі роки в інтернаті була розтрата на 311 тисяч гривень — це реальний факт, підтверджений висновками КРУ.

Та це тільки перші запитання, що лежать на поверхні. А ще варто було б поцікавитись, чому не видавали столовий посуд, котрий весь час купували. Як часто закуповували і використовували білизну, якщо люди спали просто на ганчір’ї? І чому більшість мешканців інтернату ще й досі змушена доношувати солдатську робу, не маючи ніякого пристойнішого одягу?

Немає людини, яка, зайшовши на цю територію, не промовить: «Нехай Господь заступить і помилує». Тут живуть люди, від яких відвернулись не тільки близькі, а й сама доля. Наймолодшим ледь виповнилось двадцять, найстаршому — вісімдесят два. Тут не має значення соціальний стан. Тут не діє більшість звичних правил, якими ми звикли користуватись щодня.

Але найбільше вражають юнаки, котрі потрапляють сюди із дитячого притулку. Вони там від народження. Вони не знають рідної крові. Вони нічого не знають. А коли дорослішають — переїжджають у Зяньковецький інтернат, де проживуть усе своє життя. А як помруть, то їх поховають на інтернатському кладовищі, бо навіть в останню путь із цього страдницького життя їх не проведуть родичі. То хіба можуть вони колись комусь на що-небудь поскаржитись чи про щось попросити? Вони навіть не уявляють, що життя існує ще й за стінами їхніх палат і за гратами майданчику для прогулянок.

Як не дивно прозвучить, але своєрідними бранцями цього закладу стали і ті сімдесят людей, що тут працюють, взявши на себе той тяжкий хрест, від якого відмовились найближчі і найрідніші люди підопічних інтернату. Треба зуміти прибрати по кілька разів на день за хворим, що не може піднятись у туалет зі свого ліжка. Треба навчитись годувати того, хто навіть не знає, як проковтнути їжу. Треба стримати людину, котра в безумстві рве на собі одяг і трощить усе навколо...

І навіть при всьому цьому кожен боїться втратити роботу. Іншої — не знайти. То хто ж із цих людей міг би поскаржитись на тамтешні порядки? Вимагати кошти чи звіти у начальства? Боротись за справедливість та милосердя?

З приходом нового директора в інтернаті відбулись помітні зміни. Не те що почалось кардинально нове життя (хіба можна за лічені місяці змінити те, що вибудовувалось десятиліттями), але наче з’явився ковток свіжого повітря. Чомусь тільки Поліні Вишневській спало на думку біля голого плацу, огородженого залізними прутами, де десятиліттями під палючим сонцем чи в дощ вигулювали хворих, встановити навіс, столи та лавки, щоб можна було хоча б сісти. Ремонти, ревізія усього майна, облаштування кількагектарної території — все це треба робити одразу. А ще — вісім гектарів саду, три ставки, які вже встигли зарибнити, майже сорокагектарне поле, де висіяли не тільки пшеницю та жито, а ще й посадили всю городину, підсобне господарство, в яке завезли нове поголів’я свиней та овець...

Видно, що директор береться облаштувати все, як у добрій господі. Колектив бачить старання керівника і намагається підсобити. Навіть підопічні, звичайно, ті, хто може, знаходять собі заняття. Хтось косить сіно, хтось збирає лікарські трави, хтось із самого ранку біжить допомогти попоратись біля худоби. Але все одно лише щирого бажання і десятка роботящих рук не вистачить, щоб казенний інтернат став затишним для тих, кого доля зробила «довічниками» казенному домі.

Їх не так уже й багато: на кожні десять тисяч мешканців області припаде максимум двоє—троє підопічних подібних закладів. То невже всі разом не можемо добре одягнути, взути, нагодувати їх? Якщо ні, то вже й не знати, у кого потьмарився розум.