Дрібні торги з могутнім атомом

Свої підрахунки майбутніх прибутків та вигод веде і обласна влада. Розширення ХАЕС, безсумнівно, принесе серйозне зростання показників валового виробництва, внесків до бюджету та збільшить кількість робочих місць. Та при цьому — знову-таки жодної спроби подивитись на проблему глибше, проаналізувати її не тільки з точки зору рейтингових соціально-економічних показників, а й з огляду на майбутнє.

На цьому тлі майже безпорадно звучать голоси всіх «зелених» та противників атомної енергетики. Вони хоч і закликають зазирнути в майбутнє, та, на жаль, емоційні аргументи переконують далеко не всіх.

У колосальних потенційних можливостях атомної енергетики навряд чи потрібно будь-кого переконувати. Тільки ХАЕС за час свого існування виробила на кінець минулого року майже 187 мільярдів кіловат електроенергії. Подвоєння її виробничих потужностей, а водночас добудову сусідньої Рівненської станції нинішня влада пов’язує з енергетичною безпекою країни. І в тому, що нові блоки вироблятимуть більше енергії, можна не сумніватись. Але гарантією якої безпеки це може бути? Ось питання, на яке варто знайти відповідь.

У яку саме суму обійдеться новий кіловат, і якою буде його ціна на вітчизняному ринку? Чи зможе він зменшити комунальні тарифи? Як позначиться на собівартості продукції промислових підприємств, чи допоможе зробити її дешевшою, а технологічні процеси менш витратними? Скільки треба нам такого нестійкого до зберігання товару, як електроенергія, на внутрішньому ринку, і чи буде вона конкурентоспроможною на зовнішньому?

Знаючи все це, можна було б говорити і про гарантії, і хоча б про якісь гіпотетичні безпеки. Та на жодному з проведених громадських слухань відповіді на ці запитання ніхто не дає. Та й що дивуватись, вони поза компетентністю як представників самої атомної станції, так і місцевого керівництва. Тільки зрозуміла і чітка державна енергетична стратегія могла б розставити акценти. Але її не озвучили. Хоча приклади того, як це мусить бути зроблено, вже продемонстровані всьому світу Японією та Німеччиною.

Обидві країни, попри те, що володіють доволі потужним потенціалом атомної енергетики, заявили про початок своєї енергетичної стратегії з нуля, повністю відмовляючись від АЕС. Відтепер мільярдні кошти вони вкладатимуть не в підтримку діючих станцій і тим більше не в їх розбудову, а в альтернативну енергетику. При цьому нікому й на думку не спало вважати, що обидві держави відмовились від технічного прогресу і позадкували в темряву до гасової лампи. Про занепад економіки, зупинку промисловості, відмову від високотехнологічного рівня як виробництва, так і життя без АЕС ніхто навіть не думає. Країни йдуть уперед. Тільки вже іншим шляхом.

От тільки Україна вперто не хоче цього помічати.

Цікава прикмета: що ближче до ХАЕС, то більше прихильників її будівництва. Але відстань буквально у кілька десятків чи сотню кілометрів кардинально змінює настрої. Одними з перших свою активну підтримку новобудові висловили мешканці міста енергетиків. Зрозуміло, що для Нетішина ХАЕС є епіцентром, навколо якого збудована вся економічна та соціальна інфраструктура. Адже станція надає тисячі робочих місць. Вона гарантує одну з найвищих заробітних плат в області. А до того ще й чи не найбільші платежі до бюджету та Пенсійного фонду.

Усі ці чинники є чи не головним аргументом влади на користь розбудови. І тут її інтереси повністю співпадають з мріями жителів Нетішина. Адже вся інфраструктура міста від його народження міцно пов’язана з роботою блоків, і за кілька десятиліть їх експлуатації нічого не змінилось. Навіть перспектива того, що з часом блоки змушені будуть зупинитись через закінчення строку їх експлуатації, не змусила подумати над розбудовою не блоків, а самого населеного пункту, його економіки.

Місто виявилось безсилим позбавитись своєї економічної та соціальної залежності від станції. Область не змогла допомогти йому в цьому. А державні програми розвитку енергетики виявились до такої міри слабкими та неперспективними, що не змогли вирішити ані соціальні проблеми міст-супутників, ані долю самої станції. Адже у 2017 році мав би завершитись проектний термін експлуатації першого енергоблока. Цього вимагали розрахунки тридцятирічної давнини, котрі свого часу не підлягали жодному сумніву і визнавались єдино правильними. Та чомусь тепер вони подаються як консервативні і такі, що не відповідають нинішнім реаліям. А тому строк експлуатації як першого, так і другого блоків не проти подовжити ще на півтора десятиліття. І тепер уже саме ці розрахунки подаються як єдино правдиві й точні. Але чи зможе хто сказати, якою буде кінцева плата за такий «бонус»?

І так само очевидно, що скорочення, а тим паче — закриття блоків може призвести до згасання життя у місті. Тож Нетішин намагається вижити. Але якою ціною?

Саме такою логікою змушені керуватися мешканці багатьох населених пунктів спостережної зони. Не дивно, що під час громадських обговорень принциповим залишається не так питання доцільності дальшого розширення атомної енергетики, як особистої вигоди.

Не вдалось оминути цієї теми і на зібранні, що відбулося у селі Залужжя на Білогірщині. Загалом у районі майже два десятки населених пунктів входить до тридцятикілометрової зони спостереження ХАЕС. Як того вимагає закон, щороку частка від вартості одного відсотка виробленої станцією електроенергії надходить у місцевий бюджет. Ці кошти, які йдуть на підтримку інфраструктури не однієї сільради, самостійно не заробити. То у кого ж знайдеться мужність відмовитись від них?

Уже тепер районному бюджету обіцяють десять відсотків від вартості будівництва. Тому голови й зайняті думками не про те, чи потрібні нові блоки, а як поділити обіцяні гроші. У найближчих планах районної влади — схід сіл, де по справедливості ділитимуться кошти. І перші у списку — добудова залузької школи, капітальні ремонти сільських ФАПів та клубів, облаштування доріг, газифікація...

За дуже схожим сценарієм відбулися обговорення в Крупці та Ганнополі Славутського району. Змінилися хіба що назви об’єктів, на які місцевим громадам терміново потрібні гроші. Зате резолюції зборів схожі, як дві краплі води: збільшити субвенції надходжень у райбюджет з одного до двох відсотків, просити зниження тарифів на електроенергію до 50 відсотків, вимагати своєчасного фінансування соціально-економічної компенсації ризику населення.

Створюється враження, що заради своєї мети уряд уже готовий піти на такі поступки. Але вони дуже делікатно подаються не як пропозиції влади, а як вимога мешканців краю. І виконання цих вимог має стати розмінною монетою при вирішенні питання, яке, хочемо ми того чи ні, зачепить долю не тільки мешканців навколишніх сіл, а й усієї країни на багато майбутніх десятиліть. Чи усвідомлюємо це?

Не беруся говорити про все місто, але хмельниччани, які зібрались на громадські слухання, таки сказали своє категоричне «ні» добудові станції. Втім, їхня думка мало кого цікавить. Адже, відповідно до законодавства, обов’язкове обговорення такого важливого питання повинно пройти лише у тридцятикілометровій зоні спостереження. Важко коментувати таке твердження закону. Бо хто може порахувати кілометри, котрі відділяють увесь світ від чорнобильської та фукусімської трагедій?

Представники АЕС та окремих відомств наводять дані десятків експертиз щодо безпечності самої будови та реактора. І не вірити у теоретичну правильність цих тверджень, начебто, немає підстав. Хоча, хто може дати гарантії стовідсоткової надійності реактора, діючого аналога якому немає у світі?

Далеко не всі країни у захваті від рішень тих, хто відмовився від атомної енергетики. Але хіба не всі ми єдині у тому, що хочемо жити у спокої та безпеці? І чи не є це найголовнішим аргументом на користь прийнятих рішень?