•   Стартували переговори про створення СП «Нафтогазу» і «Газпрому» — про зустріч на шельфі.
  •  Україна уклала контракт з росіянами на поставку літака АН-158 — про місце на другому плані.
  •  Промислове виробництво зросло до 8,5 відсотка — про можливу корекцію.

У своєму діапазоні перезимуємо...

Для уважного спостерігача за перебігом багаторічних газових переговорів з росіянами звістка про створення СП між двома газовими монополістами, яке видобуватиме газ на чорноморському шельфі України, не може бути сюрпризом. Як на мене, це закономірний етапний підсумок цілеспрямованої боротьби Росії за домінування її інтересів на пострадянському і європейському просторі, про які можна довідатися з Енергетичної програми до 2020 року.

Ще недавно переговорники вели про можливість залучення українців до розробки російських родовищ, а вже сьогодні підраховують інвестиційні внески у розробку українських, що зміцнює позиції «Газпрому» з боку пропозиції паливно-енергетичних ресурсів.

Неперспективні родовища поступилися місцем дуже перспективним. Нібито правильно, бо технологій глибоководного буріння і грошей на бурові станції Україна не має. Але хто повірить у те, що зустріч на шельфі знаменує початок рівноправного партнерства і паритетний розподіл продукції і прибутків? А якщо навіть і так, хто поставить на те, що покращення фінансового стану НАКу адекватно зменшить ціни на газ для споживачів? Навіть незначного витоку інформації про хід переговорів у пресі достатньо, аби зрозуміти: торги знову точилися довкола більш дешевого газу, який росіяни пообіцяли лише за умови злиття «НАК «Нафтогаз України», або створення СП з «Газпромом» на базі газотранспортної системи. На базі ГТС, нагадаю, забороняє законодавство і суперечить здоровому глузду, а на базі розробки покладів чорноморського шельфу — будь ласка. Завважте лишень, що через співпрацю на шельфі вже й рукою подати до спільної експлуатації української ГТС.

Про майбутнє в «місцевому» діапазоні для кінцевих споживачів природного газу говорив Прем’єр-міністр Микола Азаров: вуглеводнів у підземних сховищах задосить, щоб перезимувати. Незрозуміло тільки, це він переконує нас чи лякає? А, може, й він сумнівається, що 40-відсоткова знижка дасть більший ефект за 100-доларову, одержану в ході харківських домовленостей?

Наші Ани, їхні плани?

Майже одночасно сталися дві події, які перегукнулися. На Міжнародному авіасалоні Ле Бурже ДП «Антонов» підписало з лізинговою компанією ВАТ «Ілюшин Фінанс» контракт на поставку 10 літаків Ан-158 приблизною вартістю 300 мільйонів доларів США. І аудиторська компанія «Ernst &Young» констатувала, що за рівнем падіння іноземних інвестицій торік Україна та Португалія були попереду всіх країн. Поясню чому, як на мене, ці події перегукнулися. Якщо вважати комерційним успіхом для України авіасалон у Ле Бурже, то це означає — видавати бажане за дійсне. По-перше, виторг виявився значно скромніший (на сотні мільйонів доларів США) за той, що мали на авіасалоні у Фарнборо. По-друге, АН-158 «позував у тіні» російського «Суперджет-100», замовлення на який явно переважили, а ще рік-два тому перспективи АН-158 були не гірші. По-третє, заява першого віце-прем’єра, міністра інфраструктури Бориса Колеснікова про можливість оснащувати регіональні реактивні літаки Ан-148/158/168 двигунами західного виробництва відкотила сімейство Анів ще далі від уваги інвесторів. Недарма президент «Мотор Січі» В’ячеслав Богуслаєв одразу обурився тим, як оригінально високий урядовець обстоює інтереси українського виробника: наші двигуни, вважає він, не поступаються американським. Але я не про це, а про антураж і місце Ан-158, яке вгадувалося ще до початку авіасалону з огляду на те, як активно педалюється створення спільного підприємства між концерном «Антонов» і російською Об’єднаною авіабудівною корпорацією (вже відбулося перше засідання ради директорів). Допускаю, що директорат вирішував, як показати товар лицем, але рішення погоджували на урядовому рівні. Через це одразу й не скажеш, на якому плані опинився в Ле Бурже наш АН-158: проти «Суперджета» нібито на другому, проти літаків «Boіeng» та «Aіrbus» — нібито на десятому... 

На самому краю позитива

Наполегливі пропозиції росіян створювати СП в енергетичній, літакобудівній галузі завжди спиратимуться на нерівноцінний обмін грошей на активи, інтелектуальну власність або на природні ресурси (читай вище). Через це росіяни вбачають неабиякий резон у збереженні цінового диктату у зовнішній торгівлі. Нам не подарують жодної копійки, але позичать (до слова, Укрзалізниця повідомила, що бере ще один 400-мільйонний гривневий кредит у ВТБ Банку), але рано чи пізно виставлять рахунок. І в найзручніший момент, коли українська влада збиратиметься на вибори або після кризи, або в момент, коли МВФ припинить кредитування. І обов’язково — у вигляді газових або навіть молочних ультиматумів (перший віце-прем’єр Росії Віктор Зубков погрожував підняти ставки імпортного мита на українські сири через нібито низьку якість та перенасиченість імпортом). На різних міждержавних форумах політики хизуються зростанням товарообігу між обома країнами.

Це добре, проте, якщо порахувати все, як слід, то виявиться, що маємо негативне сальдо у торгівлі з Росією, бо імпортуємо значно більше продукції, ніж експортуємо, а експортуємо здебільшого собі на шкоду. Експорт бензину А-92 в Росію у травні (переважно з Лисичанського НПЗ, підконтрольного росіянам) спричинив його дефіцит на внутрішньому ринку у червні.

Я вже не кажу, що імпортуємо здебільшого ресурси. Запитайте у себе, розвивати власну енергетику або літакобудування ми не можемо через брак грошей чи невміння заробляти їх на світовому ринку?

Позитив є, але торговельні відносини з найближчим сусідом з року в рік тримають країну, ніби на краю позитива. Промисловість знову прискорилась за підсумками п’яти місяців до 8,5 відсотка, але подальша динаміка її розвитку неабияк залежать від машинобудування — від «Турбоатому», Одеського припортового заводу та інших стратегічних активів. І російські ультиматуми завжди можуть надихнути уряд піти на нерівноцінний обмін стратегічних активів проти чергових знижок на природний газ.