Юрій ЗБІТНЄВ: «Нам варто прагнути до стандартів творення національної держави»

Європейські стандарти — це міф, яким прикриваються демагоги від політики. Запитайте про це у будь-якого депутата — українського, французького чи німецького. Ви отримаєте три різні відповіді, або не отримаєте жодної. Стандартів Конституції не існує в принципі. Для кожної країни Основний Закон особливий і неповторний. Що брати за основу — Британський конституціоналізм, конституційний переворот Шарля де Голля чи іспанську модель договірної демократії за посередництвом монарха? Стара Європа народжувалася в монархії, і , можливо, якби Європейський Союз розвивався в цьому напрямі, багато сьогоднішніх проблем, пов’язаних з фінансовою кризою, вдалося б уникнути. Базові принципи об’єднавчих процесів закладалися в тридцятих роках, а після Маастрихтського договору почалася десуверенізація країн, які прагнули вийти на новий рівень міждержавних відносин, апогеєм яких стала Конституція для об’єднаної Європи. З тексту цієї Конституції відстежується те, що вона виходить за межі класичного міжнародного договору.

Дедалі відвертіше ставиться під сумнів чинна три з половиною століття Вестфальська система міжнародного права з її центральними принципами, закріпленими в статуті ООН, що перейшли до конституцій держав, а саме принципами державного суверенітету, неправомочності втручання у внутрішні справи держави і непорушності кордонів. Деякі спостерігачі кажуть, що Європейська Конституція — це похідне від досить цинічного переконання великих країн ЄС у тому, що з десятками непередбачуваних новачків неможливо буде працювати колишніми методами. Який там консенсус, коли потрібні тверді важелі управління, а не аморфна конфедерація. Серед таких новачків потенційно можемо опинитись і ми. Сьогодні важко спрогнозувати термін існування ЕС у його нинішньому вигляді. Праві політичні партії, що масово сьогодні приходять у національні парламенти, на тлі кризових явищ пришвидшують процес відновлення національних держав. Ось саме до цих стандартів, стандартів творення національної держави, нам і варто прагнути.

Положеннями треба не пишатися, а керуватись, як нормами прямої дії (ст. 8), і виконувати їх. Якщо абстрагуватись і читати Конституцію України, як конституцію іншої держави, то можна не тільки пишатись, а терміново прагнути отримати українське громадянство, платити всі податки, вулиці іменувати прізвищами парламентаріїв і ставити пам’ятники президентам. Приблизно так оцінили прийняття нашої Конституції європейські політики, особливо відзначивши Розділ другий: «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

На жаль, реальність жорстокіша, і сьогодні ми отримуємо критику влади саме в питаннях виконання і дотримання норм Конституції. Я не цитуватиму висновків Венеціанської комісії стосовно нелегітимності скасування конституційної реформи, чи зауважень міжнародних організацій стосовно свободи слова. Всім відомо, що категорії СВОБОДА, ПРАВО, ОБОВ’ЯЗОК дискредитовані в суспільній свідомості, викликають відразу, неповагу до влади і власне до Конституції.

Візьміть для прикладу ст. 27: «Кожен має право на життя». А коли пенсія нижче від прожиткового мінімуму, а прожитковий мінімум нижче за межу бідності — людина має право на життя? І так можна говорити майже по кожній статті Конституції. Право на охорону здоров’я (ст. 49), на житло (ст. 47), на соціальний захист (ст. 46), право на працю (ст. 43), право на підприємницьку діяльність (ст. 42). Кожна з цих статей сьогодні для пересічного українця звучить як образа. Медична реформа, пенсійна, реформа ЖКГ та Податковий кодекс — усе спрямовано на тотальне порушення Конституції і погіршення умов життя, праці, існування. Право, в умовах кримінальної демократії, існує тільки для обраних і, на щастя, на дуже обмежений термін.

Українці народ спокійний. Сьогодні вони пишаються тим, що вільно говорять, бо їх ніхто не чує, щось роблять — бо їм ніхто гідно не платить, і виїжджають з країни — бо вони тут не потрібні. Так уже було в історії. Скоро настане час і ми знову будемо пишатися новими Богданом Хмельницьким, Іваном Гонтою і Нестором Махно.

Жоден громадянин України не має до чинної Конституції ніякого відношення. Першому Президенту України Л. Кравчуку не вистачило політичного часу для затвердження Конституції на референдумі, а всі наступні президенти намагалися робити кон’юнктурні правки.

Перша Конституція, як виняток (про що є відповідне рішення Конституційного Суду), була прийнята Верховною Радою і мала бути затверджена на референдумі. Адже текст Конституції та механізм її прийняття мають виключно одну мету — довіру і повагу нації до влади і держави. Широка участь населення є не тільки запорукою демократії, а й основою стабільності та незмінності Основного Закону. Саме тому потрібен був референдум, або конституційні збори.

Я робив відповідні пропозиції ще у Верховній Раді першого скликання, а з 2004 року ми поступово розгортаємо кампанію з прийняття нової Конституції через механізм конституційних зборів. Це сьогодні єдиний шлях уникнути громадянського конфлікту в умовах економічної кризи, що посилюється політичною корупцією та фактичною десуверенізацією країни транснаціональними корпораціями та міжнародними фінансовими інститутами.

Ми вже маємо з цього приводу позитивні сигнали Венеціанської комісії, що позитивно оцінила створення науково-експертної ради зі скликання конституційної асамблеї. Л. Кравчук та В. Янукович теж декларують необхідність проведення Конституційної асамблеї, але поки що всі обговорення відбуваються за зачиненими дверима. Громадянське суспільство фактично відсторонене від участі в розробці механізмів діяльності асамблеї та роботи над новим текстом. Я особисто переконаний, що стабільною і дієвою буде тільки та Конституція, що відображатиме точне співвідношення суспільних сил та матиме найбільшу підтримку за межами парламенту.