Хто покриває монополістів, котрі не платять податки?
Результати роботи податківців області за п’ять місяців не можуть не радувати. За цей час до державного бюджету зібрано понад 415 мільйонів гривень. При цьому плани Мінфіну перевиконані більш як на 11 мільйонів. Загалом же збір до державного бюджету збільшився порівняно з минулим роком на 118 мільйонів. Темпи зростання майже у 40 відсотків.
Не обділені і місцеві бюджети. Заплановані місцевими радами показники перевищені на 42 мільйони гривень, і загальна сума податків сягнула 524 мільйонів. Дивлячись на цифри, так і хочеться сказати: новий Податковий кодекс запрацював і підштовхнув всіх до сплати податків і платежів.
Але цю думку категорично не поділяють виробничники. Нові правила гри ставлять багатьох на межу банкрутства. Партнерство, успішне для податкової служби, перетворилось на покарання для промисловців.
Хто останній — той і винен?
Спочатку здавалося, що нові податкові правила повинні зробити стосунки між усіма учасниками виробництва та ринку чесними і прозорими. Принаймні такими, коли податки не змогли б безслідно провалюватись у так звані «податкові ями». Суть цього явища давно відома. Приміром, створюється підприємство-посередник, котре перепродує споживачу товари чи послуги від виробника, але саме при цьому «забуває» сплатити податки, а потім просто безслідно щезає. Така схема, яка працювала в економіці не один рік, давала можливість вивести з-під податкового контролю величезні кошти.
Нові вимоги ПК, здавалося б, змінили наголоси. Якщо в «податкових ямах» гроші безслідно зникають неначе у чорних дірах, то чому б відповідальність не перекласти на тих, хто свідомо йде на операції з недобросовісними платниками податків.
Тобто всі платежі і податки в разі, якщо вони не сплачені посередником, має сплатити той, хто в кінцевому підсумку отримав товари і послуги.
В теорії все логічно: не бери участі в сумнівних операціях — не платитимеш зайвого. Однак на практиці здебільшого винним виходить той, хто останній, і саме йому доводиться покривати зі своєї кишені чужі борги.
Лише протягом трьох останніх місяців в області податківці зацікавились роботою 75 підприємств через ту обставину, що на них «зависли» несплачені податки. Тринадцятьом з них довелось заплатити загалом 2,8 мільйона гривень таких платежів.
Пастки, яких не хоче помічати держава
У тому, що боротись із недобросовісними посередниками треба, виробничники не сумніваються. Але без відповіді залишається питання, чому це робиться коштом окремих виробничих колективів? А тим часом у величезних масштабах, ледь не на державному рівні, процвітають і далі «транзитери». З прикладами, які наводить керівник Хмельницького ВАТ «Темп» Іван Праворський, важко не погодитися:
— Специфіка нашого виробництва потребує використання різного сортаменту металу. Але за останні три роки вибір на українському ринку різко скоротився. Купити потрібний метал можна хіба що за кордоном. Такі покупки здійснюються, але, зрозуміло, не такими заводами, як наш. Великі партії нам просто економічно не під силу. То де, у кого має купувати завод необхідну сировину?
Хочеш-не-хочеш, а змушений звертатися до посередників на цьому ринку. Як правило, це потужні та грошовиті гравці. Але хто може гарантувати їхню чесність і порядність? Спробували, правда, скористатися порадою наших податківців і звернулись до українського виробника металу. Але, хоч як парадоксально, продукція вітчизняних металургійних гігантів чомусь як продавалась, так і продається через різні торгові доми та центри. Тобто з гри так і не вийшли посередники, незважаючи на нові вимоги податкового законодавства. На наше ж прохання укласти прямий договір із виробником, як того, зрештою, і вимагає ПК, у відповідь почули таке, що важко просто повторити.
Ось тут і виникають найбільші проблеми: купуючи у монополіста навіть вітчизняну продукцію через штучно створеного посередника, невелике підприємство перебирає на себе борги гіганта.
Йдеться не про умовні цифри, а про мільйони гривень.
У таку пастку потрапив не один завод. Красилівський агрегатний купує окремі комплектуючі для своїх виробів в Артемівську. Тамтешній завод так само можна назвати монополістом, тому що постачає свою комплектацію майже на шістдесят українських підприємств із близько сімдесяти, що випускають схожу продукцію.
— Ми, як державне підприємство, не можемо дозволити собі фінансових чи податкових махінацій, — розповідають красилівчани. — Тому і всі закупки були проведені прозоро, без будь-яких порушень. Але після цього з’ясувалось, що на нас «завис» чужий борг більш як у два мільйони гривень. Це ставить виробництво на межу краху. Адже відсутні обігові кошти, а взяти кредит державному підприємству просто неможливо, бо нічого віддати під заставу. Є в цій історії один цікавий і показовий момент. Свого часу, закуповуючи комплектуючі у посередника, цей же завод зумів заробити вже на випуску своєї продукції мільйон гривень, з яких справно сплатив податки. Очевидно, «заробив» і посередник. Але що і кому заважало зняти і з нього відповідні податки?
Після того, як податковим законом така схема була визнана корупційною, завод змушений був перейти на вже згадані прямі стосунки із виробниками. В результаті — у красилівчан мільйонні борги, невідомість перед завтрашнім днем та ще й нависла загроза двох кримінальних справ.
Це статистика лише однієї операції. Та керівник підприємства навів ще й інші цифри. Два роки тому завод заробив 7,6 мільйона гривень прибутку, і за цей же час було сплачено 1,8 мільйона гривень податку. Зате тепер, відповідно до нових правил, з підприємства, як з останньої ланки в ланцюгу купівлі-продажу комплектуючих і матеріалів, знято 6 мільйонів гривень податків. Бюджет, зрозуміло, виграв. Але чим завтра обернеться такий виграш? Підприємство отримало всього ... 92 тисячі гривень прибутків. Зупиняються не тільки інноваційні проекти, а й звичне виробництво. Щоб зберегти працівникам зарплату, змушені були перейти на чотириденний робочий тиждень. Що далі? Адже борги як висіли, так і висять.
Для одних — «яма», для інших — «дах»?
Найцікавіше у всіх цих колізіях те, що реальних винуватців у несплаті податків як не було раніше, так немає і тепер. А згадані виробництва, і всі ті, хто опинився у схожих обставинах, це швидше, цапи-відбувайли.
— Найбільша проблема в тому, що ті вимоги, котрі ставить місцева податкова адміністрація до своїх промисловців, чомусь не стосуються постачальників та продавців з інших областей, — в один голос скаржаться директори. — Тому дехто із них просто розводить руками, мовляв, жодних претензій з боку податківців до нас немає, звідки виникли ваші борги — не розуміємо. А дехто просто відверто сміється: чому десяткам покупців такі операції сходять з рук, а одиниці скаржаться на якісь там податкові кредити. А й справді, чому так трапляється?
Податківці і самі стенають плечима. Мовляв, ми розуміємо проблеми промисловців, але це їхні внутрішні завдання, як організувати високопродуктивне та рентабельне виробництво. Наше завдання зовсім інше — зібрати всі податки, які визначив закон.
Проти цього не заперечиш, і саме так відповідальний службовець повинен ставитись до закону і своїх обов’язків. Тож проблема не в міжвідомчих чи особистих конфліктах і непорозуміннях.
Варто поглянути на неї більш пильно, як стає зрозуміло: між платниками податків і їх збирачами немає партнерства. Останні не бачать жодної зацікавленості в економічному розвитку та зміцненні виробництва.
Навпаки, вони змушені робити кроки йому на збиток і шкоду. А коли так, то в чому має полягати перспектива наших податкових реформ?
Та, зрештою, хіба вони можуть бути чистими, прозорими і перспективними, поки сама держава змушуватиме одних потрапляти в «ями» — чи то податкові, чи боргові, а над іншими зводитиме «дах» фінансової недоторканності.
