Для підтримки цього проекту В’ячеслав Чорновіл готовий був знайти десять тисяч доларів
У березні 1989 року засоби масової інформації СРСР поширили повідомлення про політ у космос на радянському кораблі японського журналіста. Реакція не забарилася: в «Комсомольской правде» з’являється розгромна стаття Ярослава Голованова, а в ній інформація про те, що ще Сергій Корольов виношував ідею про зарахування у загін космонавтів журналіста-співвітчизника. Завершився допис цілком правомірними та переконливими твердженнями щодо гордості за вітчизняну космонавтику та запитанням: а чи варто віддавати право на політ представнику Країни Сходу Сонця?
Публікація, як і очікувалося, зачепила за живе. Спілка журналістів СРСР миттєво створює Космічну комісію, яку очолив редактор відділу «Правди» В. Губарєв. Вона запроваджує творчий конкурс, суть якого зводиться до написання професійними журналістами твору на космічну тему та власного бачення програми майбутнього польоту.
У «бій союзного масштабу» тоді вв’язався і випускник факультету журналістики Львівського вищого військово-політичного училища, на той час начальник відділу військово-повітряних сил газети Прикарпатського військового округу «Слава Родины» підполковник Євген Скляренко.
Сьогодні ми пропонуємо інтерв’ю з полковником запасу, який проживає у місті Лева.
— Підсумки конкурсу було підбито 21 червня 1989 року в «Правде» в статті В. Губарєва «Чому я прагну полетіти в космос?» Серед майже тисячі творчих дописів було відібрано три десятки, в тому числі й мій, а також ще одного військового кореспондента з газети Північного флоту «На страже Заполярья» капітана 2 рангу Валерія Громака, теж випускника ЛВВПУ, — розповідає Євген Олександрович.
Уже на початку вересня всіх кандидатів викликали до Москви і після різного роду формальностей нас переправили на Байконур. Кілька днів ми знайомилися з всесвітньо відомим космодромом, особливе відчуття отримали на майданчику, з якого злітав легендарний «Восток» з Юрієм Гагаріним. 6 вересня спостерігали за черговим запуском корабля з космонавтами. А потім відбули по домівках, де очікували на запрошення щодо проходження медичної комісії.
— Медичне обстеження також проходило на Байконурі?
— Ні, у січні 1990 року нас викликали в Москву, в Інститут медико-біологічних проблем Міністерства здоров’я СРСР. Куратором виступала провідний лікар інституту Лариса Михайлівна Філатова, яка особисто, так би мовити, випускала в політ перших космонавтів, зокрема і Юрія Гагаріна.
Кожний лікар «працював» з нами не годину-дві, а по кілька днів. Ми проходили через різноманітні центрифуги, сурдо- і барокамери, спеціальні тренування, які, як правило, завершувалися прискіпливими медичними обстеженнями. Не всі при цьому витримували навантаження, а тому наш журналістський загін щодня зменшувався.
— Ви, як розумію, повністю пройшли цю медичну дистанцію?
— Лариса Михайлівна Філатова особисто повідомила, що у медичної комісії не має претензій до стану мого здоров’я. Однак представник Центрального Комітету КПРС, — його прізвища, на жаль, не запам’ятав, — мені одразу повідомив, що посилати мене в космос недоречно. А перешкодою стало те, що я представлятиму маловідому військову газету, про яку знають лише в Прикарпатському військовому окрузі. Летіти, на його переконання, повинен, приміром, кореспондент «Правди» або ТАРС...
— Чи були ви готові до такого повороту і якою була ваша реакція?
— Така «відвертість» мене приголомшила. А тому відповів: навіщо ж було конкурс влаштовувати?
Однак невдовзі проект отримав ще один удар: Головкосмос СРСР зажадав від Спілки журналістів ні мало ні багато, а 10 тисяч американських доларів за місце журналіста на кораблі. Це нині сума здається смішною...
— Але ж ви, Євгене Олександровичу, як знаю, і після такої інформації не здалися.
— Третього травня 1990 року під час інтерв’ю з новообраним головою Львівської обласної ради В’ячеславом Чорноволом я розповів про свою мрію і дав почитати опрацьовану програму польоту. Розповів і про 10 тисяч доларів.
Реакція В’ячеслава Максимовича була несподівана. «Гадаю, ми зможемо проплатити цей проект, — з вогником в очах на одному подихові випалив він. — Але було б непогано полетіти під жовто-блакитним прапором та звернутися з космосу до народів світу саме українською...».
Не знаю, було це сказано з гумором, а чи серйозно, але наступного дня я зателефонував члену космічної комісії, редактору газети збройних сил СРСР «Красная звезда» полковнику Реброву і розповів про пропозицію голови Львівської обласної ради. Правда, про жовто-блакитний стяг не сказав. У відповідь за кілька днів почув: «Твоя кандидатура більше не розглядається...». Неважко здогадатися, що саме стало перепоною на моєму шляху в космос...
Наступного 1991 року представники ЗМІ продовжили «штурмувати» цей проект. Ось лише «детей рабочих и крестьян» серед кандидатів вже не було, як не було і військових журналістів. Зате опановувала ази космонавтики, приміром, представник газети «Воздушный транспорт» Овчіннікова — племінниця голови ради міністрів СРСР М. Рижкова, інші столичні кореспонденти. Та допоки вони розштовхували одне одного ліктями, заручаючись підтримкою високих посадовців, в космос таки полетів журналіст, але ... із Японії. Так була остаточно похована чудова ідея, яку виношував сам Сергій Корольов.
Львів.
