Колись без них, героїв звитяжної праці, не обходилося жодне свято. Їх запрошували у президії, дарували квіти, ставили за приклад молоді. Про них писали газети і розповідало радіо. А як сьогодні живеться вчорашнім передовикам — людям, котрі спочатку думали про країну, а потім про себе? Як віддячила держава за їхню довголітню і самовіддану працю?
Найвища надбавка — за орден Леніна
У Городищенському районі 900 осіб отримують пенсії за особливі заслуги перед Україною. Переважна більшість — це інваліди війни та учасники бойових дій. Проте значна частина заслужених пенсіонерів — люди, нагороджені орденами за мирну працю. Як сказав поет: «Із одного металу ллють медаль за бій, медаль за труд».
— На Городищині нині проживають двоє осіб, нагороджених орденом Леніна — найвищою державною нагородою колишнього СРСР, — повідомив заступник начальника районного Пенсійного Фонду України Сергій Бакшук. — Кавалерів орденів Трудового Червоного Прапора в районі — 5, Трудової Слави — 8, «Знак Пошани» — 12. Нагороджені отримують щомісяця надбавки до своїх пенсій. За орден «Знак Пошани» — 20 відсотків від прожиткового мінімуму громадян, який нині становить 764 гривні. Тобто виходить близько 150 гривень.
За орден Трудової Слави, поінформували далі в Пенсійному фонді, заслужені люди отримують 21 відсоток, Трудового Червоного Прапора — 22, а найбільша доплата за орден Леніна — 39 відсотків від того-таки прожиткового мінімуму.
— Сам орден дуже коштовний, — підкреслив Сергій Бакшук, — виготовлений із золота, а профіль Леніна — із платини. Кілька орденоносців заробили свої нагороди ударною працею на шахтах Донбасу, а більшість були передовиками сільського господарства.
На «Жигулі» не вистачило грошей
Заслужену славу знатного комбайнера має Василь Юрченко із села Петрики. Нині йому 73 роки. Із них трудового стажу — 42 роки, більшість із яких працював механізатором у місцевому колгоспі. Трудився не покладаючи рук, без вихідних і відпусток. Утім, на папері відпустки були, та проводив їх сумлінний трудівник у кабіні комбайна чи трактора. У колгоспі робота не закінчувалася ніколи. Бувало, в гарячі жнива намолочував по 100 тонн зерна. Нині лише потужні «американці» «Джон Діри» дають такі результати. А Василь Прокопович працював на вітчизняній «Ниві». Тішило те, що врожайність завжди була висока. Не менш як 70 центнерів з гектара давала хлібна нива.
— У жнива я не раз ставав кращим комбайнером району. Якось навіть посів перше місце в області, — з гордістю пригадує колишній передовик. — За такі високі показники в ті роки безплатно давали легкову машину. Й мені дуже хотілося «Жигулі»!.. Трудився я до сьомого поту і сподівався, що й мені пощастить. Однак, — сумно посміхається Василь Прокопович, — тільки-но кращим у районі визнали мене — правила змінилися. Машину передовику можна було придбати за повну вартість, лишень поза чергою. У сімейній «касі» не вистачило тоді тисячі карбованців. Доки шукали, просили родичів, знайомих, у кого позичити — моєю машиною поїхав уже хтось інший... У 1972 році мені вручили орден «Знак Пошани». У 1975-му — Трудового Червоного Прапора. Нагороджували врочисто, в сільському клубі. До орденів грошового заохочення не додавалося. Премії давали начальству.
Якось разом із сином ми заробили путівку до санаторію «Світанок», що біля Черкас. Але син їхати відмовився, молодий був, йому погуляти хотілося, а не по санаторіях ходити. Поїхали ми у той «Світанок» разом із дружиною. Це було раз у житті.
Василь Юрченко багато років був ще й донором. 80 разів здавав кров. У 1975 році його нагородили званням «Почесний донор СРСР». Нагороджували в Городищі, в ресторані, подарували електробритву «Москва-3», якою Василь Прокопович користується й досі. Здавав кров механізатор аж до 1989 року, а тоді сильно травмувався на роботі, до того ж у нього виявили цукровий діабет. Та працювати не перестав навіть коли отримав інвалідність через профзахворювання і коли досяг пенсійного віку. Люди просили, то треба було знову сідати за штурвал комбайна.
Коли Василь Прокопович працював механізатором, його зарплата у спекотну пору сягала 292 карбованців. Це виходило навіть більше, ніж у голови колгоспу. Тому «офіційно» нараховували 220 карбованців. Коли Юрченко почав оформляти собі пенсію, то вона вийшла найбільша серед механізаторів колишнього колгоспу. Нинішнього місяця поштарка принесли 1416 гривень. Це разом із доплатами за статус дитини війни, донорство, а також з надбавкою за ордени. Колишній ударник розповідає, що пенсія, як для села, непогана. Адже є город, невелике господарство. А ось у місті хтозна, чи прожив би на ці гроші. Безперервна тяжка колгоспна праця підірвала здоров’я. Дуже болять ноги, переніс складний інфаркт. Тож щомісяця на ліки із пенсії йде до 800 гривень.
Працювали за чотирьох
Ще коли ходила на роботу, тоді останній раз з нагоди якогось свята одягала свої заслужені трудові ордени Катерина Дудник із села Хлистунівка. Її часто запрошували виступати у школі, фотографували для Дошки пошани. А як вийшла на пенсію у 1988 році, відтоді й не показувала свої ордени: Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани». Здоров’я слабке, без пігулки і з ліжка тепер тяжко встати. Усе-таки 78 років! Та й не кличуть вже нікуди...
— Увесь вік я пропрацювала головним зоотехніком колгоспу імені Котовського, — розповідає Катерина Іларіонівна. — Я любила свою роботу, людей, любила худобу. Усі виробничі плани виконувала і перевиконувала. Зарплата виходила доволі висока, як на той час, — до 300 карбованців на місяць! Орден Трудового Червоного Прапора мені вручали в Черкасах, «Знак Пошани» — в Городищі. До орденів грошей не давали, тільки велика подяка й аплодисменти. Але за високі показники наприкінці року колгосп давав півтори тисячі премії. Але ж і працювати доводилося за чотирьох — без свят і вихідних! Ото тільки через хворе серце довелося чотири рази побувати на курорті. Також їздила за туристичними путівками до Болгарії, Чехії й НДР. Більшу частину вартості поїздки оплачувала профспілка. Коли вийшла на заслужений відпочинок, мені нарахували 138 карбованців пенсії. Цих грошей на все вистачало, ще й залишалося. Але потім запровадили купони, мільйони, тоді пенсії всім зрівняли, потім почали потроху добавляти... Цього місяця мені додали ще сотню, пенсія вийшла 1420 гривень. Це з доплатою за ордени і що я вдова учасника бойових дій. Як і всі люди мого віку, більшість пенсії витрачаю на ліки.
Скаржиться на здоров’я та на дорожнечу ліків і 74-річна Ніна Леонтович із села Каленики Золотоніського району. Ця жінка 40 років трудилася дояркою. За багаторічну невтомну працю її нагородили трьома орденами — Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» — і присвоїли почесне звання заслуженого працівника сільського господарства.
— Заробила я орденів і купу болячок, — показує покручені ревматизмом руки і ноги Ніна Пилипівна. — Тепер і тісто замісити не можу. Поштарка приносить мені пенсію 1500 гривень. Це з усіма доплатами за нагороди.
Я одразу ділю її на купки. Треба заплатити за газ, світло, телефонні переговори з рідними і, головне, відкласти на лікарню. Тепер до медиків нема чого й потикатися, коли не маєш копійки за душею. А я тільки-но вийду з лікарні, то знову до неї потрапляю. Ось так і живу. Через силу з дідом обробляємо город, тримаємо курочок. Якби не ця підмога, не вистачило б мені тієї «орденоносної» пенсії...
«Не такі» депутати
Поряд із нами живе багато людей, які в радянські часи мали посвідчення народних депутатів, працювали в тому самому приміщенні парламенту під скляним куполом, виступали з тієї самої трибуни, але мали символічну плату і мізерні пільги, адже були депутатами Верховної Ради УРСР.
— Мене обрали до парламенту в 1971 році, коли мала 30 років, — розповідає Ольга Гаркуша із Городища. — Я працювала апаратником виробництва цукру на Городищенському цукрокомбінаті. Була передовиком виробництва, мала медаль «За трудову відзнаку». Висунення кандидатів у депутати проходило спокійно. Відбулися загальні збори трудового колективу, де пропонували й обговорювали кандидатури. Висували людей, яких добре знали й поважали, знали їх батьків. Визначили три кандидатури, серед яких була і я. Потім наші справи розглядали на бюро райкому партії, вивчали біографії. Через деякий час повідомили, що кандидатом у депутати затвердили мене. Якихось агітаційних листівок чи плакатів, як тепер, тоді не друкували і не клеїли. У клубі пройшла зустріч кандидата з виборцями — ось і вся агітація. У ті роки сесія Верховної Ради тривала три дні. На харчування нам видавали 30 карбованців. Персонального транспорту й охорони жоден із депутатів не мав. У нас не було великих грошей, тому нікого не боялися. З трибуни виступали депутати, говорили про проблеми. Такого не було, щоб зал був напівпорожній. Це був би великий скандал, якби хтось не з’явився!
Сесія закінчувалася о шостій вечора, а о першій ночі я сідала на потяг, щоб їхати додому. О п’ятій ранку була в Городищі, ледве встигала перевдягтися і вже за годину заступала на зміну.
У ті роки Ольга Федорівна не знала вихідних, адже депутатські обов’язки виконувала у вільний від основної роботи час. Раз на місяць у райвиконкомі здійснювала прийом громадян. До території виборчого округу входило також кілька сіл Смілянського і Черкаського районів, куди теж щомісяця їздила. Зі своїми проблемами люди приходили навіть на роботу чи додому. Щоб допомогти, доводилося звертатися у різні інстанції. Їздила в міністерства, щоб отримати кошти на будівництво районної лікарні, витребувати металоконструкції на зведення тваринницьких ферм... Водночас роботу на цукрокомбінаті виконувала бездоганно, була удостоєна звання «Заслужений працівник промисловості», нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
У 70—80-х роках минулого століття депутатом Верховної Ради УРСР став і житель Млієва Микола Горідько.
— Тоді начальство вирішувало, хто йтиме в депутати, — з посмішкою розповідає Микола Антонович. — Необхідно було представити передовиків із різних галузей, показати комсомольців, комуністів, безпартійних. Згідно із задумом, парламент мав представляти кращих людей Радянської України. Я працював у колгоспі на тракторі. За високі врожаї цукрових буряків був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та орденом Леніна. Був на хорошому рахунку, тому мені випало представляти безпартійних. Провели збори, де мене представили кандидатом у депутати. Більше ніякої агітації не було. Так само обходилося і без конкуренції — у бюлетені значилося тільки одне прізвище. Ставши депутатом Верховної Ради, я продовжував працювати у колгоспі. Коли викликали на сесію, казав бригадиру, що маю їхати, і мене відпускали. Сідав на автобус і мчав до столиці. За депутатським посвідченням проїзд був безплатний. Зупинявся в готелі «Україна» або «Київ», де було заброньовано місця для депутатів. Мешкав в одному номері зі знатним буряководом, згодом Двічі Героєм Соціалістичної Праці Омеляном Парубком, з яким і досі підтримуємо добрі стосунки. Сесія тривала кілька днів. Працювали у тому ж залі, де засідають і нинішні депутати. Тільки тепер для голосування натискають кнопки, а тоді піднімали руки. Ніякого галасу, образ, а тим паче бійок між депутатами не було. Коли хтось починав трохи гучніше перемовлятися, головуючий постукає по графинчику — і знову спокій. Депутатам видавали по 10 карбованців добових, із яких ми платили за готель і харчування. Обідали в їдальні або швиденько щось перехоплювали в буфеті Верховної Ради. Червоної ікри не пам’ятаю, мені найбільше подобалося брати сосиски. На свята партійне керівництво запрошувало депутатів до ресторану. Після сесії автобусом повертався додому й уже наступного дня знову працював на тракторі.
Микола Антонович пригадує, що депутат спочатку отримував 60 карбованців на місяць, а наступного скликання платню підняли до 120 карбованців. Гроші приходили переказом на пошту. Люди часто зверталися з різними проблемами. Доводилося їздити в Городище, Черкаси, Київ, щоб допомогти колгоспам отримати нову техніку, вибити кошти на будівництво. Навіть клопотався долею позбавлених волі.
— Нині я на пенсії, за своє депутатство не отримую жодних пільг, — з образою каже колишній депутат Верховної Ради України двох скликань. — Чув, що нинішні народні депутати мають пенсії по кілька тисяч. Наводив про себе довідки, але мені сказали, що я «не такий депутат». Звісно, статус нинішніх парламентаріїв значно вищий, їх обирають на виборчих перегонах. Але ми також працювали, представляли інтереси виборців, багатьом допомагали добитися правди. Думаю, це несправедливо ділити депутатів на категорії...
Черкаська область.
