Байдужість до проблем села і невтручання влади у міжнаціональні стосунки породжують конфлікти
Переселенці врятували село
«Коли курди приїхали, Дружне ожило і певніше жити стало, — пригадує колишній директор радгоспу імені Т. Г. Шевченка, а нині Цюрупинський міський голова Василь Плотніков. — Бо там залишалися одні жінки. Хіба забули старожили, як разом з курдами відбивалися від банд «металістів»?
Василь Фадейович вважає, що, надавши притулок емігрантам-сонцепоклонникам із Вірменії, вчинив як справжній християнин: «Не від хорошого життя опинилися люди у далекій для них Україні. Там, на Кавказі, один був сільським головою, другий — начальником прикордонної застави, якого я поставив головою сільського опорного пункту...»
Курдів, котрих у світі мешкає, за різними даними, 18—20 мільйонів чоловік, прибило у Дружне горе: страшний землетрус у Спітаку і незрозумілі для необізнаного слов’янина кавказькі конфлікти. Руїни, кров, траурні мелодії... Заклятому ворогові не побажаєш!
Українська земля (Дружне) гостинно зустріла приїжджих, які, за висловом Василя Плотнікова, врятували ще одне степове село від того, щоб замість нього залишилися лише назва і кладовище.
Саме через кладовище (формальний привід) пустила у Дружному отруйне коріння ворожнеча — називайте її як хочете, хоч «побутовим конфліктом», хоч неприязню, хоч заздрістю... Втім, до дороги на кладовище ще повернемося.
Спочатку — про живих
Дружне, попри таку гарну, таку... спущену з райпарткому назву на початку 90-х років (давайте дивитися правді у вічі), деградувало. Одні замикалися у собі, інші спивалися, треті не бажали гнути спину на радгосп. Було чи не було, земляки?
Курди обрали цей далеко не райський куточок України для того, щоб трудом праведним заробляти на прожиття — чи то у будівельній бригаді, чи на власному подвір’ї.
Звиклі до екстремальних умов, переселенці зайнялися тим, чим займалися завжди — будівництвом і скотарством. Цим же займаються й понині.
Один із наших співрозмовників — Казбек Мгоян, кремезної статури чоловік середнього віку. Потиснув руку, відчувається, що не політичні листівки по селу розносить, а, як кажуть українці, «плуга пре».
Казбек зголосився озвучити те, що носять у душах і серцях його співвітчизники: «Нас називають емігрантами. Але ж які ми емігранти? Нас біда примусила шукати спокою. І ми його знайшли в Україні, стали її повноправними громадянами, шануємо її працьовитий народ і Конституцію України. То ж які ми емігранти?..»
Курди обрали для постійного місця проживання Дружне не ради красивої назви.
«Ми вибрали це маленьке село тому, що знали: рано чи пізно почнемо займатися тваринництвом. Коли радгосп розпався, люди одержали паї і почали займатися тваринництвом. У кого по 5—6 корів, а у брата Володі їх 15. Щодня він здає на завод у Цюрупинськ щонайменше 150 літрів молока. Запишіть: не в Америку здає, не в Росію, а годує громадян України, якими стали і більшість курдів, і я в тому числі».
Поки переселенці бідували, тяжко горбили спини, на них особливої уваги у селі не звертали. Мало того, співчували, сідаючи за спільний стіл і в горі, і в радості. А як тільки у курда з’явився власний автомобіль, виявилася у односельців далеко не краща риса — заздрість.
Чорна кішка перебігла дорогу між курдами і корінними дружбівцями. А тут ще й політика втрутилася: «Ти за кого? За «Свободу»? За регіоналів? За «Нашу Україну»?.. І пішло-поїхало! Гнійничок непомітно переріс у гнійник...
Не забарився і «рецидив»
Приводом для взаємного невдоволення між громадянами одного села і однієї України стало сільське кладовище. Точніше — дорога на місце вічного спокою.
Колись дорога проходила повз сільський клуб. А коли у селі з’явився асфальт, шлях мертвим і живим простелився напряму — через обійстя, придбане херсонцем Ігорем Лобановим «під дачу». Сталося це тоді, коли новий власник помешкання змінив плани і перестав їздити «на дачу».
Саме ця покинута українцями садиба впала в око курдам. І 10 вересня 2002 року Ігор Лобанов своїм дорученням, посвідченим нотаріусом Боровиком С. М., уповноважив Мгояна Амо Володяєвича розпоряджатися належним йому жилим будинком, надвірними будівлями та 25-ма сотками землі.
Не вдаючись до юридичних деталей, скажемо так: хата, хлів, погріб і земля стали фактично власністю курдів. Це підтверджено тим же Лобановим І. А. новою довіреністю, датованою 24 травня 2011 року.
Який, скажіть, добрий і щедрий господар, хоч би сусід Мгоянів Микола Александров чи «вічний кандидат у сільські голови» Юрій Кононенко, дозволив би через власну землю прокласти дорогу хоч на кладовище, хоч до клубу?.. І Кононенко, і Александров у відповідь на наші запитання хитали головами: «Нє! Це наша земля!..»
Стежка війни
А як же бути Мгоянам, які такі само, як їхні «опоненти», громадяни України? «Кладовище — священне місце для всякого народу, всякої нації, — мовить Казбек Мгоян. — Святе! А дорогу через наш город не покійники ж проклали...» Аби покласти край невдоволенню «зацікавлених осіб», Мгояни вирішили поступитися своєю приватною власністю — землею. Так чотириметрової ширини дорога на кладовище з доброї ласки Мгоянів «самоузаконилася». Але не для проїзду транспорту. Транспорт хай стає на трасі, а покійника до місця постійного спочину люди пронесуть на руках. І вічна пам’ять померлим, мир і спокій живим! Аж ні: шлях на кладовище у Дружному став мало не стежкою війни.
Люди добрі! Та чи Бог у вас розум одібрав?.. Невже за душею — нічого святого? Ми кілька разів запитували у повпреда «Свободи» у Дружному Юрія Кононенка: «Чого ти, чоловіче добрий, звернувся по допомогу не до місцевої влади, а до заїжджих емісарів?» Юрій Віталійович як по писаному відчеканив: «Я місцевим активістам Партії регіонів казав: «Дивіться, що робиться: наших покійників нема як заносити...» Ніхто не звертав уваги, поки ми не передали у «Свободу». А чого не сільраду? Сільська, районна, обласна.... А толк який? Ми заручилися підтримкою партії, яка декларує захист місцевих громад...»
Замість епілогу
Отже, влада у Ювілейному і підпорядкованому їй Дружному не діє? Із таким твердженням сільський голова Роман Пустовой не погоджується. Категорично? Ні, здалося, мляво: мовляв, якось сам по собі цей вузол розв’яжеться, і Дружне відповідатиме своїй назві. Навряд. Обставини «підкинули» голові тест на дієздатність влади. Поки що її впливу на мир і спокій у Дружному символічні. Якщо не сказати більше. Коли ми запитали у Романа Пустового, чи правда, що він відібрав у юного і вже популярного у районі і області співака Рустама Мгояна мікрофон у ході концерту зі словами «Це тобі не Курдистан», співрозмовник зам’явся. Знайшовшись, поскаржився на те, що курди своїми виступами поламали програму свята, а «наші люди» (Виділено Авт. — А. Ж., В. П.) не могли вийти на сцену.
Що тут скажеш?
... А тим часом курди стережуть українське кладовище від можливих провокативних руйнацій, а талановитий курдський хлопчина Рустам Мгоян щиро і зворушливо співає українських пісень, і йому захоплено аплодують всі, кому дорога ця земля. І прикро, що знаходяться на цій землі люди, які сіють не жито-пшеницю, а вітер. І не спиняє їх навіть пам’ять роду.
Курд Казбек Мгоян, як і його велика рідня, просить шанувати одне одного — задля спокою і злагоди.
Поки йде суперечка, кладовище заростає бур’янами.
Фото авторів.
