Із середніх віків головними «законодавцями» у вищій освіті були європейські університети. Проте у другій половині XX сторіччя ситуація докорінно змінилася не на користь Європи. Вона почала втрачати свої позиції. Стурбовані керівники провідних закладів, зібравшись у 1999 році на 900-літній ювілей Болонського університету, вирішили створити зони європейської освіти та науки й офіційно оформити це у вигляді Болонської декларації.

Головні її положення: формування відкритого простору у сфері вищої школи; міжнародне визнання дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтація переважно на двоступеневу структуру і використання системи кредитів (ЕСТS). 

У 2005-му Україна підписала Болонську декларацію, не усвідомивши сповна, що вона стосується передусім класичних університетів. Істотним гальмом у впровадженні «болонських» реформ стало об’єднання вищих і середніх спеціальних навчальних закладів в одне відомство, яке важко втиснути в дворівневу систему освіти. До того ж багато закладів вийшли за свої рамки і почали відкривати у себе невластиві їм спеціальності.

Згідно із Законом України «Про освіту» вища освіта в Україні є 4-рівневою з присвоєнням випускникам кваліфікацій: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Болонська декларація передбачає перехід на дворівневу (американську) модель, з присвоєнням кваліфікації бакалавр та магістр. У нас чітко сформовані поняття освітній рівень, освітня кваліфікація, вчений ступінь та вчене звання. На Заході немає такого чіткого розмежування.

Перехід на європейську систему потребує усунення розбіжностей. Це потрібно мати на увазі і при розробці змін та доповнень до законів про вищу освіту та науково-технічну діяльність. В Україні під науковим ступенем розуміють рівень наукової кваліфікації особи (кандидата чи доктора наук), а під вченим званням — офіційне визнання рівня науково-педагогічного доробку вченого. В документах Болонської декларації часто під вченим ступенем розуміють освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр). Прикро, що в офіційних перекладах на українську мову матеріалів Болонської декларації термін «доктор філософії» часто підмінюється терміном «доктор наук». Це різні речі.

Наявність двох наукових ступенів (кандидата і доктора наук) сприймається на Заході як факт, але визначення першого викликає подив. Неофіційно ми обмінюємо у ВАК диплом кандидата наук на диплом доктора філософії. То чому не надати цьому легітимності?

Що ж стосується ступеня доктора наук, то це справді підтвердження рівня кваліфікації нашої наукової еліти, інтелекту держави, яким ми пишаємося. І не вірте тим, хто категорично заявляє, начебто докторів наук у світі немає. В деяких країнах, у тому числі й США, є ступінь доктора наук, але він не обов’язковий. На цей ступінь може претендувати доктор філософії, який зробив відкриття і бажає публічно захистити його у вигляді дисертації.

«Професором» на Заході величають усіх викладачів, бо це слово так перекладається з латини.

Отже, не намагаймося все копіювати і відкидати своє як застаріле. Те, що витримало перевірку часом і не гальмує нашого подальшого розвитку, ми не маємо права ігнорувати.

У нас багато говорять про стан вищої освіти, її законодавче врегулювання. Запропоновано низку проектів змін до Закону України «Про вищу освіту», але вони так суперечать один одному, що їх неможливо звести до спільного знаменника, та, мабуть, і не потрібно. Слід відверто сказати: «Болонські реформи» підходять до всіх типів ВНЗ чи лише до окремих. Якщо підходять, то якою мірою?

Наша вища школа має багаті традиції, гріх їх ламати. І, як сказано в давній латинській приказці, festіma lente! — поспішай повільно.

Мабуть, так слід було діяти при створенні національних університетів. 16 червня 1995-го Президент України підписав указ, в якому, на жаль, не було чітко визначено вимог щодо набуття цього статусу, хоча перші нацуніверситети справді заслуговували цього звання. Та з часом національними стали заклади, яких аж ніяк не назвеш провідними. Кількість таких університетів зросла до 85. Щоб відкорегувати цей потік почестей, у 2009-му з’явився проект змін до Закону України «Про вищу освіту» (щодо статусу національного ВНЗ та призначення керівників), в яких вже визначено критерії.

Але проект досі залишається проектом!

3 лютого 2010 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Деякі питання надання вищим навчальним закладам статусу самоврядного (автономного) дослідницького національного університету». В додатку до затвердженого відповідного Положення наведено 28 досить високих критеріїв. Але кількість дослідницьких університетів зростає!

З появою Болонської декларації в окремих реформаторів виникло бажання переробити все за європейськими рецептами, в тому числі наші вимоги до здобуття наукових ступенів та вчених звань.

Десятки років вища школа користувалася відомим Положенням про присвоєння вчених звань професора та доцента. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2008 року внесено суттєві зміни до нього. Тепер від претендента на звання професора, поряд з наявністю у нього ступеня доктора наук та звання доцента, вимагалося мати не менше 10 років педагогічного стажу, в тому числі на посаді професора чи завідувача кафедри не менше п’яти років, і що алогічно — бути автором підручника чи навчального посібника з грифом МОН і мати не менше трьох захищених кандидатів наук.

Скажіть, скільки підручників може бути з дисципліни? Звичайно, один. Якщо їх два, то вже виникають неузгодження окремих визначень, положень, роздвоєння думок і поглядів. За 18 років незалежності написано книжки з усіх предметів. Це не середня школа, де можна щороку міняти підручники. Отже, молодим докторам наук, доцентам можливість видання своїх праць, можливість кар’єрного росту перекрита.

Це саме стосується підготовки кандидатів наук претендентами на професорське звання. Зазвичай університетська професура негативно ставиться до надання кандидатам права керувати аспірантами, і в цьому є своя логіка. До того ж обмежена кількість місць в аспірантуру ледве задовольняє потреби професорів в аспірантах і молоді доктори наук, доценти позбавлені такого шансу. То ж яка, врешті, мета новації?

У вищій школі накопичилося багато питань, які потребують свого вирішення і законодавчого врегулювання.

Зроблені і винесені на суд громадськості варіанти проектів змін до закону про вищу освіту цікаві, з одного боку, вони поліпшують його, а з другого — погіршують. Більше того, окремі статті проектів, у разі їх прийняття, можуть зашкодити функціонуванню українських ВНЗ. Необхідно все узагальнити і викристалізувати новий проект.

Академія наук вищої школи України залучилася до цієї роботи і передала Комітетові Верховної Ради з питань науки та освіти свій проект закону.

Отже, обговорюючи стан вищої освіти, втілення ідей Болонської декларації, ми повинні все ув’язувати з проектом закону про вищу освіту. Його слід звільнити від другорядного, залишивши лише визначальні позиції і перенісши решту питань у підзаконні законодавчі акти.

Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, професор, доктор наук, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Національної академії аграрних наук, дійсний член академії наук вищої школи України.

Київ.

пропонуємо звернути увагу на таке:

 відпрацювати термінологію, усунути двозначні, незрозумілі та непрофесійні терміни, поняття, пояснення;

 гранично чітко викласти державну політику в галузі вищої освіти;

 у статті 55 (мова навчання) не допустити відхилення від статті 10 Конституції України; ми ж не можемо готувати фахівців, національну еліту, яка не володіє державною мовою.

 не допустити підміни одних термінів іншими (освітньо-кваліфікаційні рівні, освітня кваліфікація, вчений ступінь тощо);

 в розділі ІV (Управління у галузі вищої освіти) зупинитися на повноваженнях КМУ, ВАК, місцевих органів влади, власників навчальних закладів;

 у розділі V (Вищі заклади освіти) чітко виписати їх правовий статус, типи вищих навчальних закладів, вимоги щодо національних та дослідницьких університетів, ліцензування та акредитації ВНЗ, принципи управління ними;

 недвозначного викладу потребує розділ «Управління вищим навчальним закладом», а саме — керівник навчального закладу та його підрозділів, його обрання, затвердження та звільнення, повноваження вченої, педагогічної та наглядової ради, дорадчих органів та органів самоврядування;

 левову частку роботи ВНЗ займає навчально-виховний процес, виховання студентів, про які ми трохи призабули. Необхідно підкреслити в законі, що це прямий обов’язок викладачів;

 у чинному законі недостатньо уваги відведено суб’єктам навчально-виховного процесу, педагогічним та науково-педагогічним працівникам, їх обов’язкам та правам, робочому часу тощо, які гарантії для них передбачені; те саме стосується студентів, їх навчання, зокрема, працевлаштування випускників — це чітко слід виписати в новому законі;

 особливого відрегулювання потребує система вчених звань та наукових ступенів, усунення допущених за останні роки перекосів, як і організація і управління науковою і науково-технічною діяльністю в системі вищої освіти, фінансування вищих навчальних закладів.