У Луганській області розташовано чотири із дванадцяти державних кінних заводів України. До того ж три конезаводи — у Біловодському районі, тож його по праву можна назвати столицею конярства. На жаль, економічний стан цих господарств, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Держава досі не може визначитися: чи потрібне їй конярство? З одного боку, було б злочинно відмовлятися від досвіду й традицій, накопичених століттями, а з другого — немає коштів для розвитку галузі.

 

З передових — в аутсайдери

Свого часу всі чотири кінні заводи Луганщини вважалися найпотужнішими сільгосппідприємствами області. Це були багатопрофільні господарства, які, крім розведення коней, займалися рослинництвом, молочним тваринництвом, овочівництвом, утримували свиней. Варто зазначити, що держава в ті роки приділяла кінним заводам достатньо уваги. Наприклад, регулярно, раз на п’ять років, тут обновлялася практично вся сільськогосподарська техніка, виділялися кошти на селекційну роботу. Адже щоб виростити породистого скакуна, потрібно три-чотири роки, за умови гарного догляду за ним і харчування. На жаль, за останні два десятиліття кінні заводи Біловодського району перетворилися із найпотужніших на слабкі підприємства. Ситуація тут досить складна.

Почнімо, мабуть, з того, що протягом п’ятнадцяти років на Деркульському, Лимарівському і Новоолександрівському конезаводах не списано і не придбано жодної одиниці техніки. Іншими словами, обробляти землю немає чим. Міг би виручити банківський кредит, але за законом майно конезаводу не може бути предметом застави в банку. Великі надії керівники господарств покладали на приватизацію землі, однак і ця можливість для конезаводів була втрачена: на відміну від колективних господарств, їм було заборонено паювати державну землю. Такий стратегічний хід уряду виявився досить недалекоглядним. Колгоспи, наприклад, розпаювали свою землю й розділили між людьми. Власники земельних паїв передали свої паї в оренду підприємцям, які мали доступ до банківських кредитів і до лізингових компаній, а в результаті економічна ситуація в цих сільгоспформуваннях почала налагоджуватися й розвиватися в умовах ринкової економіки. А кінні заводи без кредитів, лізингів і достатнього бюджетного фінансування поступово втратили свій колишній економічний потенціал, перейшовши в розряд слабких і безперспективних.

— В умовах ринкової економіки, — пояснює голова Біловодської райдержадміністрації Петро Самойлов, — там, де в колективних господарствах раніше було погано, ситуація почала вирівнюватися. Крім зарплат і пенсій, люди одержували ще й додатковий дохід за оренду земельних паїв. А ті, хто працював на кінних заводах, крім, у найкращому разі, мінімальної заробітної плати, а в гіршому — позбавлення свого робочого місця через скорочення виробництва, нічого іншого не мали. У район посипалися звернення та скарги від жителів сіл. Ми не могли залишитися байдужими до людей і звернулися в аграрне міністерство із пропозицією реорганізувати кінні заводи шляхом виділення з них частини земель і майна для створення державних підприємств, які не ввійшли в перелік підприємств, які не підлягають приватизації. З урахуванням цього частина земель, що залишилася, і, скажімо, мізерних коштів, які держава спрямовувала на підтримку конярства, використовувалися б тільки на утримання галузі, а не розпорошувалися б на виробництво в інших галузях. Наші аргументи були прийняті — і робота почалася, але після приходу до влади «помаранчевих» зупинилася. Можна сказати, що до 2007 року цими проблемами на рівні галузевого міністерства ніхто серйозно не займався. І тільки два роки тому ми повернулися до питання приватизації земель, що належать новоствореним підприємствам. На двох з них — ДПСП «Новодеркул» і ДПСП «Роздолля» при проведенні приватизації селяни одержали земельні паї й передали їх в оренду тим перспективним підприємцям, в яких були впевнені. У соціальному плані ситуація поліпшилася. У ДПСП «Олександрівське», створеному при реорганізації Новоолександрівського кінного заводу № 64, приватизація земель не проведена через штучно створені проблемні чинники, які досі розглядаються судами. Що стосується кінних заводів, то після реорганізації в них залишилося стільки землі, скільки необхідно для повноцінного утримання коней і яку можливо обробляти наявними ресурсами.

Замкнуте коло

Після проведеної такої роботи керівникам конезаводів стало легше. Принаймні ситуація була терпима, на утримання коней і селекцію грошей вистачало. Але останнім часом фінансові труднощі знову завели в глухий кут. За минулий рік, наприклад, реалізація племінних коней фактично не проводилася через майже повну відсутність ринкового попиту. При цьому кожному конезаводу Біловодського району на утримання коней у рік потрібно як мінімум 2 млн. грн., а держава, як стовідсотковий хазяїн, виділяє по 15—20 відсотків коштів від потреби. Витрати, що не покриваються, переважно лягають на інвесторів, які на умовах оренди обробляють землі конезаводів.

Загалом на трьох заводах утримується близько 400 голів коней, з яких найбільша кількість перебуває в денниках стаєнь Деркульського конезаводу — понад 180. Галузеве міністерство забороняє зниження поголів’я, і водночас не змінює політику в частині свого ставлення до галузі. Виходить замкнуте коло.

Питання про затребуваність конезаводів у нашій державі — це не просто питання цілої галузі, а й питання престижу держави, збереження історико-архітектурного ансамблю, адже конезаводи були в Україні протягом 200—300 років. А тут — раз! — і не стане... Самолюбство у країни має ж залишитися?

По суті своїй конезаводи виявилися заручниками чинного законодавства. Приватизувати ці господарства не можна, знизити поголів’я — не можна, перепрофілювати виробництво теж немає можливості. Зрозуміло, що на одних заборонах економіку не побудуєш. Біловодські конярі вважають, що держава має нарешті визначитися: чи потрібне конярство країні? Якщо так, то почати ним професійно займатися: налагодити фінансування, підтримати програми розвитку, виявити, зрештою, інтерес. І краще це зробити швидше. На Лимарівському кінному заводі, наприклад, відповідно до державної програми розводять рисистих коней орловської та російської породи, на які немає попиту й вони залишаються незатребуваними. На Новоолександрівському кінному заводі № 64 утримують коней новоолександрівської важковозної породи. Порода наша, українська, виведена на цьому кінному заводі й майже не має аналогів, але, на жаль, затребуваності на ринку в неї теж немає. То чи варто її розводити, якщо це до всього іншого ще й дуже затратно? — Звичайно, варто, — дивуються київські чиновники, — інакше можна назавжди втратити породу.

— У ситуації, що склалася, — пояснює далі Петро Самойлов, — перспективи розвитку підприємств за таких умов ми не бачимо. Вся біда в тім, що для бізнесмена, котрий працює з держ-підприємством, немає гарантованого механізму проведення взаємних розрахунків і це насамперед обумовлено державною формою власності.

Ніхто не хоче вкладати гроші в державну структуру, усі воліють працювати з приватниками.

Якщо заводи вийдуть із держвласності...

У Біловодську припускають, що якщо конезаводи поміняють форму власності й будуть віддані під приватизацію, нові власники найперше частково перепрофілюють виробництво. На відміну від держави, бізнес уміє рахувати копійку. Приватний власник не буде просто утримувати коней. Він почне активно розвивати свій бізнес, тому серйозно займеться племінною роботою, розширеним відтворенням, постарається не просто ввійти в ринок, а бути тут на головних позиціях. Тоді це принесе прибуток. Одне слово, у країні давно назріла необхідність повернутися до конярства обличчям, а не думати тільки про імідж.

Голова Біловодської райдержадміністрації Петро Самойлов.

Луганська область.

Фотоетюд Олександра КЛИМЕНКА.

Фото автора.