Гіркий полин 22 червня...

У переліку дат, з якими пов’язані найтрагічніші сторінки вітчизняної історії, 22 червня 1941 р. посідає особливе місце. Мало яка інша подія несе в собі стільки суперечливих та складних для пояснення значень і символів. З них тільки один момент — що це був початок найважчих випробувань для нашого народу — ні в кого не викликає сумнівів і заперечень.

З того зловісного дня минуло 70 років, але й донині не лише в академічному середовищі, а й у широких громадських колах не вщухають дискусії з приводу причин, передумов, перебігу, наслідків війни.

Переконливим свідченням того, наскільки по-різному сприймається в сучасному українському суспільстві найбільш масштабний збройний конфлікт в історії цивілізації, є, для прикладу, суперечки довкола його назви. У науковому середовищі давно співіснують такі дефініції, як «Друга світова», «Велика Вітчизняна», «німецько-радянська» війна, що вживаються у певному контексті. Одні з них — позбавлені ідеологічного змісту, інші — несуть таке навантаження, що породжує скепсис щодо їх наукової коректності. Цей термінологічний конфлікт є продуктом переважно політичних технологій у сфері колективної пам’яті. І, як це часто буває у таких випадках, далеко не завжди відображає не тільки реальне наповнення тогочасних подій, а й те, як їх пам’ятають і сприймають люди на індивідуальному рівні.

Не випадково час від часу виникає нагальна необхідність повернення до подієвого полотна у незайманому фактологічному вимірі, аби очистити його від усіляких нашарувань, тенденційності, а то й свідомих фальсифікацій, а отже, перекрити можливості для спекуляцій та маніпулювання масовою свідомістю. В будь-якому разі такі ремінісценції корисні з огляду на необхідність пам’ятати і розуміти те, що з нами було в минулому.

Півтора року тому в наукових виданнях та публікаціях ЗМІ дискутувалося питання щодо причин й передумов Другої світової війни, причетності Радянського Союзу до її розв’язання. Тепер маємо привід згадати обставини нападу Німеччини на СРСР.

Завдяки публікаціям представників «ревізіоністського» напряму в історіографії ФРН Й. Хоффмана, Е. Топіча, В. Мазера, В. Поста незаперечний факт — агресія Німеччини проти СРСР — набув принципово нового звучання. На їхнє переконання, це була превентивна війна, викликана необхідністю попередити напад Червоної армії. У Російській Федерації «долили масла у вогонь» дискусії довкола цього питання публікації політичної біографії Й. Сталіна, написаної Д. Волкогоновим (одним з небагатьох, хто мав у своєму розпорядженні унікальні документи із закритих архівних фондів), інтерпретаційні опуси В. Суворова, а також праці істориків, яких не задовольняла радянська версія війни. На що ж спиралися у своїх міркуваннях прихильники цієї концепції?

Першим і головним аргументом є посилання на промову Й. Сталіна на прийомі, влаштованому на честь випускників військових академій Червоної армії від 15 травня того ж року, що нібито беззаперечно свідчить про підготовку Радянського Союзу до війни. Думки провідних російських вчених розділилися. Одні з них, спираючись на згадані документи, продовжують пошук додаткових доказів агресивних намірів Й. Сталіна. Інші — обстоюють позицію, згідно з якою керівництво країни усвідомлювало її неготовність до війни і тому не планувало удару на випередження. Саме тому й концепцію «превентивної війни» з боку Німеччини вони кваліфікують як виправдану.

Не вдаючись у детальний виклад дискусії, можна пошукати підказки не лише в офіційних чи напівофіційних документах, а й у, здавалося б, другорядних фактах, схожості і навіть типовості окремих кроків провідних акторів міжнародного життя, стратегіях ухвалення й реалізації рішень, що згодом набули фатально-доленосного значення.

Так, англійський журналіст У. Ширер звернув увагу на те, що А. Гітлер практично ніколи (принаймні до 22 червня 1941 р.) не змінював заздалегідь визначених дат вирішальних воєнно-політичних кроків. Саме так, день у день, відбувся аншлюс Австрії (1938 р.), напад на Польщу (1939 р.), агресія проти СРСР (1941 р.). Ця маніакальна непоступливість фюрера є опосередкованим підтвердженням того, що «похід на Схід» готувався заздалегідь, а не був спровокований травневими подіями. Трохи більше, ніж за місяць вермахт і його союзники навіть теоретично не могли підготуватися до такої(!) війни.

Той факт, що Сталінська воєнна доктрина базувалася на стратегії ведення війни на чужій території та малою кров’ю, все ж не сприймається багатьма дослідниками як переконливий доказ наміру завдати удару першим. А послаблена увага до стратегічної оборони, як одного з варіантів ведення бойових дій, вже була похідною від наступальної концепції.

Й. Сталін був дуже обережним політиком. Для того, щоб «натиснути червону кнопку», тобто дати наказ про наступ, він мав бути цілковито переконаний у повній готовності своїх Збройних сил і впевнений у кінцевому позитивному результаті.

Об’єктивний стан армії та інженерних споруд воєнного призначення не давали підстав для особливого оптимізму. Знаючи про несприятливу ситуацію, радянський лідер не бажав діяти авантюрно.

Незважаючи на те, що згідно з офіційними радянськими документами Німеччина напередодні війни розглядалася як вірогідний противник № 1, напад на СРСР виявився, на думку багатьох авторів, «несподіваним» для його керівництва.

Беручи до уваги поінформованість Кремля щодо підготовки вермахту до наступу, очевидно, слід скоригувати конотацію цього поняття. Йдеться не про те, що про можливу агресію у Москві не здогадувалися, а про дещо інше — там не очікували, що це станеться саме в той час. Та все ж елемент раптовості заперечувати неможливо, особливо, коли тримати в полі зору установку радянського командування: не піддаватися на провокації ворога, не відповідати на його спроби підштовхнути Радянський Союз до війни. Тому лише деякі частини і з’єднання, командири яких на свій страх і ризик тримали їх у стані бойової готовності, зустріли ворога у всеозброєнні.

Про перебіг бойових дій на початковому етапі війни багато писали і зарубіжні, й вітчизняні історики. У більшості серйозних праць детально розписано рух військ, динаміку рішень німецького й радянського командування. Якщо схематично простежити ситуацію на німецько-радянському фронті, можна виокремити такі моменти.

По-перше, головний напрям удару вермахту і союзних йому армій здійснювався в центрі з тим, щоб у районі Смоленська оточити радянські війська, а потім нейтралізувати їхнє прибалтійське угруповання й тим самим відкрити шлях на Москву, яка й була основною метою. Один з перших варіантів плану «Барбаросса» передбачав, що головний удар буде спрямовуватися через Україну, але згодом він був скоригований.

Задум німецьких штабістів виявився правильним, хоча кільце оточення замкнулося поблизу Мінська. Однак на кінцевий результат це не вплинуло: розгром військ Західного фронту започаткував ланцюгову реакцію поразок Червоної армії.

По-друге, на південному напрямі, замість очікуваного командуванням Південно-Західним фронтом концентрованого наступу на Львівському напрямі, німці завдали акцентованого удару на Луцькому напрямі. Виявивши помилку, штаб ПЗФ вдався до перегрупування, на яке потратив кілька днів. За цей час з’єднання противника глибоко просунулося в розташування радянських військ, що різко погіршило оперативну ситуацію й позбавило їх ініціативи.

Після запеклих прикордонних боїв командування ПЗФ відвело свої з’єднання на лінію колишнього кордону, де вони мали зустріти ворога, базуючись на Новоград-Волинському, Коростенському, Ізяславському, Старокостянтинівському, Проскурівському укріпрайонах. Але на початку липня гітлерівці прорвали оборону в районі Новограда-Волинського й рушили на Київ. У Берліні вирішили не атакувати столицю України «в лоб», а, економлячи сили, оточити її. Бажаючи уникнути покарання, командування ПЗФ дезінформувало Ставку про можливості оборони Києва, тому дозвіл на відведення військ надійшов тоді, коли кільце оточення почало замикатися. Київська катастрофа супроводжувалась важкими втратами: 665 тис. (за іншими оцінками — 450 тис.) червоноармійців потрапили в полон, сотні тисяч були вбиті, поранені, зникли безвісти й лише 15 тис. осіб вирвалися з «котла». Загинули командуючий фронтом М. Кирпонос і весь штаб ПЗФ.

Ще однією трагічною сторінкою літа 41-го стало оточення в районі Умані 6-ї та 12-ї армій. У полоні опинилося 103 тис. осіб, у тому числі поранені командарми І. Музиченко й П. Понєдєлін.

Про причини болючих поразок Червоної армії на початковій фазі війни історики сперечаються й донині. Та вже один їх перелік переконує в тому, що СРСР не був готовим до війни. Поряд з явними політичними і дипломатичними прорахунками мали місце принципові провали у сфері військового будівництва, воєнній доктрині та воєнному мистецтві. Оперативне планування відштовхувалося від категоричних висновків воєнної науки про те, що мета тогочасної війни повинна досягатися рішучим наступом сухопутних військ, а вся кампанія матиме швидкоплинний характер. Недооцінка ролі авіації і механізованих сил у попередній період не дозволила виправити ситуацію за час, що залишався до початку агресії Німеччини. Керівництво СРСР хибно спрогнозувало напрям головного удару, не забезпечило своєчасне розгортання сил, яке мало завершитися до середини липня 1941 р. Маючи перевагу в авіації, бронетехніці, артилерії, живій силі, радянське командування не змогло перешкодити противнику розгорнути компактні, повністю боєздатні угруповання, які створили в смузі головних ударів значну перевагу над обороною. При цьому фахівці воєнної справи ще далекі від остаточного розв’язання проблеми якісного стану збройних сил, а не лише озброєнь воюючих сторін, а без цього неможливо детальніше й точніше реконструювати «баталістику» 1941 року.

Деяка частина вчених вважає однією з основних причин катастрофи репресії проти офіцерського корпусу, називаючи цифри від 24 до 40 тис. осіб. Не перебільшуючи вагу цього чинника, все ж слід визнати великі прогалини у професійній підготовці командирів усіх рівнів. Отже, розмову продуктивніше вести в якісній, а не кількісній площині.

Загалом вермахт виявився на початку війни більш компактним, дисциплінованим, організованим, цілеспрямованим, що у поєднанні з іншими об’єктивними й суб’єктивними чинниками визначило його переваги над Червоною армією.

Спроби з’ясування обставин, що спричинили гігантські втрати, критика сталінського режиму якось непомітно витіснили в тінь епізоди початкового етапу війни, про які учасники тих боїв та їхні нащадки можуть згадувати з гордістю. На цьому слід наголосити особливо, оскільки під час війни випадки бездарних дій керівництва, паніки, дефетизму зовсім не перекреслюють незаперечні вияви солдатської самовідданості, стійкості та самопожертви.

Сьогодні можна почути й прочитати про нібито небажання українців воювати, масову дезерцію. Не заперечуючи таких фактів, усе ж слід визнати: громадяни республіки сприйняли війну як виклик і загрозу своїй Вітчизні, тому свідомо йшли на жертви і билися з агресорами «не за страх, а за совість». Вже перші сутички на кордоні засвідчили: легкою прогулянкою «дранг нах Остен» для гітлерівців не стане. Воїни Володимир-Волинського, Любомльського, Рава-Руського, Перемиського прикордонних загонів не тільки чинили завзятий спротив переважаючим силам противника, а й результативно контратакували. Батальйон під командуванням Г. Поливоди 25 червня відбив у німців м. Перемишль, яким вони до того оволоділи. Успішно діяли радянські війська під час однієї з найбільших танкових битв Великої Вітчизняної в районі Бродів, Дубна, Луцька. Найкращим чином виявили себе і наші земляки — бригадний комісар М. Попель, командир роти С. Ткаченко, комбат-танкіст А. Ситник, льотчик Т. Малієнко та багато інших.

Саме завдяки цим та тисячам інших мужніх людей було зірвано план «блискавичної війни» і протистояння поступово перейшло у затяжну позиційну фазу. Цей важкий час було використано для нарощування військово-промислового потенціалу. Досвід перших битв став повчальним не тільки для Ставки ВГК, Генштабу, а й для польових командирів та рядового складу. Прикро й болісно усвідомлювати, що за нього довелося сплатити занадто високу ціну — мільйони солдатських життів...

Масштаби бойових дій та їхній характер примусили радянське керівництво переглянути мобілізаційні плани. Фактично упродовж двох тижнів Західна Україна (як і решта західних регіонів СРСР) була втрачена і як соціальна база для поповнення Збройних сил, і як сировинно-промислова база. Ситуацію погіршувала нелояльність значної частини місцевого населення й антирадянські повстанські акції ОУН. Так, у Львівській області до Червоної армії встигли мобілізувати всього трохи більше 10 тис. осіб.

На території західних областей, якою швидко оволодів агресор, залишилося практично все цінне обладнання і майно промислових підприємств, сільськогосподарське збіжжя, техніка, худоба, історико-культурні цінності. На схід виїхали тільки родини партійно-радянських функціонерів, причому інколи всупереч встановленому відповідними приписами порядку.

Як, враховуючи доволі помітні збої, нерозпорядливість окремих керівників, обсяги робіт, можна оцінити мобілізаційний потенціал СРСР і ступінь та ефективність його реалізації?

Оскільки без статистики тут не обійтися, звернемося до цифр. Упродовж перших десяти днів війни тільки в чотирьох областях УРСР (Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській та Київській) було призвано до діючої армії понад 620 тис. осіб. До листопада 1941 р. на території Харківського військового округу було мобілізовано у Збройні сили майже 970 тис. осіб. А з 16 областей України до кінця року форму червоноармійців одягнули 2 млн. 500 тис. осіб. Сотні тисяч громадян поповнили лави народного ополчення — найближчого резерву регулярних з’єднань, а також винищувальних підрозділів. У другій половині 1941 р. ополченцями стали 1 млн. 300 тис. мешканців Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Чернігівської, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Одеської, Ворошиловградської і Сталінської областей. Нині, коли за цілком справедливою критикою сталінського режиму навмисно чи несвідомо розмиваються цілком позитивні риси життєдіяльності суспільства, варто ще раз нагадати про сплеск патріотизму, що виявлявся у добровільній мобілізації до Червоної армії, прагненні надати сприяння тим, хто на фронті захищав рідні оселі, зміцнити обороноспроможність держави, підтримати її: хто далеко не зайвою в родинному бюджеті копійчиною, хто продуктами харчування, хто речами. При цьому важко заперечити високу активність агітаційно-пропагандистських служб, які вміло стимулювали ці настрої і спрямовували їх у потрібне русло.

Влада вдавалась і до таких кроків, які важко уявити у мирний час. З надр НКВС на адресу ДКО надійшла пропозиція звільнити з ГУЛАГу військовослужбовців, які відбували покарання за незначні злочини й дисциплінарні порушення й виявляли бажання піти на фронт. Восени 1941 р. з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР, у якому, крім іншого, знайшла відображення й ця ініціатива.

Та особливо вражає мобілізаційний ресурс системи у справі переведення економіки та інших сфер життя на воєнні рейки, переміщення гігантської кількості матеріальних і культурних цінностей людських контингентів на тисячі кілометрів у східні райони країни.

Спеціальні рішення центру містили вказівки про порядок вивезення й розміщення людських контингентів та цінного майна.

В Україні вирішення цих завдань покладалося на республіканську комісію з евакуації, створену 26 червня. Почалася титанічна робота з демонтажу, завантаження й вивезення мільйонів тонн устаткування, сільськогосподарської продукції, матеріалів. Д. Волкогонов з цього приводу писав: «Ніхто тоді ще не знав, що в гранично стислі терміни (до січня 1942 р.) буде перевезено і невдовзі введено до ладу 1523 промислових підприємств, у тому числі 1360 оборонних. Переоцінити цей факт неможливо. Лише неймовірними, фантастичними за самовідданістю, зусиллями радянських людей цілий індустріальний комплекс перемістився за тисячі кілометрів на схід і швидко почав відновлювати втрачений воєнний потенціал». З України було вивезено на Урал, в інші райони країни 550 великих об’єктів індустрії разом з 30—40 відсотками інженерно-технічного персоналу і кваліфікованих робітників. У надзвичайно складних кліматичних і побутових умовах вони разом з місцевими виробничниками у стислі терміни зуміли звести нові цехи, налагодити технологічні лінії і дати першу продукцію фронту.

Порушені плани мобілізації промисловості, втрата інфраструктури, сировинно-енергетичних баз спричинили кризу, яка, за словами одного з британських вчених Д. Еріксона, здатна була «паралізувати всю економіку СРСР і викликати катастрофічні наслідки». Він визнав, що її подолання стало «видатною перемогою над страшними труднощами».

Завдяки цьому Радянський Союз зміг не лише відновити обсяг воєнного виробництва, що дало змогу на рівних протистояти Німеччині, а й згодом випередити її та всіх інших учасників війни (лише США виробляли більше літаків).

Напевно, в жодній іншій ситуації створена більшовиками соціально-економічна система не могла б так максимально використати як свої сильні, так і слабкі властивості. Більше того, деякі її вади в екстремальних умовах світового збройного конфлікту, тривалої окупації значної частини території перетворилися на переваги. Мова йде передусім про сувору централізацію, що забезпечила жорстку субординацію, виконавську дисципліну у всіх ланках державного апарату та військах (принаймні з початку 1942 р.).

Слід звернути увагу на обставину, що здебільшого залишається поза увагою: система партійно-радянських органів зазнала істотної трансформації. Поряд з вищими законодавчим і виконавчим органами влади (Верховною Радою і Раднаркомом СРСР), партійним центром — ЦК ВКП(б), постала низка надзвичайних владних структур: Державний комітет оборони (ДКО), різні комісії, ради, комітети, на які покладалося вирішення спеціальних завдань. Верховна Рада і ЦК партії в роки війни працювали не в звичному, а в урізаному форматі, за спрощеними процедурами. Сесії вищого законодавчого органу після червня 1942 р. відновилися тільки у 1944 р., але укази Президії ВР СРСР виходили упродовж усієї війни. Партійні з’їзди і пленуми також не скликалися, хоча постанови ЦК продовжували залишатися серед головних директивних документів.

Не обійшлося без паралелізму й дублювання функцій. ДКО під час війни поєднував компетенцію законодавчої й виконавчої влади, а коли враховувати його склад, то й партійної. Рішення ДКО мали найвищий статус поряд з постановами РНК та ЦК ВКП(б).

За нових умов поступово нівелювалося виняткове місце Комуністичної партії в політичній системі СРСР, хоча на ідеологічно-декларативному рівні воно не піддавалося сумніву. Щоправда, в період відбудови, яка розпочалася в 1943 р., дублювання партійними органами функцій господарських інстанцій стало настільки очевидним і надмірним, що у вищих ешелонах влади сформувалася доволі представницька група, яка обстоювала необхідність чіткого розмежування їхніх повноважень. Однак Сталін, побоюючись підважити один з наріжних каменів системи, — вертикаль контролю з боку партійних інстанцій, не пішов на цей крок.

Можна вести суперечки з приводу того, наскільки оптимізованою виявилася в результаті цих структурних змін конфігурація державного механізму. Однак не підлягає сумніву одне: якщо були успішно вирішені завдання такого рівня складності — він виправдав своє існування. Іншим інструментом ефективного управління стала концентрація фінансових і матеріальних ресурсів (досить обмежених у 1941-му — першій половині 1942-го) на найважливіших ділянках господарського комплексу. Французький історик Д. Боффа вказує на те, що здатність Радянського Союзу вести капітальне будівництво дала можливість не тільки звести у східних його регіонах потужні об’єкти ВПК, а й розпочати відбудовчі роботи у визволених районах ще тоді, коли до завершення війни залишалося багато місяців. Звісно, при цьому не слід скидати з рахунку, що таке переадресування капіталовкладень майже винятково у воєнну сферу здійснювалося за рахунок соціальних програм, надзвичайних заходів у сфері працевикористання (тривалий робочий день, суворі санкції за порушення трудової дисципліни, використання жіночої та підліткової праці там, де у мирний час це не припускалося), критичної мінімізації споживання.

Не можна оминути ще одну іманентну рису соціалістичного ладу — планові підходи до організації виробництва, його фінансово-матеріального забезпечення й розподілу. Попри відомі вади планової економіки, за вкрай обмежених ресурсів, необхідності цільових інвестицій у певні галузі й об’єкти, суворого режиму економії, крайнього напруження фінансової системи вона виявила свою дієздатність.

Характеризуючи радянську соціально-економічну систему й політичний режим, неважко помітити певний дихотомічний ряд. Розгубленість, викликана несподіваним розвитком подій влітку 1941 р., дивним чином контрастувала зі звичною жорсткою лінією партії та уряду. Відступ радянських військ, що інколи перетворювався на панічну втечу, супроводжувався втратою керівництва військами, безвідповідальністю, небажанням брати на себе ухвалення рішень. Водночас відомо чимало фактів надзвичайно сміливих, високопрофесійних, передбачливих дій окремих військових командирів (які без наказів «згори» привели свої частини і з’єднання у стан бойової готовності ще 21 червня) та посадовців різних рівнів, які зуміли організувати дійовий спротив противнику, швидко налагодити роботу відповідно до обставин воєнного часу. Величезні матеріальні втрати покликали до життя рішення, значення яких вийшло далеко за межі війни і сприяло виходу СРСР на провідні економічні позиції у світі.

Довоєнну антизахідну риторику Кремля змінював більш прагматичний зовнішньополітичний курс, результатом якого стало членство в Антигітлерівській коаліції.

Суперечливо виглядали, з одного боку, гуманітарна спрямованість широко декларованих соціалістичних ідеалів та проектів, а з другого, — традиційна зневага режиму до людського життя, духовності, інакомислення, демократичних прав громадян. Пояснювати це воєнним станом, жорстокою воєнною дійсністю — означає сказати лише частину правди. Та навіть повний реєстр об’єктивних чинників не дасть вичерпної відповіді на запитання, що виникають у зв’язку з цим. Очевидно, варто погодитися і з тим, що не тільки зовнішні атрибути системи, але й і її прихований зміст, внутрішній дух режиму багато в чому були віддзеркаленням особистих якостей їхнього творця і лідера. Тільки вся сукупність цих чинників може дати уявлення про мотивацію і часто невловиму логіку дій владної верхівки й алгоритму функціонування управлінських структур у ці тяжкі роки.

Загалом же війна продемонструвала не тільки гігантський мобілізаційний ресурс системи, а й те, що вона володіє ще й запасом міцності. На переконання деяких зарубіжних дослідників, у війні були задіяні аж ніяк не всі наявні резерви Радянського Союзу.

Напад Німеччини та її союзників на СРСР «прогримів, як грім серед ясного неба» не тільки для пересічних громадян, а й для вищого керівництва країни. Розгубленість, що межувала з паралічем волі у самого Сталіна, незримими каналами поширювалась на різні сфери державного організму і Збройних сил. Щоправда, вождь швидко опанував себе. Та допоки на всіх ділянках знову відчулась його «залізна» рука, радянське суспільство пережило глибокий шок.

Як могло трапитися, що радянська дипломатія так і не змогла забезпечити тривкі гарантії миру за допомогою системи колективної безпеки?

Чому договір про ненапад з Німеччиною став ширмою, за якою Москва прогледіла інтенсивну підготовку до «походу на схід»?

Чим пояснити відступ і поразку Червоної армії, яка в народі вважалась «непереможною і легендарною»?

Ці та багато інших запитань не просто хвилювали пересічних людей. Навіть щиро віддані соціалістичним ідеалам громадяни замислювались над тим, як пояснити катастрофу. Що вже казати про тих, у кого були власні «рахунки» з тоталітарним режимом. Очевидно, було чимало й таких, котрі вважали апокаліпсис війни катарсисом: покаранням Провидіння за всі гріхи, через яке може настати справжнє очищення.

Мілітаризація суспільної свідомості, масоване навіювання відчуття переможності радянських Збройних сил, підвищена увага до фізичного виховання молоді й розвитку військових видів спорту майже одразу після початку бойових дій виявилися «грою у війну», далекою від реальних вимог збройного конфлікту такого рівня та масштабу.

Першими з цією невідповідністю між довоєнними ідеологічними установками та дійсним станом речей зіткнулися фронтовики. «А казали, що на чужій території, малою кров’ю... Як воювати далі?» — з гіркотою запитували бійці один одного. Часто на передовій лаяли не тільки військове командування, а й лідерів країни — Сталіна, Молотова, Ворошилова та інших. Фатальні помилки керівництва держави породжували песимізм, зневіру в перемозі, поразницькі настрої. Найгіршим було те, що замість почуття патріотизму й гордості за Батьківщину, що завжди позитивно впливає на боєздатність, багато бійців та офіцерів відчували себе «гарматним м’ясом». На байдуже ставлення вищого командування до рядового складу зловісно накладалося посилення репресій, спричинене першими невдачами на фронті. 16 серпня 1941 р. з’явився сумнозвісний наказ № 270, що містив «рекомендації» командирів та політпрацівників, які під час бою зривають з себе знаки розрізнення і дезертирують в тил чи здаються в полон ворогу, «вважати злісними дезертирами, родини яких підлягають арешту як сім’ї тих, хто порушив присягу, дезертирів, які зрадили свою Батьківщину». Всі вищі командири і комісари зобов’язувалися «розстрілювати на місці дезертирів з начскладу», а на їхнє місце висувати сміливих командирів з молодшого начскладу або червоноармійців, які відзначилися лідерськими якостями в боях. Наказ відкрив шлюзи для позасудових розстрілів, зведення особистих рахунків. Часто жертвами таких ексцесів ставали ні в чому не винні солдати й офіцери. Ці негативні явища набули такого поширення, що невдовзі довелося видавати накази про впорядкування системи покарань тих, хто погано воював чи підозрювався у негідних вчинках.

Подібні накази діяли в різних арміях світу і в різних війнах. Однак наказ № 270 особливий тим, що він продемонстрував значні прогалини не тільки в морально-психологічній підготовці військ, а, насамперед, провали в організації та управлінні Збройними силами. Іншими словами, відповідальність за оперативні прорахунки, недооцінку сил потенційного противника, невміння вести стратегічну оборону перекладали на польових офіцерів середньої і вищої ланки.

Вже перші сутички з ворогом розвіяли шапкозакидацькі настрої передвоєнних часів. Бійці ремствували на погане озброєння і нерозпорядливість командирів («20 років у нас не було масла, а тепер ми не маємо гармат»). Дехто закликав знищувати політпрацівників і командирів чи кидати зброю. Часто критичні репліки, як зазначалося, звучали на адресу Сталіна і його найближчих соратників.

Червона армія на очах втрачала боєздатність і своїх солдатів, які тисячами здавалися в полон чи кидали зброю й тікали по домівках. До кінця 1941 р. було затримано майже 640 тис. чол. за підозрою в дезертирстві. Частину з них заарештували, 10 тис. стратили, а 555 тис. повернули в діючу армію.

На цьому тлі вересневий наказ № 001919 про створення загороджувальних загонів сприймався як виправданий крок.

Юрми оточенців та дезертирів, що наповнювали прифронтові населені пункти, справляли прикре враження на місцеве населення, сприяли поширенню дефетизму, розгубленості, паніки. Так, мешканці сіл Знам’янського району (Кіровоградщина) нарікали на те, що «Червона армія слабка, бійці розбігаються і коли не допоможуть капіталістичні країни, Німеччина переможе». Та поряд з цим зафіксовані й інші випадки. Для прикладу, командування 4-ї дивізії військ НКВС, що виходила з боями з оточення, відзначало: «Всюди населення нас зустрічало люб’язно, охоче давало відомості про ворога, постачало продукти, забезпечувало ночівлю».

Архівні документи містять численні свідчення про те, як гнітюче впливала на тих, хто залишався, евакуація. Не маючи змоги виїхати з території, яку от-от мав захопити ворог, люди спостерігали, як організовано й швидко демонтується і вивозиться обладнання великих підприємств, матеріали, сировина, збіжжя. На схід виїжджали тільки ті, без кого неможливо було там відновити й запустити ці потужності. А ще — функціонери усіх рівнів з родинами, хоча саме вони мали до останнього керувати процесом евакуації.

Звичайно, вивезти всіх на схід було неможливо. Та, зрештою, йдеться не про це. Здебільшого евакуація здійснювалася згідно з вказівками вищих органів, а місцева номенклатура сумлінно виконувала ці приписи. Однак дуже часто мали місце інші факти: ті, хто мав бути зразком поведінки у надскладній ситуації, діяли, м’яко кажучи, не кращим чином.

У містах фіксувалися втечі відповідальних керівників партійних, комсомольських, радянських, господарських органів, громадянських об’єднань.

Далеко не повний перелік негативних явищ початкового етапу війни дав дослідникам підстави констатувати воєнно-політичну кризу в країні, оскільки вони спостерігалися практично у всіх сферах функціонування державного механізму.

Феноменологія цього балансування над прірвою значною мірою перебувала у площині здатності радянського керівництва не допустити неконтрольованого розвитку подій, зламати їх вкрай несприятливий перебіг і, зрештою, змінити ситуацію на свою користь.

Зафіксовані в агентурних донесеннях радянських спецслужб висловлювання представників різних соціальних груп — від колгоспників, робітників чи солдатів до вчителів, інженерів, відомих діячів науки і культури — передають таку розмаїту палітру настроїв, яка не дозволяє змалювати тогочасну картину однією фарбою. Єдине, що було спільним у цих настроях — це глибока стурбованість майбутнім народу, на долю якого випало найжахливіше випробування.

22 липня 1942 р. радянські війська залишили останній населений пункт України м. Свердловськ Ворошиловградської області. Минув майже рік, як нога чужинця ступила на українські землі. Відразливий оскал нацизму одразу й неприховано зловісно зблиснув через вибухи недавніх боїв, пожарища й руїни.

Ті, хто пережив окупацію, розповідають про це по-різному. Але найбільш помітним мотивом в їхніх оповідях звучить біль за сплюндровану юність, втрату рідних і близьких, понівечений край.

Жодна інша війна не супроводжувалася таким згустком ненависті, антигуманізму, цинізму, як Друга світова. Втілюючи расову теорію на практиці, нацисти розв’язали тотальний терор на захоплених українських землях. Жахливою пересторогою для людства став Голокост. Багатомільйонні жертви єврейського народу є одним з найвагоміших звинувачень проти нацизму, фашизму та мілітаризму. Масове знищення циган, представників слов’янських народів — це також кривава «книга геноциду».

Політика «умиротворення» населення України — це евфемізм, за яким проступає прагнення займанців шляхом постійного фізичного і морального терору, що мав демонстративний і системний характер, позбавити його волі до спротиву, тієї життєдайної внутрішньої спонуки, що підтримує повноцінне існування людських спільнот.

У цьому ж розрізі належить розглядати і ставлення до радянських військовополонених. «Шлак війни» — так їх образно назвали після війни. І, слід визнати, що це словосполучення доволі точно передає статус військових бранців, ставлення до них не тільки ворога, а й своїх. Можна полемізувати з приводу кількості червоноармійців, які потрапили в полон. Але суті справи це не змінює. Кожен наш співвітчизник, який загинув від голоду, холоду, знущань, хвороб чи непосильної роботи, заслуговує на те, щоб про нього пам’ятали. Потрібно зробити все, аби тих, хто пропав безвісти, залишилося якомога менше.

Якщо ретельно простежити вплив війни та окупації на повоєнну соціально-економічну ситуацію в Україні, то виявиться, що деякі наслідки війни не подолані й донині. Це — диспропорції в розміщенні продуктивних сил, традиційна периферійність соціальної сфери, невисокі стандарти життя, інші соціальні негаразди. Дотепер даються взнаки негативні демографічні наслідки війни, що проявляються у несприятливих пропорціях населення, проблемах сім’ї, дитинства, народжуваності тощо.

Під час окупації Україна втрачала не тільки матеріальні, а й історико-культурні та духовні цінності. Ми повинні сумлінно й послідовно нарощувати зусилля, спрямовані на їхнє повернення.

«Окупація» стала синонімом невщухаючого страху, постійної тривоги, свавілля і варварства. Це був період складних конфліктів політичного, етнічного, конфесійного, цивілізаційного характеру, відлуння яких ми відчуваємо й сьогодні.

Для роздумів: вчені стверджують, що збитки від епідемій чи війн можна відшкодувати в середньому через 10 років. Тоді як люди, що пережили голод, залишаються хворими і надломленими на все життя (див.: Вісник Національної академії наук України, 2011, №2, с.41). А наш народ пережив не просто війну, а страшну війну, пережив не просто голод, а справжній голодомор. І все це фактично збіглося у часі.

Про війну ніколи не буде сказано все ... Ми, напевно, ніколи не дізнаємося про всі деталі механізму ухвалення рішень у вищих ешелонах влади, мотивацію тих чи інших дипломатичних воєнно-політичних кроків. Залишиться невідомим, про що думали в останню мить свого життя ті, хто свідомо йшов на смерть і хто не хотів помирати. Жодна база даних, хоча б якою досконалою вона була, не вмістить всього неосяжного космосу переживань, емоцій, прагнень, сподівань, страждань, страху перед невмолимим вироком долі. А ще — віри: в Бога, власну родину, друзів, бойових побратимів, Батьківщину, що має захистити своїх дітей. Напевно, тільки віра й якась непоборна жага життя, здатність переносити всі незгоди в ім’я майбутнього утримала наш народ від розпорошення, звиродніння, втрати свого самодостатнього єства і призначення.

Незаперечливим є факт: перемогу у війні здобули суспільство і держава. Та інколи корисно поглянути на те, як думали, діяли, відчували ті, хто був «народом» і хто репрезентував владу. Характер цієї взаємодії (а часом і конфронтації) унаочнює всю складність воєнного буття. Але якщо виокремити головне, то це були спільні виклики й випробування, що вимагали консолідації суспільства й держави, аби їх витримати.

Суцільна демонізація сталінського режиму вкриває чорним полотном все, чого досягло суспільство в той важкий час. Є лінії взаємодії цих елементів, які неможливо розглядати диференційовано. І саме до них належать зусилля, спрямовані на відсіч ворогу, подолання далекосяжних наслідків руйнівного збройного й ідеологічного протистояння. Можливо, це дасть нам методологічну підказку для розв’язання гострих політичних і соціально-економічних проблем в сучасній Україні.

Не можна зі зловтіхою писати, говорити й думати про те, що діялося в 41-му. Це віддає невіглаством, черствістю душі й глухістю серця, змертвінням родового зв’язку з попередніми «поколіннями», зневажанням їхньої пам’яті, сподівань і цінностей. Це — глухий кут не лише для особистості й громадянина, а й суспільства загалом.

Знати і пам’ятати про цю трагічну і героїчну сторінку — великий привілей і священний обов’язок.

Можна відзначити історичні події згідно зі встановленим законом порядком. Та водночас діють неписані закони честі, порядності, прощення, солідарності, без яких традиція перетворюється на мертву формальність, а свіжий емоційний порив — на нещиру зобов’язальну атрибутику. Кожен має обрати свій шлях і власну позицію.