З віком життя не зупиняється — така ідея прем’єрної вистави Донецького національного академічного українського муздрамтеатру «Виходили бабки заміж» за п’єсою башкирського драматурга Флорида Булякова. Ця тиха, світла і душевна вистава контрастує з більшістю видовищно-музичних, що ними славиться донецька сцена. Режисер Ігор Рибчинський зробив її такою простою і зрозумілою, що у фіналі мимоволі ждеш хоч якоїсь каверзи, але — дарма.
Нам розповідають історію про чотирьох літніх самотніх жінок, які живуть разом у сірій кімнаті будинку престарілих. Одяг у них — теж сірий, а навколо — одноманітне повсякдення. Та несподівано все перетворюється на казку про Попелюшку. А чарівним принцом стає такий само самотній літній чоловік. Живе він на свободі, у нього — власний дім з ґанком, піч, садочок і... туфлі, куплені для імовірної господині. З тими туфлями він прямує шукати обраницю.
Трохи кумедно, що завзятий жених з’являється в жіночій кімнаті під виглядом електрика, попереджаючи, про всяк випадок, — «інтим не пропонувати». Крізь оце безневинне його удавання згодом розкривається велика — одна на всіх — безнадія, подолати яку кожен прагне понад усе. Мешканки кімнати нарікають на нещасну долю, бо в їхньому житті більше немає... світла! І не тому, що «зникла електрична фаза», а тому, що — зникло саме життя. Навіть вікно, де шукають свіжого вітру, виходить на бетонну стіну.
Саме ця деталь надихнула режисера. Досягти життєвого світла — надзавдання його вистави. Втім, п’єса режисерові сподобалася не одразу. Каже, що перечитував доти, доки не захотілося зателефонувати мамі й поділитися враженнями (вона — актриса Сумського обласного театру драми та музичної комедії). А далі — робота пішла.
Ігор Рибчинський щойно став випускником Київського університету театру ім. Карпенка-Карого, в його біографії вистава значиться як дебютна і «дипломна». Перед тим було 10 років акторської практики. Каже, набирався життєвого досвіду. Батько, художній керівник Сумського театру ім. Щепкіна, бачив у синові майбутнього машиніста поїзда. Та попри батьківські очікування, хлопець пішов іншим шляхом, наче на пошуки власного світла.
Ігореві довелося працювати з найстаршими колегами-акторами. Дехто Бог зна коли востаннє грав велику роль. А тут — усі ролі головні. Кожна — характерна. І актори блискуче зробили роботу, підтвердивши свою майстерність і досвід. Працювали як один механізм, і кожен при цьому зберіг свою індивідуальність.
Галина (заслужена артистка України Галина Скринник) — жінка непосидюща й енергійна як молодиця. Марія (заслужена артистка України Валентина Полякова) — стримана, зібрана і дуже вразлива. Героїня Людмили Валуйської — Явдоха, несподівано жіночна, душевна і весела. А найвитонченіша з усіх — романтична поетеса Ольга, яку делікатно, мов дотиком пензля, малює Валентина Саврасова, вкрай органічна в цій ролі. Івана грає Микола Крамар. Йому варто віддати належне — актору за 70, а він статний і красивий, непідкупно правдивий у манері гри. Його герой має живу вдачу, відкрите серце і добру душу.
У фіналі, коли самотність обертається на взаємне порозуміння і настає довгождана свобода, сіру стіну наскрізь пронизує світло, а крізь неї ми бачимо затишок родинної оселі, тепло печі, квіт саду і людей, які вірили у своє щастя.
Фото В’ячеслава ПАШУКА.
Сцена із вистави «Виходили бабки заміж» Донецької муздрами.
