Навіть через 70 років знаходять у землі останки героїв, які поклали своє життя за цю землю. На жаль, не всі імена загиблих відомі, як і місця, де були важкі бої. Але є в Україні пошукові організації, що виконують величезну роботу — ведуть розкопки, і знаходять не лише загиблих солдатів, а й невідомі донині факти.

Днями журналістам випала можливість в рамках прес-туру «Перша лінія оборони Києва. Пояс Слави. Невідомі факти відомих подій» побувати в таборі шукачів під Києвом. Журналісти стали свідками сенсаційної знахідки — просто на їх очах були виявлені останки декількох наших воїнів, які досі лежали на місці загибелі. Пошуки не зупиняють — сподіваються на те, що хоча б одного зі знайдених солдатів вдасться ідентифікувати, а може, навіть знайти його родичів.

Останки бійців перезаховують у братських могилах. Тих, кого вдається розпізнати, зазвичай забирають родичі. Протягом останніх чотирьох років знайшли близько вісімдесяти тіл. Упізнати вдалося лише п’ятьох. Ідентифікувати особу бійця можна лише за його жетоном. Але якраз жетони стають першою здобиччю мародерів, які, по суті, удруге вбивають героїв, позбавляючи їх імен.

Побували журналісти і на недавно відновлених об’єктах Київського укріпрайону. Вони практично невідомі широкій публіці, бо донедавна були поховані під землею.

Шукачі з історичних клубів розкопали на Київщині понад десяток дотів часів Другої світової. Один із найбільших серед подібних об’єктів Київського укріпрайону — дот №205. Під земляними валами — 5 вогневих точок на 6 станкових кулеметів по периметру пагорба та 350 метрів підземних тунелів. Оточені німцями радянські солдати 10 днів до прибуття підмоги тримали ДОТ неприступним, тому він неофіційно звався «Мала фортеця». Зараз у 205-му доті тривають відновлювальні роботи. Відкриття комплексу заплановане на першу декаду вересня 2011 року.

Ще один дот, №181, що на в’їзді в село Вівчарі, під час війни був підірваний, а в 1970-х роках перебудований на меморіал.

Далі — дот №180 на території селища Віта-Поштова. В 2010—2011 роках його реставрували пошукові загони «Цитадель» і «Патріот» за сприяння і допомоги сільради Віти-Поштової. Переобладнаний в міні-музей дот відкрили 9 травня нинішнього року. дот №204 — колишній командний пункт комбата І. Кипоренка. Його очищення і реставрація ведуться з 2009 року. Планується, що він теж стане міні-музеєм.

У сорок першому зазвичай навколо дотів було порожньо, бо вони будувалися за околицями. Після війни біля них з’являлися вулиці. А укріпспоруди просто засипали землею. Пізніше місцеві жителі знайшли об’єктам інше застосування: зробивши колишню вогневу точку частиною свого двору, тут зберігали картоплю, як у льоху.

Інші доти, за словами Ярослава Жилкіна, голови оргкомітету І Всеукраїнського з’їзду пошукових організацій, взагалі землею завалені. «Я немало їх бачив по Україні — всі вони в жалюгідному стані. У нас народ господарський... Все, що можна, повідривали в дотах і здали на металобрухт».

У громадських організаціях, які відновлюють доти, нарікають, що держава не дбає про такі споруди, хоча вони вважаються пам’ятниками історії. Офіційні пошукові організації України працюють без будь-якої допомоги від держави. Пошук останків загиблих воїнів, реставрація оборонних об’єктів — все це робиться за власний кошт і на особистому ентузіазмі, розповів журналістам Ярослав Жилкін.

У минулому році мені довелося познайомитися з Євдокією Іванівною Москаленко, жителькою мальовничого села Лісники. Зберігся диктофонний запис її розповіді.

— Коли почалася війна, мені було 13 років, — згадувала Є. Москаленко. — Добре пам’ятаю, які були бої біля нашого села. У перших числах вересня 1941 року до школи ми не пішли. Німці змогли, нарешті, вступити в прилеглі до Києва села, перед якими вони більше двох місяців зазнавали величезних втрат...

Ще в середині 30-х років у молодому лісі за Лісниками були збудовані бетонні доти. Саме біля них полягло чимало німців.

Якось після чергового бою увечері мама сказала, що хоче мене з братиком одвести до своєї знайомої в село за 12 км від нашого. Вона боялася, що прийдуть німці і будуть мститися за своїх. Мама вважала, що дітям буде легше непомітно проскочити, розбудила нас вдосвіта і спорядила в дорогу. Ох, яка ж то була страшна дорога! Ми пробиралися повз численні закривавлені трупи німецьких солдатів. Особливо сильно тремтів мій менший братик і, хоч мені було боязко, я його заспокоювала, щоб не почули нас німці. Коли фронт пішов на схід, мама забрала нас назад додому.

На День Перемоги до Лісниківських дотів раніше і живі квіти покладали. Але їх приносили ті, хто сам воював, владі ж нашого села не до вшанування героїв, що полягли у цих місцях. Зате вони аж бігом прийняли рішення про вирубку Чернечого лісу, де знаходяться ці пам’ятники історії, під забудову для багатіїв. Пам’ятаю, які гарні дуби були біля Лісників і в самому селі. Під час війни ліс нас рятував від холоду й голоду. А зараз — так гірко дивитися, що роблять з лісом, із 150-річними дубами! Вони ж, красені, так довго ростуть. Дивіться: мені вже тільки трохи більше як 80 минуло, а я уже бачте яка... А для дуба такий вік, як у мене, — то ще дитинство. Моїх дідів-прадідів вже давно немає на світі, а дубки тільки в пору молодості вступають. Аж їх бензопилою — чик! — і пропала краса. Хотілося б, щоб нова сільська влада не забувала добрі справи попередніх керівників Лісників, таких, як Горенко Володимир Миколайович, Сагач Григорій Гнатович, Алексеєнко Марина Василівна...