На початку червня цього року в Херсоні відбулося спільне засідання Ради директорів вищих навчальних закладів І—ІІ рівнів акредитації та Ради Асоціації працівників цієї системи освіти. У заході взяли участь представники училищ, технікумів, коледжів з усіх областей України, а також працівники Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, місцевої виконавчої влади та органів самоврядування, наукових установ. Тож я висловлюю організаторам щиру вдячність за запрошення народних депутатів — членів Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти взяти участь у цьому засіданні.
Головний висновок, який можна зробити за підсумками дводенної напруженої і плідної роботи професіоналів, полягає ось у чім: думок і шляхів їх реалізації багато, а в якому напрямі краще рухатися — невідомо.
Питання функціонування вищих навчальних закладів І—ІІ рівнів акредитації є, мабуть, найскладнішим з усіх освітянських ланок у нашій державі. Головною причиною такого стану, на наш погляд, є невизначеність із подальшою долею цих навчальних закладів, передусім технікумів та училищ, а також підготовки молодших спеціалістів.
Дискусії про необхідність змін точаться вже багато років, але досі в Україні так і не визначено стратегію реформування цієї освітньої підсистеми. І не тому, що фахівці, науковці та політики не розуміють необхідності змін. Скоріш за все, це пояснюється небажанням на всіх рівнях взяти на себе відповідальність за прийняття, можливо, й непопулярних рішень. Відповідно, проблема «консервується», а можливість її розв’язання з кожним роком лише ускладнюється.
Яскравим прикладом на підтвердження моїх слів є ті норми, які закладаються в різних проектах нової редакції Закону «Про вищу освіту», а їх за останні три роки було щонайменше п’ять. При цьому я одразу хочу сказати: останньої редакції законопроекту, над якою працює Міносвіти, я ще не бачила і не можу прокоментувати. Але в попередніх редакціях автори, за великим рахунком, далі, ніж назвати технікуми професійними коледжами, не пішли. При цьому зберігаючи і такий тип навчального закладу як коледж. Такий підхід не можна назвати продуктивним, оскільки складні питання, по суті, залишаються невирішеними. А зміна лише назви навчальних закладів аж ніяк не впливатиме на підвищення якості їх освітньої діяльності.
Близько півтора року тому проблеми і шляхи їх розв’язання ґрунтовно обговорювалися на Всеукраїнській нараді керівників ВНЗ І—ІІ рівнів акредитації. Зокрема, йшлося і про мережу, і про державне замовлення, прийом та працевлаштування, і про якість навчання, і про практику та інтеграцію з виробництвом, і про кадрове забезпечення. Треба відверто визнати: за час, що минув, мало що змінилось. І питання «бути чи не бути технікумам взагалі, у тому числі в системі вищої освіти» з порядку денного не знято. Прошу читачів з розумінням поставитися до того, про що я далі говоритиму і не сприймати мене як головного опонента. Я була і залишаюся союзником і захисником будь-якої освітньої ланки. Але не помічати реального стану речей та просто ігнорувати аргументи опонентів системи підготовки фахівців середньої ланки я як політик не маю права. Інакше ми ніколи не знайдемо тієї «золотої середини», яка задовольнить і людину, і економіку, і владу.
Отже, про що йдеться?
Якщо говорити про структуру мережі ВНЗ І—ІІ рівнів акредитації, то вона й сьогодні не відповідає вимогам національної економіки. Не відбулося суттєвих адекватних змін і в структурі підготовки фахівців за ліцензованими спеціальностями. Значною мірою частка спеціальностей, що зорієнтовані, приміром, на обслуговування фінансово-економічного сектору, превалює над спеціальностями виробничого сектору.
Говорячи про підготовку бакалаврів у коледжах, треба зазначити, що і тут не все гаразд. На тій же нараді наголошувалося, що із 160 коледжів, підпорядкованих МОН, тільки 27 мають ліцензії на підготовку бакалаврів. А інші що, тільки вивіски поміняли?
Матеріали Держкомстату свідчать, що ситуація на краще поки що не змінилася. У ВНЗ І—ІІ рівнів акредитації у 2010 році за денною формою навчалося 289 тисяч студентів, з яких лише близько 10 тисяч навчалися за програмою бакалаврів, а 279 тисяч — за програмою молодших спеціалістів. Як бачимо, статистичні показники сьогодні не на користь коледжів.
Вкрай гострою є проблема державного замовлення на підготовку фахівців. Вона стосується підготовки як спеціалістів з вищою освітою, так і кваліфікованих робітників. Диспропорція, що утворилася між фактичними рівнями підготовки фахівців та реальним попитом ринку праці, стає дедалі загрозливішою для вітчизняної економіки.
Президент Віктор Янукович на засіданні Громадської гуманітарної ради в серпні 2010 року наголошував: «Мене турбує питання формування державного замовлення... Через його недосконалість майже 2/3 молодих фахівців не знаходять собі після закінчення навчання роботи за спеціальністю...».
Тобто на одного учня з професійно-технічною освітою припадало шість з вищою освітою. В деяких регіонах цей показник можна вважати катастрофічним для розвитку їхньої економіки. Наприклад, у Харкові на одного учня ПТНЗ припадало 15 студентів ВНЗ, а в Києві на одного учня ПТНЗ припадало 30 студентів ВНЗ. При цьому ні ринок праці, ні рівень технологій не вимагав таких пропорцій у підготовці кадрів. Більше того, сфера виробництва потребувала і потребує зараз саме висококваліфікованих робітників.
Тому сьогодні надзвичайно важливою є необхідність запровадження науково обґрунтованого прогнозування ринку праці в Україні з урахуванням реального стану та тенденцій розвитку економіки. А відтак, і створення чіткого механізму взаємодії центральних та регіональних органів виконавчої влади, підприємств, навчальних закладів при формуванні державного замовлення на підготовку кадрів.
Не менш важливим є питання перегляду змісту поняття «державне замовлення», яке в Україні у більшості своїй розуміється як підготовка кадрів за державні кошти, що значною мірою і провокує утворення такого дисбалансу на ринку освітніх послуг, який не відповідає потребам ринку праці та вимогам економіки.
Такий стан справ тягне за собою іншу проблему — працевлаштування випускників. За даними того ж Держкомстату, у 2010 році лише 27 відсотків випускників вищих навчальних закладів отримали направлення на роботу. Спеціалісти Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Мінсоцполітики, які досліджували цю проблему, вважають, що в останні роки щонайменше 40 відсотків коштів, спрямованих на підготовку за державним замовленням спеціалістів з вищою освітою, «йдуть у пісок». Це підтверджується також матеріалами Рахункової палати України, яка протягом останніх чотирьох місяців цього року на чотирьох засіданнях своєї колегії розглянула стан підготовки кадрів за державні кошти для митної служби, міліції, аграрного сектору та медичної сфери. По всіх галузях висновки невтішні.
Зокрема, щодо підготовки медичних працівників зазначається: «Уся сфера охорони здоров’я роками твердить: мало грошей! На розвиток. На реформи. На оплату праці лікарів. На підготовку класних спеціалістів. І, водночас, 40 відсотків спрямованих державою коштів на освіту та підвищення кваліфікації медиків витрачається неефективно та з порушенням законодавства».
Стосовно іншої сфери говориться: «Система підготовки висококваліфікованих кадрів для аграрної галузі функціонує лише тому, що «утримується» за бюджетні кошти. У галузі за потурання Мінагрополітики склалася парадоксальна за своєю недержавницькою та антиекономічною суттю ситуація, коли аграрії не зацікавлені у фахівцях, а фахівці, навіть отримавши відповідну освіту, не бажають працювати на селі».
Чи можуть у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, адміністрації Президента просто взяти і проігнорувати такі офіційні документи? Звісно, що ні. Мало того, їх мають уважно вивчати та робити відповідні висновки. Думаю, наступного року така перевірка торкнеться і ВНЗ І—ІІ рівнів акредитації. І тоді неодмінно постане питання «бути чи не бути цим навчальним закладам в Україні?», і якщо «бути», то в якій якості? Кому, як не фахівцям, належить першим відповісти на ці складні запитання, запропонувавши при цьому комплекс системних змін, з якими погодяться всі. На жаль, пропозиції такого плану до нашого комітету не надходили ні від Міносвіти, ні від наукових установ, ні від навчальних закладів, ні від громадських організацій. Хоча, я не виключаю, що над ними працюють. Але, як кажуть, «зволікання подібно до смерті».
З огляду на велику кількість нерозв’язаних проблем у системі підготовки спеціалістів середньої ланки і необхідності їх термінового вирішення з’явилася вже достатньо сформована позиція щодо шляхів їх розв’язання. І ця позиція не збігається зі сподіваннями тих, хто сьогодні працює в училищах та технікумах. Але її висловлюють достатньо авторитетні люди, які певною мірою мають можливість визначати стратегію розвитку освіти.
З ними погоджуються деякі народні депутати, у тому числі представники вищої школи. Таку само думку висловлюють представники Федерації роботодавців України. Власне, йдеться про шлях, яким пропонують іти в Росії. Там у проекті нової редакції закону «Про освіту в Російській Федерації» передбачено новий рівень освіти — «середня професійна освіта», який поєднує два рівні чинного закону, а саме: підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів середньої ланки. Навчальні програми за цим освітнім рівнем будуть реалізуватися у професійних ліцеях та технікумах. Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінсоцполітики у своїх висновках щодо проектів нової редакції Закону «Про вищу освіту» та Національної рамки кваліфікацій, посилаючись на досвід розвинених країн, також пропонує вивести освітньо-кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст» за межі університетської освіти.
На жаль, іншої позиції не чути. Позиції, яка б ґрунтувалася на переконливих аргументах, пропонувала комплекс неординарних системних змін, враховувала як інтереси представників ВНЗ І—ІІ рівнів акредитації, так і об’єктивні вимоги економіки держави. Така позиція буде сприйматися в Комітеті Верховної Ради з питань науки і освіти. І ми щиро на це розраховуємо.
Катерина САМОЙЛИК, секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.
Матеріал друкується за рахунок квоти комітету.
