«Городенківські цукровари — з вами!

Прочитав публікацію «Цукор на крові» в № 92 «Голосу України» за 24 травня на сторінці «Село» і вирішив висловити свої міркування з приводу подій, що описані в публікації. Насамперед від імені працівників ТОВ «Цукровий завод Городенка» хочу висловити співчуття учасникам тих трагічних подій на Кирнасівському цукрозаводі і жаль з приводу того, що, відстоюючи своє підприємство, загинула людина — ветеран праці Віктор Ратушний. Як голова профкому, хочу поділитися своїми міркуваннями з приводу подібного на нашому підприємстві.

Сьогодні на Городенківському цукрозаводі панує стабільність, на підготовчих роботах зайнято понад триста чоловік. Вони готують підприємство до нового переробного сезону. Якщо торік виробили 34 тисячі тонн цукру, то в цьому році планують зварити приблизно утричі більше. Завод має і свої площі з цукровими буряками. Одне слово, звичайні виробничі процеси. Підприємство повернуло собі й бурякопункт, який продали окремо від інших виробничих потужностей цукрозаводу.

У грудні 2009-го все було інакше. Тоді ми дізналися, що цілісний майновий комплекс попередні власники продали вроздріб, зокрема, фірмі, що спеціалізується на переробці металу. На завод, який уже два сезони простоював, прибула бригада, і процес різання виробничих потужностей розпочався. Прибулі виставили свою охорону, нагнали чималого страху на мешканців селища цукрозаводу. Здавалось, що завод уже «поховано». Хіба могли ми, колишні працівники підприємства, здаватися? Адже позбавляли шматка хліба не тільки нас, а й наших дітей, майбутніх трудівників заводу. Ми створили страйковий комітет. Скептиків, одначе, не бракувало ні в міській владі, ні в обласній. Хоч «металісти» оперували правом власності на підприємство, нам вдалося організувати цілодобове чергування, щоб не допустити нової навали. І таки не допустили демонтажу обладнання. Погрози тривали, нас шантажували, а ми мітингували, писали звернення до можновладців. Місцеві правоохоронці, на щастя, нам не перечили, лише закликали не вдаватися до протиправних дій, щоб не спровокувати конфлікт із застосуванням сили. Наші «ходоки» добралися й до Києва, заручились підтримкою тоді народного депутата Віктора Слаути.

Але наші візаві, які придбали за безцінь ласий шматок у Городенці, й не думали здаватися. Боротьба була доволі запеклою, хоч поступово, на щастя, зійшла на суто паперову. А допоміг нам у цьому ще один народний депутат — Володимир Мойсик. Він юрист, вивчив всі документи купівлі-продажу цукрозаводу і знайшов чимало невідповідностей, через які вдалося знайти важелі впливу на нових власників підприємства.

А тоді постало ще одне завдання: знайти покупця, який би погодився відновити роботу цукроварні. Вирішенням цього питання зайнялася районна влада, з розумінням поставилася до проблеми в області. І те, що завод уже восени приймав бурякосировину, заслуга багатьох людей.

Наша порада цукроварам з Кирнасівки — скористайтеся нашим досвідом уже тому, що він дав позитивний результат. Стукайте у всі двері. Головне — не здавайтеся! 

Нехай не думають «нові вандали», що простий люд уже все втратив на нашій стражденній землі. Бо якщо кожен зокрема і всі загалом відстоюватимемо своє законне право на працю, то й результату досягнути легше. Знайте, друзі, ми, городенківські цукровари, — з вами! Успіхів вам у нелегкій боротьбі за збереження заводу!

Івано-Франківська область.