Біля — це на відстані одного кілометра, де в болотистій низині, серед неспішних джерел, починається річка Терюха (на теренах Білорусі — Цєруха), по якій і пролягає міждержавний кордон із Білоруссю.

Дорога з Києва до села Деревини через Чернігів, Городню і Хоробичі — це майже три години. Отже, мали час для розмов на актуальні теми, особливо, коли в авто поряд зі мною опинився мій давній однодумець і однопартієць Левко Бірюк, котрий завжди має що сказати.

Зрештою, тема була одна: Україна. Тема болюча і вразлива своєю розхристаністю. Адже демократія в її нинішньому прояві, коли третина дорослих громадян проголосувала «проти всіх» або й зовсім не прийшла на вибори, відкривши дорогу для подальшого відвертого руйнування тендітної незалежності, — це лише один із очевидних аспектів безвідповідальності значної частини українців.

Унаслідок цієї безвідповідальності згуртована команда нинішніх можновладців чимдалі розширює можливості «гри в демократію», фактично перебравши на себе монопольне право підлаштовувати правозаконня, правопорядок і правосуддя під власні потреби антиукраїнського клану олігархів.

Тому й маніпуляції Генпрокуратури з особами Юлії Тимошенко і Юрія Луценка скоріше нагадують гру кота з напівпричавленим мишеням: якщо захочу — задавлю остаточно, а не захочу — ще пограюся.

Зараз ми обурюємося цим беззаконням і співчуваємо цим визнаним лідерам, але ще понад два роки тому, реально й неупереджено проаналізувавши ситуацію, я подав конкретні пропозиції щодо проведення реорганізації в БЮТ-«Батьківщині» та відповідної підготовки до президентських виборів. Ще тоді я передбачав і попереджав: якщо не буде проведено позитивної перебудови цієї політичної сили, тоді цілком логічно можливий розвиток подій за небезпечним сценарієм... Що й спостерігаємо сьогодні.

«Усьо буде Донбас!» — це не просто хвацький слоган примітивних фанів донецького необмеженого безправ’я. Це — гасло політиків, які купили собі посади за рахунок награбованих капіталів. І як тепер ліквідувати цю довершену систему легального криміналітету, досконало вибудовану починаючи з часів Леоніда Кучми і майстерно вдосконалену його наступниками? Про кого можна із упевненістю сказати, що він не зрадить — чи таких багато? Кому можна сьогодні довірити чесно боротися за звільнення України від корупційного павутиння, що обснувало всі державні установи й посади? І чи здатен народ у своїй більшості рішуче підтримати цю боротьбу за справедливість?

Отож-то! Впродовж 20 років так званої незалежності багато хто в Україні навчився руйнувати раніше створене загальносуспільне добро та експлуатувати його для особистого достатку, а от будувати для загального добра — якось не дуже виходить.

Чи не єдиною науково-практичною спробою мобілізувати суспільство на підняття з колін була постпомаранчева програма «Український прорив». За логікою її значення, вона мала б бути логічно розгорнутою у проект суспільно-економічної розбудови України, але, заблокована Віктором Ющенком, вона не отримала календарно-технологічного розвитку, залишившись гарним протоколом про наміри.

А коли немає робочого проекту будівництва, то що і як можна будувати? Залишається лише затикати поточні «дірки» у безсистемному господарюванні, в якому інтереси держави та її громадян затиснуті в лещата політичного і економічного тиску організованого олігархату...

Дискусія точилася досить жваво, аж поки наше авто не зупинилося перед входом до Городнянського краєзнавчого музею, директор якого Василь Михалькевич привітав нашу команду чудовим короваєм на барвистому старовинному рушнику. Зрештою, саме з багатої колекції рушників ми почали знайомитись з експозицією і фондами цього своєрідного закладу.

Стараннями ентузіастів у музеї зібрано тисячі експонатів, що відображають життєві інтереси і побут мешканців Городнянщини, через яку червоною лінією чітко зазначено межу Сіверщини на мапі Російської імперії 1850 року. Одяг, посуд, начиння, устаткування для виконання різноманітних робіт, інструменти, пристосування, картини, ікони, книги, фотографії, макети і тематичні панно, портрети і розповіді про життєвий шлях видатних земляків, серед яких на почесному місці — доля Героя України Левка Лук’яненка.

Бачу, що мій колега Левко Бірюк із особливим зацікавленням розглядає експонати, а особливо прискіпливо — історичні документи і матеріали сьогодення. Воно й зрозуміло: адже Левко Васильович має особливий привілей — він єдиний з нинішніх народних депутатів України народився саме тут, у Городні...

Сутінки, що раптово огорнули ранкову красу, невдовзі вибухнули громами й блискавками, але потужна радісна злива із дрібним градом марно намагалась перекрити нам дорогу. Вчасно доїхали до села Деревини, де на нас уже чекали у досить просторому клубі.

Гарне враження справив Володимир Дохлік: стрункий, по-військовому підтягнутий, він уже 25 років беззмінно головує у прикордонних Деревинах, що ведуть свою історію від заснування в 1715 році. Сільський голова добре знає кожного з 650 мешканців, значна частина яких працюють у сусідній Білорусі, переважно в Гомелі.

Розмова з селянами точилася навколо тем, які громадяни порушують під час кожної зустрічі: чому влада не дає цивілізовано господарювати на землі, чому не виплачують законні гроші чорнобильцям та дітям війни, за що тягають на допити Юлію Тимошенко і Юрія Луценка, як народні депутати бачать життя у найближчому майбутньому, коли молодь не може знайти роботу і тікає з села, тощо.

Ми з колегою Левком чесно і прямо відповідали на запитання, пояснювали причини нинішньої ситуації, оцінювали шанси «покращення життя вже сьогодні».

Левко Бірюк: «Я подав 101 законопроект, кожен з яких спрямований на реальне, а не на віртуальне покращення життя, проте немає жодної гарантії, що вони будуть прийняті Верховною Радою. Я подав закон про гроші, але його підтримали лише 119 голосів. Опозиція має фактично близько сотні голосів, тоді як закони приймаються за помахом руки Чечетова».

Настоятель місцевої церкви отець Володимир не міг стримати свого обурення: «Поки ви там сваритеся у парламенті, селяни вимушені здавати молоко на приймальному пункті по 1,7 гривні за літр, тоді як літрова пляшка води коштує у крамниці сім гривень!».

Довелося мені йти на загострення й нагадати присутнім, за кого, а отже, за яку політику проголосували громадяни України, а тим паче ті виборці, які виступили «проти всіх». Бо краще виступати за щось, а не проти когось.

Представляючи свої книжки, в яких читачі знайдуть відповіді на багато запитань сьогодення, я також звернув увагу слухачів на мою статтю в «Голосі України», де висловив думку, що не гроші вирішуватимуть результат майбутніх виборів.

Це легко сказати, зокрема, сприймаючи бажане за дійсне. Проте ми всі добре знаємо, що кожен вибір визначається рівнем самосвідомості громадян, але, як бачимо, саме із цим у нас виникають певні проблеми впродовж всього періоду незалежності.

Левко Бірюк: «Скільки ще ми, громадяни України, будемо служити Богу так, щоб чорт не образився?! Чому звертаєтесь до Бога, йдете до Нього щоб святити паски, а потім йдете і покладаєте квіти до пам’ятника Леніну, який нічого доброго для України не зробив?!».

Про те, що роблять для України охоронці державного кордону, ми дізналися на місцевій заставі, а про те, що робить місцевий настоятель і як він опікується душами вірних, розповів сам отець Володимир, зазначивши, що прихожани дають мало пожертв на храм.

Я радо пожертвував стільки, скільки мав, а Левко Бірюк, виконуючи давню обіцянку, у присутності всієї громади вручив реставраторам власні 10 000 гривень на відновлення іконостасу.

Прощалися радо і дружньо. Відчував, що не тільки мої помічники Наталія Марченко і Євген Ґолибард, а й усі місцеві учасники зустрічі залишилися задоволеними. Бачив це по їхніх веселих очах, чув запрошення приїздити ще, усвідомлював, що цей віддалений куточок нашої Батьківщини заслуговує на особливу увагу.

У всякому разі, з позиції члена Комітету Верховної Ради з питань транспорту і зв’язку, бачу потребу докласти зусиль до впорядкування мобільної телефонії таким чином, щоб тутешні громадяни були незалежними від білоруських операторів.

На знімку: в Городнянському краєзнавчому музеї: Л. Бірюк, О. Верхуша, В. Корж, В. Михалькевич, П. Верхуша.

Віталій КОРЖ, народний депутат України.

Друкується в рахунок квоти Комітету Верховної Ради у закордонних справах.