Нещодавно Міжнародний Швейцарський Інститут якості і стандартизації присудив міжнародний сертифікат якості Тернопільському національному економічному університету. До речі, університет сам «напросився» на міжнародний аудит, щоб отримати об’єктивну оцінку своєї роботи. Ректор, доктор економічних наук професор, заслужений працівник науки й техніки України Сергій Юрій не вважає це якоюсь особливою вершиною. «Просто ми отримали підтвердження того, що йдемо у правильному напрямку, — каже він. — Адже визначальними критеріями для здобуття освіти в ХХІ столітті стануть її якість і ціна, яку треба буде за неї заплатити». Чи готове суспільство до цього? Як треба реформувати систему освіти, щоб Україна мала кваліфікованих фахівців, а не просто власників дипломів? За яким принципом слід обирати місце навчання? Про ці та інші проблеми ведемо бесіду з ректором університету.
Ринок емоцій не визнає
— Сергію Іллічу! ВНЗ в Україні, як мовиться, до вибору, до кольору. За якими критеріями ви радили б абітурієнтам обирати місце навчання?
— Перш ніж відповісти на це запитання, зроблю невеликий вступ. Українська влада декларує європейський вибір. Але що робиться для цього, в тому числі в галузі освіти? У нас вищих навчальних закладів у кілька разів більше, ніж у будь-якій з європейських країн. Та чи завжди кількість означає якість? Які знання може дати інститут чи університет без належної матеріальної бази, відповідного складу викладачів, наукових шкіл? Тому передусім випускникам слід враховувати ці чинники.
— Заговорили про скорочення шкіл, ВНЗ — і все затихло. Сказавши «а», влада ніби сама злякалася свого радикалізму. Проте скорочення чи, як тепер модно казати, оптимізація відбуваються, тільки у завуальованому вигляді.
— Куди подітися від того, що наповнюваність шкіл зменшується, що окремі навчальні заклади ледве животіють? Держава не може взяти на свої плечі те, що обіцяють політики під час виборів. Якщо так — доведеться мінімізувати витрати. Однозначно: кілька сотень ВНЗ Україні не потрібні.
Як фінансист, знаю, що ринок почуттів не визнає. Якщо вже країна задекларувала перехід на ринкові умови, європейські стандарти, то має їм відповідати. 20 років у нас пішло на те, щоб навчитися розпізнавати кольори влади, різницю між обіцянками і реальними справами... Але мусимо бути свідомі того, що влада декларує і що насправді може. Хоча б як хотілося, для усіх навчальних закладів бюджетних коштів не вистачить.
— У Тернополі в останні роки вузи з’являлися мов гриби після дощу. Вони розташовувались у дитсадках, інших пристосованих приміщеннях. Ніхто не звертав уваги ні на мінімальну матеріальну базу, ні на викладачів-сумісників, ні на те, які знання може дати такий, з дозволу сказати, ВНЗ. Батьки, які виїхали на заробітки, справою честі вважали дати дітям вищу освіту. Не важливо, хоче син чи доня вчитися чи ні, головне — диплом. Тепер в обласному центрі 70 відсотків безробітних мають дипломи про вищу освіту, а роботодавці нарікають, що знайти хорошого спеціаліста — проблема.
— А я про що? Рано чи пізно, але кількість повинна перейти в якість. Ось тепер ведуть мову про забезпечення першим робочим місцем, створення при університетах підрозділів, які тримали б зв’язок з випускниками, допомагали з працевлаштуванням. Ми такий центр створили вісімнадцять років тому, на його рахунку багато добрих справ. Однак треба усвідомлювати, що розподілу в колишньому вигляді вже не буде, адже існує конкурсний відбір. Випускникові треба вміти себе показати. Деякі студенти співпрацюють з фірмами, установами та організаціями ще під час навчання. До них приглядаються і кращих запрошують на роботу. Роботодавця диплом не цікавить, для нього важливо, щоб фахівець умів організувати процес і принести прибуток. Що ґрунтовніші знання має конкурсант, то більше шансів у нього отримати хорошу роботу. Колись власники фірм намагалися прилаштувати у себе родичів, тепер і це минає. На першому місці — якість знань, а не родинні стосунки.
Водити студента за руку ніхто не буде
— Нещодавно побувала у новій бібліотеці вашого університету. Скажу щиро: пошкодувала, що вже не студентка. П’ятикурсниця Юля Коновальчук, яку застала за комп’ютером, розповіла, що умови для праці дуже комфортні, пошукова система зручна у користуванні, а досвідчені бібліотекарі завжди прийдуть на допомогу. Всюди новенькі комп’ютери, лінгафонний кабінет з інтерактивною дошкою обладнано за останнім словом техніки. Це також працює на якість навчання?
— Безумовно. Ви згадали про лінгафонний кабінет. Ми ставимо за мету, щоб кожен випускник досконало володів як мінімум однією іноземною мовою. У системі он-лайн можна спілкуватися із студентами різних країн, удосконалювати розмовну мову. Це дуже важливо, адже своїх студентів ми відряджаємо за кордон, вони слухають у тамтешніх університетах лекції, спілкуються зі своїми ровесниками. Університет на третьому місці серед вузів України із спортивних досягнень.
У нас створено всі умови для того, щоб молоді люди могли реалізувати себе не лише у навчанні, а й у спорті, на сцені, у народній творчості, волонтерській роботі тощо. Нещодавно відкрили виставкову залу, куди запрошуємо зі своїми творами митців України, де зможуть виставлятися і наші студенти.
Але водити за руку їх ніхто не буде. Завдання вузу — створити умови. Студента — скористатися ними. На жаль, ми ще й досі маємо студентів за дітей, а це дорослі люди, здатні відповідати за свої вчинки. За кордоном, позбавлені надмірної батьківської опіки, вони швидше дорослішають. Там немає таких понять, як шпаргалки, списування, тим паче — оцінки за хабарі. Тільки й чути: то в одному, то в іншому закладі викладача впіймали на хабарництві. Але не знаю випадку, щоб відповідальність понесли і ті, хто купує оцінки.
Абітурієнт і став прагматичнішим
—Напередодні вступної кампанії вузи один поперед другого хизуються рейтингами, влаштовують гучні акції. Зрозуміти можна: кожен бореться за абітурієнта. Ви ведете доволі скромну кампанію. На що сподіваєтесь?
— Вступна кампанія не обмежується одним-двома місяцями. Я кажу членам приймальної комісії: «1 серпня ви закінчуєте свою роботу, а 1 вересня розпочинаєте». Кожен ВНЗ намагається потягнути ковдру на себе. Ми за те, щоб молода людина свідомо обирала місце навчання. Гадаю, цього року вплив батьків, родичів буде менш відчутним. Абітурієнт змужнів і став прагматичнішим. Якщо він ще чітко не знає, чого хоче, то в університеті визначиться остаточно. Не рідкість перехід з одного факультету на інший. Чимало студентів навчаються одночасно на двох факультетах. Вони знають: якщо доведеться започатковувати власну справу, то знання економіки непогано підкріпити правовими, добре орієнтуватися у фінансово-кредитній системі. Тобто вони здобувають освіту, яка потрібна для життя, а не для того, щоб покласти батькам на стіл диплом.
— Вже знаєте, скільки державних місць виділять цього року?
— На жаль, ні. Гадаю, раніше, ніж 1 липня нам не повідомлять. Зрештою, це не так важливо. Рано чи пізно доведеться переходити на суто ринкові механізми здобуття освіти. Якість буде йти поруч з ціною. Що престижніший університет, то вищою буде вартість навчання в ньому. Було б непогано, якби наші кращі професори мали свої класи, як це практикується у мистецьких вузах. Там ім’я вчителя — ключ до успіху його учня. Гарних фахівців треба готувати індивідуально, а не масово.
Питання, що стосуються якості підготовки, життєдіяльності кожен навчальний заклад міг би вирішувати самостійно, якби було відповідне законодавство.
— Проектом нового закону про вищу освіту передбачено надати більшу автономію навчальним закладам...
— Документ, від якого залежить реформування вищої школи, надто довго гуляє владними кабінетами. Сподіваюсь, народні депутати приймуть його на цій сесії, щоб у новий навчальний рік ми вступили з новим законом.
Утім, реформи вже перезріли. Від держави вимагається визначити фарватер, яким має слідувати вища школа, а вже життя покаже, зможе чи ні заклад пливти визначеним курсом. Матиме відповідний імідж, базу, наукові школи — витримає конкуренцію, ні — доведеться покидати ринок освітніх послуг. Треба виходити з можливостей, а не з бажань.
Нині у Тернополі немає жодного підприємства з більш-менш пристойними обсягами виробництва, проте менеджерів готують у трьох чи чотирьох вузах. Куди вони підуть працювати?
— Ви за реформи в освіті, інші їх панічно бояться. Не наживете собі ворогів?
— Можливо. Але рано чи пізно ці питання постануть перед суспільством, перед студентством зокрема. Не хотілося б, щоб вони вирішувались на вулиці, під натиском юрби. Революційні методи не розв’язують проблем, тільки заганяють їх у глибину. Політики мають знати: загравати з народом можна до пори до часу. В економіки — свої закони. Вони невблаганні.
— Дякую за розмову. Успішної вступної кампанії!
Бесіду вела Любов ЛЕВИЦЬКА.
Тернопіль.
