Будівництво офісно-торговельного центру на розі вулиць Пушкінської та Богдана Хмельницького поблизу станції метро «Театральна» — безпрецедентне за кількістю порушень законодавства і нахабністю власника. З 2003 року громада намагається урятувати цей історичний куточок Києва. Кілька разів це вдавалося, але марно: забудовник не лише зневажає, а й глузує з неї. Як і з влади взагалі — і київської, і центральної, представники якої не один раз обіцяли демонтувати будівництво.

 

Востаннє — 26 травня це зробив голова КМДА Олександр Попов: за два-три тижні будову зупинять — на виконання рішення комісії, яка на вимогу Прем’єр-міністра Миколи Азарова визначила долю скандальної забудови — знести. Також архітектори і Мінрегіонбуд категорично вимагали цього, бо споруда може обрушитися на голови працівників і пасажирів підземки. Після чого будова... запрацювала стахановськими темпами, а її фасади «обгорнули» фотошпалерами, щоб уже всі могли помилуватися: саме такий вигляд матиме будинок після завершення роботи. Запитання: можливе таке без згоди КМДА?

Спостерігаючи за розвитком подій, важко збагнути, що відбувається? Хто, зрештою, управляє містом: КМДА, Київрада чи кланово-олігархічні структури? Я намагалася вибудувати хронологію, коли прокуратура міста протестувала проти незаконного будівництва, коли і які суди його забороняли, а які — скасовували рішення колег, даючи дозвіл продовжувати далі. І в Київраді немає жодної фракції, представники якої б не пропіарилися на пікетах поблизу будівництва: дуже зручно, бо воно розташоване за 300 метрів від цього органу самоуправління. А головний архітектор міста навіть назвав терміни демонтажу: наприкінці лютого.

А також скільки разів, і коли саме кожен (!) градоначальник, грюкаючи кулаком по столу, цебто обіцяючи у мікрофони журналістів знести споруду: «невдовзі, найближчим часом, за два тижні, за один місяць» і т. д., і т. п. Коли б я це зробила, то й газетної шпальти забракло б. Але цілком імовірно, що хронологія могла б стати посібником для майбутніх правників на предмет того, як будуються не так будинки, як... корупційні схеми. 

З іншого боку, не лише громадськість Києва намагається боротися з нахабними забудовниками, для яких законодавство — узагалі не указ, мораль — поняття дуже віртуальне, а почуття гордості та відповідальності за місто, чию красу впродовж багатьох століть створювали наші предки, — їм непритаманне, а й ЗМІ, зокрема «Голос України». Здавалося б, влада зобов’язана прислухатися до громадської думки, що її представляє преса. Але що для наших можновладців преса, закони — про інформацію, вільний доступ до інформації, які зобов’язують їх реагувати на такі запити? Мабуть, те саме, що для забудовника — наша влада...

І насамкінець. Коли керівники — цілком дорослі та солідні люди привселюдно та ще й не один раз обіцяють зробити те чи інше і все-таки не виконують обіцянки, то як вони почуваються перед виборцями чи підлеглими, зрештою, перед власними родинами та дітьми? Сором не пече — звичайний людський сором? Невже й таке їм — що Божа роса?..

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.