До 150-ї річниці від дня народження Сергія Шелухина
Сьогодні ми, українці, маємо безцінний національний скарб — суверенність та міжнародне визнання нашої держави. Проте здобути той скарб було нелегкою справою. Представники не одного покоління вірних синів України віддали душу, а подеколи й життя, обстоюючи не лише законне право на її державність, а й право називати себе українцями. На жаль, імена багатьох з них забулися, канули у затінках історії, а деякі навмисно замовчувалися протягом багатьох десятиліть. До цих діячів можна віднести і Сергія Павловича ШЕЛУХИНА (на знімку) — вченого-правознавця, історика, активного громадсько-політичного та державного діяча періоду національно-визвольної боротьби 1917—1921 років.
Сергій Шелухин народився 7 жовтня 1864 року у маєтку Деньги (нині село Золотоніського району Черкаської області). Коріння дворянського роду, до якого належав Сергій Павлович, сягає козацької доби. Адже дворянський титул отримав прадід С. Шелухина — Василь Шолуха за військові заслуги представників родини, що служили у козацькому війську.
Під час навчання в Університеті Св. Володимира, на юридичному факультеті, юного
С. Шелухина вперше зацікавили ідеї українського національного відродження. Після закінчення навчання у 1888 році він розпочав правничу діяльність у Єлизаветградському окружному суді, а згодом працював у судових установах Кам’янця-Подільського та Кишинева. З 1902-го, переїхавши до Одеси, Сергій Павлович став членом Одеського окружного суду. Водночас молодий юрист, як член Одеського юридичного товариства, займався й активною науково-дослідницькою роботою.
Після подій лютневої революції 1917-го С. Шелухин увійшов до складу Української Центральної Ради та включився у процес розбудови української державності. Він, різко критикуючи ідеї автономістів та федералістів щодо статусу перебування України у складі Російської імперії, послідовно обстоював її самостійність.
У січні 1918 року С. Шелухина було призначено спочатку суддею Генерального суду Української Народної Республіки, а згодом — міністром судових справ УНР в уряді В. Голубовича. Проте особливого авторитету як політик
С. Шелухин здобув будучи головою української делегації на мирних переговорах з РСФРР, що проходили 23 травня — 7 жовтня 1918 р. З 8 липня цього року Сергій Павлович став сенатором українського судового органу — Державного сенату. За часів Директорії УНР його було призначено виконувачем обов’язків міністра юстиції в уряді В. Чехівського. Також у 1919—1920 роках С. Шелухин входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції — як радник-юрист.
У 1921 році, після остаточного встановлення радянської влади в Україні, Сергій Павлович був змушений виїхати до Чехословаччини. Треба за-
значити, що в умовах перебування в еміграції серед українських патріотів відбулося руйнування єдиного фронту національного руху. Як писала українська громадська діячка в еміграції В. Вілінська-О’Коннор, там між українцями «утворилася невимовно тяжка атмосфера ворожнечі, підкопів, доносів і самоопльовування», яка, без сумніву, заважала об’єднати сили задля спільної праці над єдиною метою — здобуття Україною незалежності. В цій ситуації С. Шелухин розумів, що консолідація українців вкрай необхідна, «щоб національна солідарність наша демонструвалася перед чужинцями», адже, за його твердженням, «вони не раз підкреслювали брак її в Українців і ставляли це в провину, як одну з основ невдач».
Попри труднощі, С. Шелухин не полишав активної наукової та громадської роботи. В 1921 — 1938 рр. Сергій Павлович працював в Українському вільному університеті в Празі на посадах професора кримінального права, декана факультету права і суспільних наук та проректора, а в 1924— 1925 рр. — професора Українського високого педагогічного інституту. Крім того, з 1924 р.
С. Шелухин був дійсним членом Українського історико-філологічного товариства в Празі. Проте у 1934 р. він написав заяву про вихід з товариства, адже, на думку Сергія Павловича, в житті товариства «стало виявлятися пониження наукових інтересів, а на їх місці розвиватися політика й особистості, які доходять до всяких порахунків і навіть до непошани людської гідності».
Водночас з науковою та викладацькою діяльністю С. Шелухин з 1925 року активно працював як уповноважений представник від Української автокефальної православної церкви, обстоюючи ідею організації національної церкви.
Утім одним із найважливіших напрямів його роботи були заходи, спрямовані на визнання європейськими державами права українських емігрантів на національну ідентифікацію. Сергій Павлович — не просто політик, а, скоріше, прагматичний юрист-практик не дуже розраховував на підтримку членів Ліги Націй, утім усе ж шукав способи сприяти розв’язанню українського питання.
У 1930 році С. Шелухин разом із соратником М. Галаганом звернувся до представників Комісії при Лізі Націй у справах біженців з метою взяти участь у засіданнях Дорадчої комісії. Так, у листі до громадського діяча та однодумця Д. Андрієвського він писав: «Як старий суддя, знаю з досвіду, що колегіальне обмірковування, де воно можливе, завше помогає кращому вирішенню. Нам треба знати, які питання поставлено в Лізі Націй, щоб так чи інакше встряти для захисту наших інтересів...». І хоча вони не отримали до-
зволу на участь у засіданні комісії, С. Шелухин до кінця життя не полишав боротьби за права українських емігрантів.
Помер Сергій Павлович Шелухин 25 грудня 1938 року. Значний внесок цієї людини у боротьбу за здобуття незалежності України, визнання її як суверенної держави та повноцінного суб’єкта міжнародних відносин, дає їй право на вічне життя в пам’яті нащадків.
Нижче подано документи з фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, які яскраво демонструють державницьку позицію С. Шелухина та його боротьбу за визнання світовим співтовариством права українців на національне самовизначення. Це — витяги з проекту доповіді та записки С. Шелухина (друкуються мовою оригіналу) та з листа до Голови секції Ліги Націй у справах біженців (у перекладі з французької мови).
Витяг із «Записки в справі Паризького інциденту межи Українцями», підготовленої
С. Шелухиним. 1926 р.
Українська Автокефальна Православна Церква відродилася з участю невеликого гурту інтелігенції виключно силами самого Українського народу, який відбудовував свою державу. Се була та інтелігенція, що йшла з Українським народом єдиним фронтом до визволення й відродження нації, од свого народу ні в яких інтересах і справах не сепарувалася, його інтересами нігде й ні перед ким не поступалася, творила церковно-національне діло, знаючи, що до чистої справи треба чистих рук, і прийняла на себе з найрізноманітніших сторін всі удари, направлені проти Української Автокефальної Православної Церкви і Української незалежності, з якою Автокефалія нерозривно зв’язана. Українська Автокефальна Церква є єдиною Українською Національною Церквою, вона утворена самим Українським народом, здобута тяжкими жертвами, вистраждана і одвойована, вона дорога нам, як рідна Мати.
Сей малий гурт інтелігенції, зв’язаний єдністю духа і моралі, склався з людей твердих принципів і виробленої ідеології. Всі вони зійшлися на таких засадах:
Всякий, навіть найменший, нарід має однакове право на існування, життя, національний розвиток і незалежність. Український нарід має се право й історично, а що до Московії, яка присвоїла собі ім’я Россії, то ще й правно.
[...] Царська узурпація не могла придбати собі правного титулу і перетворитися в право, а існувала тілько, як аморальний і протихристиянський факт узурпаційного походження, позбавлений всякої правності проти Українського народу та його незалежності й суверенності. [...]
Витяг із проекту доповіді «В оборону прав української славянської нації», підготовленої С. Шелухиним. 1930 р.
Одна з Комісій при Лізі Націй на чолі з д-ром
Ф. Нансеном, ставши в юридичній справі на хибний ґрунт політики, неґативно вирішила питання про право Українців на своє історичне славянське ім’я України. Зробила вона так, не вислухавши ні Українців, ні компетентних експертів і бувши або не поінформованою, або поінформованою фальшиво. Тому, замість справедливого рішення, вийшла образа Великій Українській нації і вимога од синів її поступування не тілько противного моралі, а просто безчесного. Як інакше вважати вимогу зректися свого національного славянського імені, називати себе іменем ворогів своєї батьківщини і нації, зробитися ренегатом, зрадником і рабом чужих націй. Позбавити імені — це позбавити і всього, що зв’язано з ним. Це позбавити не тільки прав, а і становища суб’єкта прав. [...]
Комісія, виносивши постанову називати Українців Руськими або Поляками, а не Українцями, не задала собі питання: коли утворилися і що означають ці назви? Яке відношення вони мали до Українців в 1919 році — з самого початку Української еміграції? Що було причиною того, що українці мусіли еміґрувати з батьківщини? За що боролися Українці з одного боку і Поляки та Руські — з другого боку? Хто боровся за свободу, а хто за порабощення чужих націй? [...]
Акт зречення царя в 1917 році, звільнивши Україну од влади, був юридичним актом реституції Україною своєї державної незалежності. Це є історичний факт, з яким правильна логіка не може не рахуватися.
[...] Так, Український нарід, по правилу restіtutіs іn іntegru, вернув собі узурпований царем суверенітет і став у правне становище 1654 року — суверенного народу. Так Україна правно в 1917 році вернула собі державність Української самостійної республіки, яка в XVІІ в. називалася Річчю Посполитою Українською Respublіca Ukraіnіensіs.
Правний і моральний бік питання, очевидно, не цікавили Комісію, хоч і є найголовнішим. Українців 40 мільйонів і коли вони не перемогли грубою силою кулака, то нема чого з ними церемонитися — рішила Комісія. А що було б з 40 міліоновою Францією, коли б їй ніхто не поміг? Україні абсолютно ніхто не поміг у її боротьбі за свободу. Навпаки, і ті, за кого вона пролила свою кров у війні, як союзниця в складі Російської армії, помагали не Україні, своїй союзниці, а її ворогам, ворогам своєї спустошеної війною союзниці! [...] Після Руських Франція та Англія найбільше винні в походженні Української еміграції.
[...] Своїм рішенням проти Українців Комісія піддержує імперіалізм Руських та Польських політиків, з яких одні мріють про Польщу до Чорного моря, а другі про Московію з включенням в неї Прикарпатської Русі та Галицької Русі. Комісія Ліги Націй проголошує авансом Українців підданими руських та Поляків. Очевидно, що це політика, яка снує клубок заколотів та війн і має завданням розплачуватися за все коштами, кров’ю і життям Українського Славянського народу.
Витяг із листа президента Української громади у Чехословаччині М. Галагана та професора С. Шелухина до Голови секції Ліги Націй у справах біженців М. Т. Ф. Джонсона про допущення українських делегатів до участі у засіданні Дорадчої комісії. 22 серпня 1930 р.
Один із трьох делегатів від організацій українських емігрантів у Чехословаччині пан інженер Дм. Андрієвський запитував у своєму листі від 28 липня цього року про прийом у члени Дорадчої Комісії від неофіційних організацій.
На підтримку цього запиту нашого колеги, ми, двоє інших делегатів від вищезгаданих організацій, дозволяємо собі просити визнати також нашу співпрацю у роботі Дорадчої Комісії, як представників наступних організацій:
1) Українського Всепрофесійного Робітничого Союзу у Чехословаччині, заснованого у 1917, який включає 750 членів;
2) Української громади у Чехословаччині, заснованої в 1928, яка включає 200 членів;
3) Громади Кубанців, заснованої в 1926, яка включає 100 членів;
4) Українського комітету, заснованого в 1921, який включає 120 членів;
5) Української громади «Єдність» у Празі, заснованої в 1928, яка включає 170 членів.
Всі ці організації зареєстровані владою Чехословацької Республіки. Один з них, це є Український комітет, який отримує від Уряду Чехословаччини на свою діяльність суму 6 000 крон.
Публікацію підготувала Людмила ВАЩУК, провідний спеціаліст Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
