А хто за призерами?

Ще донедавна сумський регіон був справжньою Меккою і з розвитку зимових видів спорту, передусім з біатлону. Нині про лижників і ковзанярів залишився хіба що сумний спомин, із неймовірними зусиллями тутешні ентузіасти намагаються зберегти біатлонні традиції. Точніше, те, що від них сьогодні залишилося, оскільки існують вони в досить-таки занедбаному вигляді.

Після цього висновку передчуваю обурення багатьох шанувальників українського біатлону. Причому грізніше сваритиметься чиновницька каста від спорту: мовляв, українські біатлоністи значаться серед світових лідерів. Та ще й наведуть низку «звитяг» на Кубку світу та європейських і світових чемпіонатах. Блажен, хто вірує. 

І жоден ані пари з уст про відсутність стабільності в їхніх виступах. Я не беру до уваги перемоги українських біатлоністів на чемпіонатах Європи, зокрема на цьогорічному, з огляду на те, що провідні біатлонні країни делегують на ці змагання переважно другі і треті склади своїх збірних — тобто майбутню зміну, тоді як наші виступають там основним складом. З натяжкою можна назвати «звитяжними» й підсумкові результати останнього Кубку світу з 11-м, 16-м і 26-м місцями наших біатлоністок та 16-м, 35-м, 37-м — наших біатлоністів. Радує хіба що лише те, що серед цієї шістки найвище стоїть четвірка вихованців сумської школи біатлону: сестри Валентина і Віта Семеренки, Сергій Седнєв та Олександр Біланенко.

Однак усім їм (зазначу: не з їхньої вини. — Авт.) ще далеко до здобутків справді елітної біатлоністки, колишньої сумчанки Олени Зубрилової, яка впродовж десятиліття наводила жах на своїх суперниць.

Та, як відомо, один у полі не воїн. Що й підтверджує провальний виступ українських біатлоністів на минулорічній Олімпіаді в канадському Ванкувері. Повернулися вони звідти похнюпленими, без жодної медалі, зате під гучні овації чиновницької «спортивної еліти». Й овації, й локшина на вуха простим смертним «про черговий прорив українського спорту» були спричинені бажанням «гвардії» й надалі зберегти за собою насиджені місця. Дещо збив з них пиху голова Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка. Визнаючи підсумки провальними, він зазначив: «Невдалий виступ збірної України на Олімпіаді у Ванкувері був передбачуваний. Нинішні «досягнення» українських спортсменів, пов’язані з нестачею фінансування, слабкою інфраструктурою для підготовки олімпійців і браком талановитої молоді, особливо у зимових видах спорту...». 

— До Ванкувера було несолодко, а за рік після нього ситуація стала ще критичніша, — зізнається заступник начальника управління з питань фізичної культури та спорту Сумської облдержадміністрації Олександр Салатенко. — Фінансування після Олімпіади погіршилося, і коштів фактично вистачає лише на комунальні виплати та на зарплату тренерів-ентузіастів. А вона в більшості з них нижча, ніж у жебраків на паперті. Так, місячна зарплата тренера вищої категорії, до того ж зі званням «заслуженого», становить 3,2 тисячі гривень, а в його молодших колег втричі менша.

На цю подачку, яку держава пафосно називає «зарплатнею», можуть працювати та існувати лише закохані до самовідданості у справу люди. Тож кожен із тренерів викручується як може в пошуках спонсорів, навіть віддає частину власної зарплати, щоб уберегти від повної кончини популярний вид спорту. І така ситуація в абсолютної більшості видів спорту, які «культивуються» на Сумщині.

На початку цього року на спортивній базі олімпійського резерву із зимових видів спорту неподалік обласного центру відбулися змагання на Кубок голови Сумської облдержадміністрації серед юнацьких збірних. Раніше аналогічні змагання збирали по кілька десятків юнацьких команд з усієї України. Цього разу не набралося й десятка, з яких лише одна була «закордонна» — київська. Решта всі регіональні. Чому?

Дмитро Похилий, тренер юнацького резерву товариства «Україна» (Київ): «Через відсутність фінансування свою команду я привіз на змагання повністю на батьківські кошти спортсменів: проїзд, ночівля, харчування. Зимовими видами спорту мають перейматися тямущі керівники, які по-справжньому опікувалися б ними, дбали про результати і, відповідно, престиж України. Інакше всі вони зігнуться. І перший, з огляду на високі фінансові затрати, ця участь спіткає біатлон...».

Микола Кулак, тренер вищої категорії, директор ДСШ «Локомотив» (Суми): «Усе навантаження в біатлоні лежить переважно на батьківських плечах. А задоволення це не з дешевих: повна екіпіровка юного спортсмена з однією парою лиж коштує близько тисячі доларів. А лиж потрібно щонайменше дві пари. Тож про тренувальні збори до засніженого Мурманська чи деінде, як це було раніше, тепер тільки мріємо. Дякувати Богові, що за наявності снігу, хоч у Сумах можемо тренуватися, адже бюджетних грошей вистачає більшості наших команд лише на дорогу до залізничного вокзалу...».

— За попередні роки масовий біатлон в Україні перетворився з Принцеси на нечесану Попелюшку, — з гіркотою коментує ситуацію заслужений тренер України, наставник Олени Зубрилової, Сергія Седнєва, Оксани Яковлевої та інших провідних біатлоністів України Олександр Москаленко.

Хронічна нелюбов влади до спорту призвела до фактичного занедбання його престижу серед пересічних українців. Багаті на цей престиж давно вже начхали, тож у спорт ідуть лише діти-сироти або їхні однолітки з бідних сімей. Заради можливості коли-небудь вирватися з лещат повсякденних злиднів. А кому, скажіть, у нашій державі є діло до простих смертних? 

Із пісні слів не викинеш. Пригадалося, що раніше в обласних змаганнях із біатлону брали участь до сорока спортсменів-чоловіків. А юнаків, юніорів і жінок було вдвічі більше. «Тепер, — сказав мені один із сумських тренерів, — на дорослий чемпіонат України з надзусиллями з усіх «засіків» назбирують не більш як півтора десятка. Тож невдовзі, схоже, змагатимуться лише біатлоністи-пенсіонери. То буде справжній «бенефіс»...

Підстав для таких «оптимістичних» пророцтв, на жаль, цілком достатньо. «Сестри Семеренки, Седнєв та інші провідні українські біатлоністи — справжні самородки, тому й пробилися в чільну біатлонну світову когорту, — стверджує директор Сумської школи вищої спортивної майстерності Василь Семакін. — До того ж своє місцем під сонцем вибороли насамперед завдяки неймовірній самовіддачі: власними потом і кров’ю. Тобто всупереч, а не завдяки державній спортивній політиці».

З огляду на нинішній стан у вітчизняному масовому спорті — це справді подвиг, який здатні здійснити лише одиниці спортивних новобранців. Нині в Україні діє лише три зимові біатлонні бази — в Тисовці, Чернігові і Сумах. Однак, за твердженням фахівців, жодна із трьох бодай у підметки не годиться провідним зарубіжним «подругам». Не знаю, як дві інші, але сумська порівняно з австрійськими, норвезькими, італійськими, німецькими має вигляд покинутої копанки, яку ось-ось затягне мулом. Ні електронного табло, ні готелів для розміщення спортсменів, ні біатлонної траси міжнародного стандарту зі штучним освітленням, ні навіть миршавенького стадіону для глядачів. Не знають тут і що таке снігові гармати для насипання снігу на трасу. Сніг є, слава Богу, — позмагаємось. Немає — поїздимо на лижо-ролерах. Однак будьте обережні: не вскочте випадково в ями чи ямки, вибиті в асфальті. Прогавите — можна і в’язи ненароком скрутити.

Це не журналістська страшилка, а реалії з «розвитку спорту в державі». З цієї ж «опери» і спортивна зброя. Гвинтівки з 80-х років минулого століття в розпорядженні біатлоністів, швидше, нагадують дідівську двостволку, аніж сучасну спортивну зброю, спроможну влучно вражати мішені. Немає на базі «олімпійського резерву» й належних умов для відпочинку спортсменів та підготовки до змагань.

— Ось у таких «ідеальних» умовах ми прагнемо вирощувати чемпіонів світу, — з гіркотою в голосі констатує Василь Семакін. — За рахунок ентузіазму і самородків. Але за таких ситуацій і ентузіазм недовговічний, і самородки вже обходять таке «щастя» двадцятою дорогою. Майбутніх чемпіонів готують поступово й роками без фізичного і морального надриву. Так, як це роблять німці, норвежці, французи... Ось тому й володарюють десятиріччями на біатлонному Олімпі. А у нас шашки наголо і вперед на спортивні барикади! За такого аврального підготовчого режиму і навантажень навіть найталановитіші спалюються ще на дальніх підступах до чемпіонських вершин.

Справді, на сухарях, про що мріють спортивні функціонери, справжніх зірок світового спорту не виховаєш. 

Мов лимони, вичавлені в юніорському віці в гонитві за чемпіонськими лаврами, більшість українських спортивних унікумів фізично незміцнілих і ще психічно нестійких ламаються морально мало не в першому ж очному проти-стоянні з рівними, а то й сильнішими суперниками.

Пригадую, який фурор зчинила юніорська збірна з біатлону на чемпіонаті світу у 2008 році! Шість звитяг і подіумів. Навіть подумалося: за рік-два ми таки загнуздаємо біатлонного Пегаса. І де тепер наші надії. Спеклися. І тренери, і фахівці сходяться в одному: якби українським провідним біатлоністам свого часу було створено тренувальні умови на рівні міжнародних спортивних стандартів та ще й підкріплено досягненнями спортивної медицини, вони б уже давно залишили багатьох своїх іменитих конкурентів «з носом». А так маємо те, що маємо.

Держава нині з такими «піклуванням» і «розумінням» ставиться до розвитку спорту, що тренери навіть купують набої до гвинтівок за свої або батьківські гроші! А чимало наставників беруть ноги в руки і гайда готувати чемпіонів по всій Європі. Так зробив тренер із шор-треку Віктор Григор’єв із Шостки, чий вихованець виборов «бронзу» на Олімпіаді-2006. Нині під його керівництвом відточують майстерність майбутні чемпіони з Росії. 

Ось вам і вершини «спортивної слави». Тож замість вирощувати власних — запрошуємо, як Наталю Бурдигу, виплеканих за кордоном. Клопоту, звісно, менше, зате дешевше і сердитіше. А результат — як кіт наплакав.

Зрештою, така можновладна «батьківська любов» не тільки до зимових видів спорту. Як мені сказали в управлінні, сумські лучники, приміром, «відшліфовують свою майстерність у підвалі, а легкоатлети, через відсутність стадіону, «відточують» низький старт на пасовиську за Сумами, і всі їздять на змагання зі своїми «сидорами».

— Якщо 20 років тому Україна йшла майже врівень із правофланговими світового біатлону, то нині відстає від них на ціле життя, — переконаний старший тренер зимових із олімпійських видів спорту в Сумській області, майстер спорту з біатлону Олександр Тимофєєв.

...Ми бідні, але з надмірним гонором. На масовий розвиток фізичної культури та спорту грошей катма, але менше, ніж на Зимову олімпіаду-2022 не згодні. Немає сучасних тренувальних баз і стадіонів? Не біда. У разі чого переможемо у спуску з Говерли на дитячих санчатах...

 

Сумська область.