Хоча б там хто що казав, але, за великим рахунком, усі двадцять років своєї незалежності аграрна Україна буксує, розповідаючи собі і усьому світові про свої аграрні переваги, багаті чорноземи, роботящих людей.Попри успіхи у птахівництві (щоправда, лише в кількох холдингах), деяку стабілізацію у свинарстві, ми усе ще тупцюємо на місці у зерновиробництві, а порівняно з 1991 роком утричі зменшили поголів’я корів та виробництво молока, у структурі якого «бабусин» продукт становить майже 80 відсотків. З такою сировинною базою шлях до світових ринків нашій «молочці» закрито, упевнений генеральний директор Української аграрної конфедерації Сергій СтоЯнов (на знімку).
— Щоб не олійні культури: соняшник, ріпак, соя, — продовжує він, — не знаю, як би аграрії зводили кінці з кінцями у рослинництві, оскільки рентабельність виробництва саме зерна в останні роки становить 7—13 відсотків.
Головна причина відсутності українського «аграрного прориву» — надзвичайно низька капіталізація тих потенційних галузей сільського господарства, що «пасуть задніх» порівняно зі світовими показниками, насамперед рослинництва. Через їх низьку прибутковість і технологічну відсталість!
Бо ми з року в рік не використовуємо «подарунки» світової продовольчої, насамперед зернової, кон’юнктури.
Втрата шалених можливостей не дає нашому зерну стати нашими «газом та нафтою», причому відновлюваними щорічно!
Де ж ми візьмемо, наприклад, ті чотири мільярди доларів на закупівлю потрібних країні для такого «зернового стрибка» 20 тисяч нових сучасних комбайнів?
Випереджаючи можливі закиди в упередженості, зазначу, що ми тут, у цих роздумах, маємо справу із «впертою» статистикою і йдеться про зведені середньоукраїнські показники!
Насправді видатні досягнення наших провідних аграрних холдингів, якими ми пишаємося, ще надто довго не «робитимуть погоди» у підсумкових рядках Держкомстату — поки не розквітнуть середні та малі аграрні підприємства.
Прибутки українських аграріїв «з’їдаються» обмеженнями, що встановлюються з того чи іншого приводу. Це в сучасній Україні робиться, головним чином, шляхом надзвичайно незграбного квотування, а тепер вже й фактично оподаткування експорту (а що ж таке мито?), жорсткого адміністрування рівнів рентабельності, вимивання коштів контрабандними м’ясними потоками. І практично без усіляких компенсацій виробникам! Бо та жалюгідна забюрократизована бюджетна підтримка, на яку сьогодні спроможна молода й небагата українська держава, ще й обмежена СОТівськими зобов’язаннями, жодним чином не відшкодовує багатомільярдних втрат виробників від державного втручання в ринки.
За такої «легендарної» привабливості нашого сільського господарства ми маємо той, вважаю, ганебний рівень кваліфікованих іноземних інвестицій у сільське господарство України — 40 мільйонів доларів за 2010 рік та близько 800 мільйонів доларів — за всі останні 20 років! Включаючи наші «рідні», кіпрські, гроші!
Останнім із сумних «подарунків» для наших аграріїв є ухвалення парламентом, усупереч публічним запереченням і галузевого міністерства, і зверненням громадських професійних організацій АПК, урядового законопроекту «Про внесення змін до Податкового кодексу України та затвердження ставок вивізного (експортного) мита на деякі види зернових культур», збитки виробників зерна від запровадження якого, за експертними оцінками, перевищать шість мільярдів гривень.
Це на додаток до втрат виробників зерна через скасування Податковим кодексом оподаткування ПДВ операцій із зерновими та олійними культурами та нульової ставки ПДВ за операціями з їх експорту. Тут втрати — за очікуваного у 2011 році врожаю зернових в обсязі 46 мільйонів тонн та 1,8 мільйона тонн ріпаку — обраховуються у понад 12 мільярдів гривень. Це порівняно з умовами функціонування ринку зерна в 2009—2010 маркетинговому році — тоді не було експортних обмежень, з проблемами, але відшкодовувався ПДВ експортерам зерна. Зазначені «ПДВ-новації» також були зроблені із нехтуванням думки та численних заяв аграрної громади. В обох випадках цілилися у зернотрейдерів, а влучають — у виробників зерна!
Сільгоспвиробники сьогодні вже спересердя кажуть — не потрібна нам бюджетна «підтримка», краще не чіпайте ринки й ми візьмемо з них те, що нам потрібно!
Упевнений, без перебільшення, увійде в історію (як Столипін у Росії чи президент Лула да Сілва у Бразилії) те керівництво сучасної української держави, за якого припиниться використання сільського господарства як соціального донора для решти суспільства, і аграрій з «дійної корови» перетвориться на «священну»!
Цього можна досягти одним-єдиним способом — визнати на державному рівні, раз і назавжди, пріоритетність економічного інтересу сільськогосподарського товаровиробника! Його вищість і первинність!
І не тільки на словах, а й на ділі!
На підтвердження цього треба небагато: припинити втручання у ринки, жорстке «керування» рентабельністю, обмеження експорту сільгосппродукції, його дискримінацію відмінностями в оподаткуванні та невідшкодуванням ПДВ, скасувати невдалі законодавчі «експерименти», що порушують інтереси аграріїв.
Значна частина з цих пунктів, власне, якщо майже не дослівно, то контекстно, передбачені в аграрному розділі Програми економічних реформ Президента України, але вони не виконуються.
Поза сумнівом, такій зміні «ринкової поведінки» держави у нашій країні мало б передувати, разом з уже відпрацьованими інтервенціями Аграрного фонду, запровадження продовольчого субсидування малозабезпеченого населення, що має одночасно і захищати населення від продовольчої інфляції, і стимулювати попит. Таких механізмів не соромляться ні у США, ні в Євросоюзі, ні в Бразилії! Тому ті країни процвітають в аграрному відношенні. А у нас чомусь у разі натяку на це політикам та чиновникам маряться післявоєнні «хлібні картки»!
Чекали ми такого цивілізованого інструменту два десятиліття, та не дочекалися. Тому на часі — окреме, «настоящее», як казав професор Преображенський, доручення від Президента, уряду — запровадити в Україні вже з 2012 року продовольче субсидування малозабезпеченого населення. Як засобу, щеплення проти втручання чиновників у функціонування аграрних ринків, насамперед зернового ринку — нашої української нафтогазової свердловини.
Могла ж царська Росія на початку XX сторіччя за рахунок експорту переважно українського зерна, без нафти й газу, мати одну із провідних економік світу.
Записала Галина КВІТКА.
Фото з архіву «Голосу України».
