Людина з інвалідністю може стати повноправним членом суспільства тільки в тому разі, якщо матиме роботу й можливість будувати кар’єру.
Від оптимізму заряджаєшся оптимізмом
Не можу забути випадок, що стався років десять тому. Мені тоді довелося познайомитися із ще зовсім юною дівчиною, що через складну хворобу хребта була прикута до ліжка. До того ж хвороба прогресувала, незважаючи на зусилля медиків, тому особливого оптимізму з приводу Таниного одужання у батьків не було. Але мене, зізнатися, більше вразило інше. Те, з якою впевненістю дівчина будувала своє майбутнє й готувалася до нього. По-перше, вона хотіла вступити вчитися до інституту і стати юристом, потім знайти роботу на якій-небудь фірмі і, здобувши професійний досвід, відкрити свою справу. Один міжнародний благодійний фонд подарував Тані персональний комп’ютер, що в той час для небагатої родини здавалося просто дивом. Завдяки тому, що, на відміну від тулуба, руки в Тані рухалися, вона могла лежачи працювати із клавіатурою й мишкою. Щоправда, сильно стомлювалася, але працювала завзято. Писала листи своїм ровесникам, яких спіткало подібне нещастя, готувалася до іспитів у вуз. «Бідна дитина, — подумалося мені тоді, — хто ж візьме тебе на роботу, навіть якщо тобі й удасться отримати освіту?» Каюся, були такі думки, бо десять років тому соціальна турбота про людей з обмеженими фізичними можливостями лише декларувалася. Звідки ж узятися моєму оптимізму на цей рахунок?
За минулий час ситуація, на щастя, змінилася на краще. Захист інвалідів став одним з важливих напрямів соціальної політики держави. Хвалити Бога, прийшло розуміння, що людина з інвалідністю може стати повноправним членом суспільства тільки в тому разі, якщо матиме можливість знайти роботу, успішно працювати й робити кар’єру. В Луганській області, наприклад, за даними Фонду соціального захисту інвалідів, з 15 тис. осіб з обмеженими можливостями, які хотіли б мати роботу, працевлаштовано більше 13 тисяч. За останні два роки спеціально для них створено більше 190 робочих місць. Якби дозволило державне фінансування, цей показник міг би бути вищим. Але перспективи є. Досвід соціального партнерства в Луганській області дає позитивні результати.
Допомогти знайти себе, не розгубитися в житті
У своїх колах Тетяна Баранцова — досить відома й шанована людина. Власне кажучи, саме ця дівчина у інвалідному візку стала ініціатором створення громадської організації Асоціація молодих інвалідів Східного Донбасу «Донбас». Сьогодні до неї входить до 7 тис. молодих луганчан віком до 35 років. Треба зазначити, що Луганщина вважається високотехнологічним регіоном з розвиненою структурою складних промислових виробництв. Певною мірою цим пояснюється підвищений травматизм, що фіксують в області, особливо на шахтах. Наприклад, тільки серед молоді травми хребта щороку одержують у середньому до 85 осіб, з яких на ноги стають тільки деякі. Інші на все життя прив’язані до інвалідного візка. Боляче це усвідомлювати, оскільки саме 18—35 років — найактивніший вік людини. Тож громадська організація, яку очолює Тетяна, і допомагає молодим людям з інвалідністю не розгубитися в житті, знайти роботу, здобути освіту, нарешті, знайти своє щастя, родину. У різному віці люди по-різному реагують на ситуацію і статус інваліда. Скажімо, якщо в 18-річному віці жити допомагають надія й оптимізм, то чоловікам, які в родині завжди були годувальниками, болісно усвідомлювати свою безпорадність.
— Торік, — розповідає Тетяна, — за допомогою соціальних партнерів ми працевлаштували більше 150 молодих людей з інвалідністю І і ІІ груп — найскладнішої категорії, яким взагалі важко підібрати роботу. Але ми змогли це зробити, завдяки, знову-таки, нашим партнерам. Кілька років тому між обласним центром зайнятості, обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, Центром медико-соціальної експертизи й Головним управлінням праці та соціального захисту населення облдержадміністрації було підписано угоду про партнерство, що дає гарні результати. Але головне, звичайно, те, що влада області йде нам назустріч, розуміючи важливість нашої роботи. Повірте, якби не ця підтримка, швидше за все, ми просто розбилися б, прориваючись у зачинені двері. У нашій країні прийняті гарні закони, що захищають людей з обмеженими фізичними можливостями, але, на жаль, на місцях вони не завжди працюють.
Від першої особи
Начальник відділу організації сприяння працевлаштуванню обласного центру зайнятості Олена Крупа:
— Для людини з інвалідністю дуже важливо не звикати до статусу безробітного. Інакше в неї зовсім опустяться руки й зникне віра в себе. З такими людьми працюють психологи, переконуючи в тому, що доля людини — в її руках, тому вона не повинна припиняти пошуки тієї роботи, що принесе матеріальне благополуччя всій родині й допоможе їй самоствердитися. Одне слово, змінюються її стереотипи.
Громадська організація, піклуючись про соціальну адаптацію молодих людей з інвалідністю, розповідає про їхні права, навчаючи, як потрібно спілкуватися з роботодавцем, заявляти про себе. Такі консультації пройшли близько 920 молодих луганчан, з яких більше 130 працевлаштовані.
Про гарні закони, які не виконуються
Основна функція обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів — контроль за виконанням 4% нормативу робочих місць з працевлаштування інвалідів підприємствами та організаціями, на яких працює від восьми чоловік і більше. Такому контролю цього року в області підлягають майже 5 тисяч підприємств і організацій. Чи всі вони виконують букву закону? Ні. Частина керівників воліє платити штрафи, ніж приймати на роботу людину з обмеженими фізичними можливостями. Причини — різні. Одні нарікають на те, що в людей з інвалідністю є спеціальна програма реабілітації, яка має обмеження за умовами праці. Інші заздалегідь оцінюють людей у візках як поганих працівників, сумніваючись у їхній професійній підготовці. Або взагалі роботу для інваліда розуміють упереджено: сторож, двірник, черговий тощо. Буває й так, що підприємство навмисно дає вакансії для людей з інвалідністю, які свідомо не можна заповнити. Наприклад, фахівець лінійного контролю, який у жару й холод мусить долати великі відстані.
Здавалося б, норма закону про чотиривідсоткову квоту не підлягає обговоренню — закон потрібно виконувати. На жаль, у ньому є деякі лазівки, якими користуються безсовісні керівники. У результаті з їхньої «милості» не можуть одержати роботу 2 тис. осіб з обмеженими фізичними можливостями. Фонд соціального захисту інвалідів бореться з такими підприємствами, звертаючись до прокуратури й судів. Зокрема, в Луганському окружному адміністративному суді та вищих судових інстанціях розглядаються позовні заяви до неплатників адміністративно-господарських санкцій за невиконання 4% нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів. На жаль, деякі суди фонд все-таки програє через сумнозвісні «лазівки». Крім того, в умовах виділення державних дотацій на створення робочих місць для інвалідів для підприємств визначені такі вимоги, які або нездійсненні, або взагалі безглузді. З цієї причини в Луганській області, скажімо, поки що немає прикладу організації робочого місця для інваліда за допомогою державної дотації. За результатами минулого року в цілій Україні є тільки один такий приклад...
Луганськ.
Фотоетюд Олекси ВАЩЕНКА.