Мистецька магія Івана Миколайчука

Це ж треба за якихось півтори години так емоційно, виразно і вражаюче розповісти про долю нашого народу в середині ХХ століття. Розповісти на прикладі долі родини Дзвонарів з буковинського села, де півень співав на три держави.

Я тоді тричі протягом тижня переглядав цей дивовижний фільм, де кожен кадр буквально дихає Україною, заворожує її красою, озивається її болями. Я насолоджувався мистецьким магнетизмом цієї кінострічки і зараз переглядаю її як одну з найпам’ятніших сторінок моєї молодості. Цей твір, як справедливо зауважує кінокритика, зітканий з історичної правди і творчої фантазії, з любові й болю за українців, які на рідній землі були позбавлені щасливого життя.

Якраз тоді, навесні 1971-го, на черговому республіканському з’їзді комуністів, перший секретар Івано-Франківського обкому партії Віктор Добрик назвав «Білого птаха...» антирадянським фільмом. І тільки принципова і порядна позиція кіношних авторитетів з Москви, по суті, врятувала кінострічку від зняття з масового показу на екранах. По українському поетичному кіно, до якого належить і «Білий птах...», пройдеться у 1974 році і лідер українських комуністів В. Щербицький, виступаючи на черговому партійному пленумі. Але до того фільм довженківців уже здобув золоту медаль VІІ Московського міжнародного кінофестивалю, престижні міжнародні нагороди на поважних імпрезах у Тегерані, Сан-Франциско, Белграді, Токіо, Сіднеї, Соренто. Але після тої безпідставної партійної критики творче життя Івана Миколайчука (як і його творчих побратимів Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики та інших) круто змінилося на гірше. «Для того, щоб зрозуміти масштаби лиха, — напише згодом кінокритик Сергій Тримбач, — досить поглянути на список ролей Миколайчука. До 1973 року це ролі в «Тінях забутих предків», «Камінному хресті», «Бур’яні», «Анничці», «Комісарах», «Білому птасі з чорною ознакою», «Захарі Беркуті», «Пропалій грамоті», а після... Рівень кіно в республіці став різко падати». Івана Миколайчука дедалі рідше запрошують для зйомок у нових кінострічках. А якщо і знімається, то, як правило, в епізодичних ролях. А ще — пише кіносценарії.

Зокрема, «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Як на мене, то в цьому фільмі — режисерському дебюті Івана Миколайчука — чи не найповніше, найвиразніше виявився кінематографічний талант цього незаперечного мистецького самоцвіту. Бо бачимо Івана Миколайчука відразу в декількох творчих іпостасях, які доповнюють одна одну. Бо в цій кінострічці, яка ще раз увиразнила талант нашого співвітчизника: він виступає як сценарист, режисер-постановник, виконавець головної ролі і навіть як компонувач музичної канви фільму. Згадаймо хоча б ті дивовижні кадри, коли звичайне мукання корів переходить-переливається у ліричну народну мелодію. Виходить, ніби череда заспівала — то ж треба до такого додуматися! Чи оті нічні любощі Прісі (Таїсія Литвиненко) на сіні під маршову музику. І цей дивовижний образно-музичний ряд можна продовжувати. Бо кожен кадр «Вавилона ХХ» пругкий і повнозерний, немов осінній ліщиновий горіх. «До музики в кіно я ставлюсь як до частини драматургії, як до операторської чи режисерської роботи, як до акторської гри. Вона співавтор фільму», — зізнався Іван Миколайчук в одному зі своїх інтерв’ю, коли знімав фільм «Така довга, така тепла осінь». Вибудована ця кінострічка на цілком буковинському матеріалі, хоча трагічне начало еміграції, життя на чужині, тугу за рідним краєм регіональними назвати язик не повертається. То трагедія планетарна, загальнолюдська. Втім, кінокартині забракло внутрішньої експресії, психологічного нерву — одне слово, тієї барокової вигадливості і привабливості, які маємо у «Вавилоні XX».

Згадує незабутній Сергій Параджанов: «Зустріч наша з Іваном була непередбаченою, несподіваною, — пише режисер-постановник фільму «Тіні забутих предків», який зібрав понад десять нагород на всесоюзних і міжнародних кінофестивалях. — Заслуга в цьому Віктора Іларіоновича Івченка, Іванового вчителя в театральному інституті, -саме він рекомендував Миколайчука на роль. Віктор Іларіонович любив його якоюсь надзвичайною любов’ю, благоговів перед Івановим талантом, але не виказував своїх почуттів — боявся, як кажуть українці, наврочити. Ми не збиралися знімати Миколайчука, у нас уже був затверджений на цю роль Геннадій Юхтін. Іван не відповідав нашим поняттям про героя М. Коцюбинського, здавалося, не вписувався в акторський ансамбль (ми вже затвердили актрис на роль Марічки, Палагни). Віришили зробити проби з поваги до Віктора Іларіоновича. Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

Так Іван Миколайчук в образі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964 р.) й Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» (1965 р.) одразу засвітився яскравою і неповторною зіркою на небосхилі світового кіно.

Як влучно схоплено сутність Іванову: «Ти — незбагненний, ти — такий простий». То з вірша відомої Ади Роговцевої, присвяченого пам’яті незабутнього митця. Він навдивовижу був природним і простим, щирим і відвертим. У творчості, у стосунках з людьми. Пригадую свою одну-єдину зустріч з Миколайчуком на початках 80-х років у Чернівцях, де я тоді працював. Він саме завершив роботу над «Вавилоном ХХ» і виношував новий творчий задум (і як потім з’ясувалося, на жаль, останній) — «Така довга, така тепла осінь». При знайомстві я чемно назвав кіномитця Іваном Васильовичем і почув у відповідь: «Ти де народився?» — «У селі», — трохи зніяковів я. — «І я в селі. Отож називай мене просто — Іваном». І сказано це було таким дружелюбним тоном, начебто ми не вперше бачимось, а вже знайомі цілу вічність. Це аж ніяк не виглядало дешевим панібрацтвом, якого він не сприймав, це була довіра і повага до людини, незалежно від її гаманця і посади. Таким довірливим і щирим він залишався і в кіно. Воістину народним, хоча офіційно влада так і не спромоглася наділити його цим почесним званням.

Хтось із колег І. Миколайчука якось написав: «І кожний український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не зайнятий, як космічний корабель від допотопного воза». І то не просто красива метафора — то гірка правда. Бо у фільмах, де борються, люблять і страждають колоритні, глибокі, неоднозначні люди, вигравіювані його яскравим талантом, виразною неординарністю, ми бачимо і відчуваємо Україну. З її красою і болем, з її жертовністю і надіями. І тричі має рацію Іван Драч, який сказав: «Якщо Василь Шукшин був і лишається для нас втіленням сучасної душі російської, якщо Збігнєв Цибульський — екранна рентгенограма польського сум’яття, то Іван Миколайчук, безперечно ж, залишається втіленням душі української».

Його акторські, сценарні і режисерські роботи — то вже класика українського кіно, наділеного справжньою магією видовища, більше знаного у світах завдяки різним фестивалям і показам, ніж в Україні. Того кіно, яке сьогодні осиротіло, зійшло на манівці без таких творчих особистостей, якими були Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Биков, Леонід Осика, Костянтин Степанков, Броніслав Брондуков. І, звісно, Іван Миколайчук, який так передчасно пішов з життя, якого нам сьогодні так бракує.

...Десь там, у Чорториї, де вже у червневій димці на обрії видніються Карпати, де стрімкий Черемош зустрічається з Прутом, ходять поважні та гонорові лелеки. Білі птахи з чорною відмітиною. Птахи, яких він так любив і радо впускав у кіношний кадр.

Вони шукають його слідів і журяться за митцем.