Учасники першої донецької антарктичної експедиції повернулися додому. Підкорену вершину назвали «Пік Донбас». А от капсулу із українським вугіллям спортсмени привезли назад: на південному континенті діють суворі правила щодо чистоти первісної природи.

 

У горах — як у шахті

Бригадир прохідників шахти «Білозерська» Віталій Кутній у середу знову вийшов на роботу. Перед зміною його привітали товариші по дільниці. Адже повернувся гірник із подорожі за тисячі кілометрів. Віталій — один із чотирьох учасників першої донецької антарктичної експедиції. Разом із командою у грудні-січні він здійснив сходження на найвищу точку Антарктиди — пік Вінсон (4897 метрів), а згодом — на безіменну вершину, яку вирішено назвати «Пік Донбас» (3126 метрів).

«Я працюю під землею, на глибині понад тисячу метрів. Там спекотно і задушливо трохи, не вистачає кисню. Нагорі, на висоті понад шість тисяч метрів, — теж нестача кисню. Там морозно і теж важко дихати», — такі паралелі провів шахтар. На згадку про експедицію він привіз додому камінь із піка Вінсон. «Кригу ж не прихопиш, — розводить руками співрозмовник. — А взагалі вражень багато, цікавий материк. Сніг, лід, гори. Варто їхати!»

Підготовка до антарктичної експедиції відбувалася традиційно: альпіністи спустилися у вибій, щоб підняти на-гора шматок «чорного золота». Щоправда, багатства краю — шматочок вугілля та кристал солі, які донеччани взяли із собою — довелося привезти назад. «Сходження трохи відрізнялося від усіх інших. Завжди ми на вершинах залишаємо вуглик Донбасу. Проте це була єдина вершина, звідки ми привезли вугілля назад. Тому що за правилами все, що людина привозить до Антарктиди, вона має забрати із собою. Як цивілізовані люди, ми не могли порушити цього правила. Тож континент вугіллям не забруднили», — із посмішкою пояснює керівник експедиції, президент Федерації альпінізму Донецької області Сергій Ковальов.

За словами керівника експедиції, вразив безкраїй, стерильно білий крижаний світ Антарктиди: «На перший погляд, у цьому світі немає місця для існування людини. Він абсолютно чужий людині, наче з іншої планети. І те, що люди там зачепилися і щось роблять — це дуже яскраве враження».

Найбільшою проблемою альпіністи назвали погоду: після сходження на пік Вінсон довелося тиждень чекати сприятливих умов. Причому чекання — це не просто лежання в наметі, а боротьба із ураганним вітром, який шматував спорядження. Встановити намет було неможливо. Тому шахтарі-альпіністи скористалися досвідом роботи в шахті та заходилися споруджувати стіни із крижаних брил. І лише після такого захисту вдалося обладнати тимчасовий табір.

«Поки стоїть гарна погода, все чудово, — розповів Сергій Ковальов. — Можна жити, насолоджуватися сонцем. Але щойно сонце ховається за гору — все покривається кригою, температура падає до мінус 50 градусів. І все, що стирчить назовні із теплого одягу, миттю може обмерзнути. Голою рукою неможливо доторкнутися ані до металу, ані до чогось іншого».

Жіночий секрет підкорення південного континенту

Особливістю експедиції став не лише той факт, що вперше українська команда піднялася на найвищу точку Антарктиди. Адже вперше це зробила жінка — донеччанка Олена Виблова. Її чоловік — також альпініст, поділяє захоплення і 16-річна донька. На запитання, чи не пробувала родина відмовляти від подорожі, Олена махнула рукою: «Ну, звичайно, було. Але марно...» Спортсменка поділилася «жіночим секретом», як зберігати красу при мінус 50: «Чоловіки весь час наді мною сміялися, тому що я ходила або в чорній масці, або із величезним шаром крему із високим сонцезахисним чинником. Щоправда, чоловіки крем також наносили. А сонце — воно мені завжди додавало сил. Для мене це був великий стимул».

Ще одним «секретом» донецьких альпіністів став... шмат сала кілограма на півтора, який із ризиком бути викритим взявся провезти Віталій Кутній. Річ у тім, що в Чилі, звідки стартувала експедиція, — дуже суворі вимоги щодо ввезення продуктів. Порушникам «світить» кримінальна відповідальність. І все-таки шахтарю вдалося приховати від пильного ока митників такий цінний продукт. Сало в Антарктиді пішло «на ура», ним пригощали колег-росіян. У похідних умовах Олена Виблова навіть примудрилася приготувати борщ. В інші дні харчувалися продуктами швидкого приготування. «Сала, звичайно, мало було, — жартує Сергій Ковальов. — Дивишся, як шматок зменшується, — і одразу ностальгія мучить».

Була у команди почесна і відповідальна місія: привезти в подарунок православному храму, який діє в Антарктиді, дзвін, відлитий на Донецькому металургійному заводі. Працівник заводу та учасник експедиції Сергій Токарєв, до речі, має дві вищі освіти, одна з них — богословська. Одразу після сходження на пік Вінсон Сергій прочитав молитву за шахтарів. А от особисто побувати у православному храмі альпіністам не вдалося: у Чилі почалися акції протесту та загальнонаціональний страйк, тож донеччани поспішили додому. А дзвін передали через аргентинських колег, які саме летіли в район, де розташований православний храм. За щасливим збігом обставин, із подарунком устигли до Різдва.

Єдине, про що шкодують донеччани, — що так і не змогли поспілкуватися із чилійськими шахтарями. Хоча перед вильотом додому жили в готелі в гірняцькому районі. Завадив мовний бар’єр: у команді не знайшлося знавця іспанської, а англійську та німецьку в цьому районі не розуміють. «Але я поклявся на льодорубі та відбійному молотку, що до наступної поїздки вивчу мову!» — пообіцяв Ковальов.

Фото автора та з архіву першої донецької антарктичної експедиції.

 

Українські страви у похідних умовах.

Віталій Кутній, Сергій Ковальов, начальник управління вугільної промисловості Донецької обласної державної адміністрації Анатолій Вовченко, Олена Виблова, Сергій Токарєв (зліва направо) під час урочистої зустрічі альпіністів у Донецьку.