Нашу 8-му гвардійську армію Чуйкова на головному напрямку підтримували 1-ша і 2-га танкові армії генерал-полковників Катукова і Богданова. Прорвавши оборону німців на Віслі, вони рвонули, незважаючи на хуртовини і снігові замети, до Одера, мов одержимі — по 100 кілометрів за день, змітаючи всі заслони і опорні пункти ворога.
Нелегко було нам, піхтурі, вгнатися за ними! А розриву між танками й піхотою ні в оперативному, ні в стратегічному плані не повинно бути — це непохитна доктрина сучасної війни. Через замети, крізь завірюхи і заметілі рвемося за танкістами день і ніч до повної знемоги і виснаженості!
І зараз перед очима стоїть, млоїть серце і пам’ять, тішить душу той неперевершений зимовий прорив, розпочатий раніше наміченого строку. Бо Гудеріан, вже начальник Генерального штабу вермахту, створив-таки пастку танковим генералам США Бредлі і Паттону, завдавши потужного контрудару їхнім військам, оточив їх у Арденнах. Так що хвалені вояки затормошили і Рузвельта, й Черчілля, вимагаючи негайної допомоги Червоної Армії. А як ми, спливаючи кров’ю, зупиняли вермахт на рубежах 41-го, 42-го і 43-го років один на один, де були ці «славетні» американські генерали? Відсиджувалися за океаном? Хитрували, очікуючи, хто першим упаде — СРСР чи Німеччина, щоб скористатися з їхньої поразки у своїх стратегічних намірах?
Сталін, однак, знайшов можливість допомогти їм вирватися із пастки нашим передчасним наступом усіх центральних фронтів. Отож Гудеріан сам попросив у Гітлера дозволу припинити розгром оточених військ Бредлі і Паттона і відправити на наш Східний фронт Лейб-штандарт «Адольф Гітлер» Зеппа Дитріха і 6-ту танкову армію Мантейфеля рятувати становище між Віслою й Одером. Американці були врятовані й зітхнули з полегшенням. Про це йдеться у двотомному листуванні Сталіна, Рузвельта й Черчілля. Яке нинішні фальсифікатори і брехуни намагаються ігнорувати, приписуючи вирішальну роль у розгромі вермахту союзникам, які вступили по-справжньому у війну лише в червні 44-го, нарешті висадившись у Нормандії!
Мені ж і досі пам’ятаються, особливо безсонними ночами, засніжені поля за Віслою, хуртовина ніби й досі засліплює нам очі у тому шаленому й відчайдушному прориві, замітає наші сліди. В заметах застряють штабні машини, і дивно бачити в темряві, як там, у їхніх затишних кабінах, сяє електрика, а вітер іноді доносить звуки радіопереговорів з танковими екіпажами, що вириваються надто далеко вперед.
Ми рвемося піхтурою за танками вдень і вночі, а німців — аж кишить по лісах і фільварках. Тому йдемо з автоматами на бойовому взводі, бредемо по коліна в снігах далекою й чужою землею, щомиті чекаючи нападу. А невтомні й відчайдушні танкісти рвуться все далі й далі вперед, і відстань між танками й піхотою доходить іноді до ста кілометрів, і її ніяк не вдається скоротити.
А тут ще й клята нога, зачеплена осколком міни в перший день прориву з плацдарму за Віслою, зараз такому далекому, що до нього, здається, важче було б дійти, ніж до смерті, — нога та зовсім розпухла, не вміщається в припадистому чоботі, болить і перестає слухатися. Наче вже й не моя. І я таки відстав на якомусь переході. А були вони нічогенькі — до сімдесяти кілометрів щодоби — по глибокому снігу, в хуртовину, з якимись химерними атаками серед білого дня й серед темної ночі, ніби німці навмисне виходили з лісів, шукаючи наглої смерті, щоб не гибіти більш на морозі.
Конча—Озерна,
21 квітня 2011 року.
Далі буде.
