За чверть століття після Чорнобильської аварії селяни продовжують самотужки справлятися зі своїми проблемами
Село Великі Озера Дубровицького району — справжня поліська глибинка. І за мальовничістю довколишніх пейзажів, і за віддаленістю від мегаполісів. До Білорусі звідси навпрошки до двадцяти кілометрів, до райцентру Дубровиця — п’ятдесят.
І все ж, попри це, мешканці сіл Великоозерянської сільради Дубровицького району (а сюди, крім Великих Озер, входять ще й Шахи та Черемель) у 1992 році стали знаменитими не лише на всю країну.
— Знаменитість наша була спричинена бідою, — зітхає, згадуючи події майже двадцятирічної давнини великоозерянський сільський голова Михайло Рябий, який на цій посаді уже п’яте скликання. — Села наші після аварії на Чорнобильській АЕС віднесли до зони обов’язкового відселення. Майже половина земляків виїхала. Чимало з них не прижилися на нових місцях, бо держава житло дала, а роботу — ні. Як без цього виживати? Кілька сімей передумали і повернулись, інші хотіли, та не було вже куди — їхні домівки знесли або передали в користування іншим. Оце й спонукало тих, хто ще не зрушив з насиджених місць, залишитися вдома. Розмірковували так: у нас теж безробіття, але з городу, підсобного господарства, а особливо з лісу, де в сезон збирають та здають заготівельникам чорниці та гриби, ще можна вижити. Чимало людей з настанням тепла вирушають і на сезонні заробітки у Росію, Білорусь, інші області України.
— На сході громада вирішила боротися за свої села. Адже населені пункти, віднесені до другої зони забруднення, фактично були приречені: розвиток у них зупинявся, держава припиняла їх фінансування... Тобто вони не мали майбутнього, — продовжує Михайло Рябий. — Тому ми звернулися до влади з проханням виключити нас із переліку другої зони — зони обов’язкового відселення. Навіть пільгами заради цього пожертвували.
Шлях був тернистим і довгим, достукатися до високих владних кабінетів простим людям із глибинки було ой як непросто. Кінематографістів, які чимало побачили на своєму віку, така трепетна любов поліщуків до своїх рідних місць надихнула на створення документального фільму про Великі Озера та місцеву громаду. Стрічка удостоєна високої нагороди на міжнародному кінофестивалі в Польщі... Тим часом великоозерянська сільська громада, згуртувавшись, зберегла своє. Уряд прийняв відповідну постанову, згідно з якою змінили статус потерпілих від чорнобильського лиха сіл з другої на третю зону — зону добровільного відселення. Відтак почали виділяти кошти на їх розвиток.
— Нам дали 60 тисяч гривень на реконструкцію початкової школи у Шахах, 1,7 мільйона — на реконструкцію лікарської амбулаторії, при якій функціонують стоматологічний, гінекологічний кабінети, є денний стаціонар, — перелічує Михайло Рябий. — Щоправда, нині намітилася тенденція передавати медичні заклади у відання району — така доля чекає і на нашу амбулаторію. Пересічним мешканцям до цього байдуже — аби могли отримати належну медичну допомогу. Штат середніх медичних працівників укомплектований, а ось з лікарями — проблема: не хочуть їхати в поліську глибинку, хоча для таких сміливців ми могли б організувати житло.
Досі не було у Великих Озерах і аптеки. По пігулки долали півсотні кілометрів. Тому облаштували невеличкий пункт при амбулаторії з «ходовими» медикаментами. Але аптека тут не завадила б, як і новий автомобіль «швидкої», бо старий у «строю» уже двадцять чотири роки. А медичної допомоги місцеві мешканці дуже потребують.
Сільський голова бідкається, що від держави не отримали жодної копійки на те, аби привести до ладу школу у Великих Озерах, котра якраз навпроти сільради. Тож кожного дня, дивлячись на неї через вікно кабінету, він ламає голову, де знайти кошти, щоб полагодити дірявий дах, замінити гнилі вікна... Досі Михайлу Рябому вдавалося організовувати дружну сільську громаду на поточні ремонти у школі, але зробити її комфортною для дітей самим селянам не по кишені... Навести порядок на вулицях, сільському цвинтарі — тут громада сама справляється, а ось на школу потрібні солідні вкладення, яких у сільському бюджеті бракує. Адже у нього капає копійка за рахунок сплати податків місцевими підприємцями, які переважно займаються торгівлею, а також від плати за користування пасовищами... Земельного податку місцеві мешканці не сплачують, оскільки живуть на забруднених радіонуклідами землях. Ось тому сільський бюджет — дотаційний. Тож звідки взятися достатку? Михайло Рябий каже, що на перезалуження земель кошти держава також не виділяє, тому люди споживають забруднені радіонуклідами продукти...
Великоозерянська громада розраховує бодай на те, що їй підсоблять коштами для освітлення вулиць, якими за сутінків без ліхтарика не пройти. Тішить, що цього року обласна влада пообіцяла, використовуючи місцеві матеріали — пісок, відсів, щебінь (на асфальт грошей бракує), впорядкувати вулиці Нову і Березову у Великих Озерах. На одній зроблять щебеневе, на іншій — твердогрунтове покриття. Тож у дощову погоду можна буде пройтися без гумових чобіт.
Цьогоріч у Великоозерянській сільраді — шість забудовників. Це вселяє надію на майбутнє її сіл.
