15 Червня Івану Миколайчуку виповнилосЯ б 70 років

 Роль Івана Палійчука, закоханого в красуню Марічку із ворогуючого роду Гутенюків, у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» стала для Миколайчука зірковою. «Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко» — казав про митця великий Параджанов. Здавалося, після такого визнання уже можна й не зніматися, щоб залишатися актором номер один. Але через рік Іван зіграв у картині «Гадюка», потім були «Кам’яний хрест», «Комісари», «Пропала грамота», «Вавілон XX» та багато-багато інших. Проте всі ці ролі, як власне і режисерська робота, були для Івана Миколайчука справжнім випробуванням, адже на цей період припадають гоніння на українських діячів культури. Тож і досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм «Вавілон ХХ», який був справжньою сенсацією українського кінематографа. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами, він увібрав у себе все найкраще від Миколайчука — сценариста, режисера й актора. Як жилося і творилося митцеві, і найперше якою людиною він був у побуті, сім’ї, у стосунках з близькими й товаришами, говоримо з народною артисткою України, дружиною та соратником Івана Васильовича — Марією Миколайчук.

 

Зустріч Марія Євгенівна призначила у власній квартирі звичайного панельного будинку на київських Березняках. Ще з дороги на будинку помітна меморіальна дошка видатному акторові й режисерові з його барельєфом. А одразу в передпокої всіх зустрічають портрети, фотографії Івана. Іван тут скрізь. Найбільший, де Миколайчук змальований у ролі Івана Палійчука із «Тіней забутих предків», стоїть посеред кімнати. Марія Євгенівна каже, що це дарунок Василя Ілащука до її недавнього ювілею, і розмірковує, куди б повісити портрет. Каже, що дуже б хотіла створити в квартирі музей митця, проте не може отримати дозволи. 

Чиновники кажуть, що за законом музей може міститися лише на першому поверсі, квартира ж на дев’ятому. Але якщо експонати переселити в інше приміщення, констатує, то це вже буде й не музей. Адже саме тут, у цьому помешканні, Іван писав свої знамениті сценарії і працював над ролями. Саме тут збиралися їхні численні товариші по цеху і друзі, саме тут досі витає дух Івана. І сняться про нього сни.

— Про гостинність вашого дому свого часу ходили легенди. Це в цій квартирі ви приймали своїх численних гостей?

— Спочатку це була маленька кімнатка на Жилянській. Там переважно збиралися студенти. Не було того дня, щоб хтось не зайшов. Я завжди варила величезну каструлю борщу, знаючи, що будуть голодні. Утім, переселившись сюди, гостей не поменшало.

— Пані Маріє, ви одружилися, коли тривали зйомки «Тіней забутих предків», а як ви познайомилися?

— Наше знайомство відбулося задовго до цього. Обставини знайомства дуже прості. Я прийшла в студію, мене прослухали і дали добро на вступ, бо в школі я часто брала участь у всіляких гуртках, де викладали театральні актори. Одне слово, своя. І саме тоді всі чомусь вирішили, що ми з Миколайчуком родичі. До мене підходили і так і запитували.

— Ви були дуже схожі?

— Ну, не знаю. Мабуть, один типаж. А взагалі я вважаю, що все це дається звідкись згори. Це, мабуть, було просто благословення Боже. Так чи інакше, а люди самі звели нас, а потім уже відбулося й очне знайомство. Пам’ятаю, він стояв оточений дівчатами і ясно, що я теж звернула увагу, не звернути було неможливо. Він також зупинив свій погляд. Так два погляди зустрілися. Тож до весілля у нас було досить часу.

— Які у вас були стосунки в родині: паритетні чи хтось мав більші права?

— Одразу скажу, що ми ніколи не воювали за першість. Я в своїй сфері, він у своїй. Головне, що я його любила. Мене взагалі дивують, коли одружуються, а потім влаштовують змагання. Утім, можу сказати, що у нас, мабуть, таки керував Іван. Бо він був мудріший, розумніший і взагалі він краще знав життя. Адже у нього в родині, крім нього самого, було ще дев’ятеро дітей. І там на гульки ніколи не було часу. Вони зосереджені були. Треба було обробляти городи, бо мати йшла на поле. Вести господарку. Часто діти, особливо хлопчики, допомагали батькові, який працював на залізниці обходчиком. Вони очищали колії від бур’янів, одне слово, привчалися до роботи змалечку. Щоправда, одного разу Іван так і сказав батькові «Я цього робити не буду». На що батько резюмував, що він таки не до такої праці.

— Батько, мабуть, уже тоді помітив талант сина?

— Звичайно. Він не був би батьком, якби не помітив. Він добре знав сина. Та й мама так само. Ще юним Іван був не такий, як усі.

— Ваш чоловік проявляв якісь особливі знаки уваги: дарував квіти, подарунки, возив на відпочинок чи, може, це було якось інакше?

— Ой, найкращим подарунком була оця квартира. Як сьогодні пам’ятаю, був мій день народження, він приходить і каже: думав, нам дадуть якісь гроші, а оскільки грошей немає, я дарую тобі ось це. І дістає якісь ключі. Моєму здивуванню не було меж, а який Іван був щасливий. Взагалі він дуже любив обдаровувати. Тоді ж пристойно вдягнутися було дуже складно, і я стежила, щоб Іван був чистий, акуратний, а він, коли бачив, що поносилися мої речі, викликав завжди Мирославу Гаврилюк. Вона актриса, розумілася на гарних речах. Він давав нам гроші і відправляв за покупками. Коли поверталися, я приміряла, а він оцінював. Про квіти я вже не кажу, такі знаки уваги були постійними.

— На такого красеня, звичайно ж, задивлялися жінки. Ви ревнували?

— Ну було б смішно, якби я запевняла, що не ревнувала. Кожна любляча людина ревнує. І він мене ревнував. Проте я одного разу зрозуміла, що до добра це не доведе, та й утримати людину ревнощами неможливо. Звичайно, були моменти, коли дівчата просто липли до нього. Але він завжди мені казав: «Ти ніколи не роби поспішних висновків, якщо, не дай Бог, щось станеться, я перший сам тобі розповім». Але слава Богу, нічого такого не сталося. Ну ясно, що захоплення були. Бо зніматися в кіно, граючи любов, і мати при цьому порожні очі — неможливо. Це повинно було бути. Але до цього треба було ставитися з розумом і мудрістю. Тому я ніколи йому ніяких сцен не влаштовувала. І це було б смішно.

— Кажуть, що саме Іван, почувши ваш спів з Ніною Матвієнко та Валентиною Ковалевською, і зініціював створення вашого тріо «Золоті ключі».

— Так, це якраз і було на згаданій уже Жилянській, в один із вечорів. У нас тоді був Кость Петрович Степанков, юні ще Іван Гаврилюк, Роман Балаян. І коли ми вже сіли за стіл, Іван каже: «Дівчата, може, ви щось заспіваєте?» А ми до того ніколи разом не співали, Ми товаришували, але кожна співала свою партію в хорі (йдеться про хор імені Вірьовки). І я затягнула «Ой попід гай зелененький». Дівчата підтягнули, і ми самі були подивовані, наскільки зливалися наші голоси. Знаєте, що таке коли з’являються обертони? Це коли зливаються досконально голоси і утворюється четвертий звук. І ці обертони у нас часто з’являлися. Усі сиділи, як заворожені. І коли закінчили, Іван каже «Ну все, дівчата, тепер ви мої».

— То він фактично був вашим першим, як нині кажуть, продюсером?

— Так і було. Він сказав «Ви мусите співати, а я вам допоможу». І він почав підбирати нам репертуар, почав з нами проводити репетиції. В нього це гарно виходило. Він же дуже багато знав народних пісень — родина у Миколайчуків була ой яка співоча. Вони коли збиралися разом, а якщо ще хто підійде з друзів, пісні могли лунати до ранку. Така гармонія лилася з хати.

— А сам Іван часто співав. У нього був гарний голос?

— І голос, і слух у нього були чудові. Одне слово, він відчував музику. А потім на одному з концертів нас почув керівник хору Анатолій Овдієвський і почав з нами (як з тріо) потрохи працювати. Ми часто починали концерти. Але найбільшим поштовхом тоді послужила колишній міністр культури СРСР Катерина Фурцева. Вона тоді приїхала до Києва, щоб вручити хору імені Вірьовки звання академічного колективу. А наспівала нам стільки компліментів... Тож українське керівництво не могло не дослухатися. І так все почалося.

— А це правда, що свій творчий союз із Юрієм Іллєнком — співавтором сценарію «Білий птах з чорною ознакою» вони з Іваном скріпили кров’ю?

— Ну це було зовсім символічне дійство. Одного разу ми йшли у гості до Гаврилюків і тут по дорозі нам зустрічається Юрій Іллєнко. Іван йому й каже: «Хочеш, я тобі продам ідею». Вони одразу зайшли в Іллєнкову кімнату при театрі, і Іван почав розповідати фактаж майбутньої картини. Тоді вона ще називалася «Гніздо лелек». Хоча треба сказати, що у Івана ця ідея давно крутилася. Він би й сам написав сценарій. Але розумів, що ходу не буде. А Іллєнко тоді вже був визнаним оператором, і режисерував також. До того ж мав трохи інший характер: він міг піти на компроміс, на відміну від Івана. Так вони побраталися. То було на Юрія. А закінчили сценарій на Івана Купала.

— Символічно.

— До речі, Юрій помер на день народження Івана. Мабуть, Іван там уже чекав на нього. Такий збіг. Тоді ж вони поділили ролі. Один працював з акторами, інший над сценарієм. До речі, Ореста Іван писав для себе, але йому одразу ж сказали, що він надто гарний, щоб грати цю роль. Насправді ж розуміли, що Іван потягне крен на себе і зіграє так, як воно було. Та Йван був згодний на будь-яку роль, аби цей фільм відбувся. І тоді в театрі імені Заньковецької на цю роль він знайшов Ступку.

— Кажуть, що після цього фільму взагалі настали чорні часи. Ви щось знали про виклики чоловіка до «органів» і взагалі, як він при цьому почувався, поводився?

— Гоніння почалися ще після «Аннички». А після «Птаха» з’явилася стаття в «Радянській Україні», де наголошувалося, що фільм шкідливий для народу, особливо для західних областей. І це при тому, що фільм показали на XXІV з’їзді Компартії України, і народ там аплодував стоячи. Утім, було й не без добрих людей. Згодом вдалося вмовити подивитися фільм Петра Шелеста(секретаря ЦК Компартії України. —Авт.). І той у відповідь написав передовицю, де фактично було все навпаки. А коли Шелеста відправили у відставку, знову почалися виклики... Але «Білий птах» уже йшов, і з таким тріумфом!

— Пам’ятаю, як зовсім юними стояли в черзі в кінотеатр на «Вавілон XX» і яке враження справила картина. Можете розповісти, як ішла робота над нею?

— Сценарій «Вавілона» писався ось за цим столом. І буквально за три дні і три ночі. І хоча вважається, що вони створювали його з Василем Земляком, насправді це трохи не так. Повість Земляка була дуже гарна, але сам він не був сценаристом. Тут треба мати кіношне бачення. Тож Земляк і попросив Івана написати сценарій.

— Розумію, що пройшло багато часу, та чи сниться вам чоловік?

— Нечасто, але сниться. Недавно наснився, що прийшов у нашу квартиру. Ми сидимо, як завжди, багато друзів у хаті, бесідуємо. А він раптом піднімається і йде. Узагалі я інколи бачу містичні сни. Ще колись, коли Іван був живий, сниться мені, що я в якійсь хаті помила підлогу, випрала ганчірку і стелю її перед дверима біля порога. Аж раптом піднімаю очі, а переді мною стоїть Тарас Григорович Шевченко і просить дозволу зайти. Я кажу про це Іванові і разом запрошуємо гостя до хати. Вранці розповіла про сон чоловікові, а він лише покепкував — «Яке спить, таке й снить». А ввечері приходить, щасливий такий, і з порога розповідає, що отримав роль. Тож, виходить, я запустила до хати Шевченка. Такі містичні сни. Хоча цю роль він просто вимріяв. Думки ж матеріалізуються. А це була його заповітна мрія. А ще, пригадую, коли він закінчив інститут, я подарувала йому з цієї нагоди дві книжечки — «Тіні забутих предків» і збірку Шевченка...

— Як ви вважаєте, чи сподобалася б вашому чоловіку нинішня незалежна Україна, яку він так обстоював і в якій фактично немає місця для українського кіно?

— Звичайно б, розчарувався. Чому тут радіти? Особливо, якщо дивишся, що відбувається з культурою і надто в кіно. У радянські часи біля кінотеатрів запитували: чи немає зайвого квитка? А нині знімають таке, що не хочеться дивитися. Тепер ми чомусь маємо або переглядати старі фільми, або зарубіжні. А де ж українське кіно? Де ми? Фінансування відбувається за залишковим принципом. Майже не знімається повний метр. Я єдине, що думаю, аби був Іван, може, такого б не сталося. Але це так мені хочеться думати.

— Наближається ювілей Івана Миколайчука. Як це відзначатиметься на державному рівні. І головне, чи матимуть можливість глядачі переглянути десь його фільми?

— У Будинку кіно йтимуть фільми за участю Івана. По телебаченню буде ретроспектива. Театр імені Заньковецької у Львові поставив п’єсу за сценарім Івана Миколайчука «Небилиці про Івана в мальованій скрині». Йшли абсолютно за сценарієм, не переробляючи на п’єсу. Вони 17 червня привезуть її в столицю, а в самий день народження, 15 червня, ми будемо на Буковині, в рідному селі Івана. Потім заходи будуть в Чернівцях і загалом по області.

... Ще в студентські роки Іван Миколайчук написав братові в листі: 

«Людино, заплач, коли тобі дуже важко. Сльози це твоя незамаскована людяність. А людяність — це всесвітній Бог. І я не стидаюся людяності».

Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. «Тіні забутих предків» 1965 рік.