Село Бобрикове на Луганщині насамперед відоме тим, що тут є запаси золотоносної руди. Втім, золото тимчасово не видобувають з об’єктивних причин, але мова про інше. Про історію села, яке, за офіційними даними, засноване 235 років тому. Цю історію все життя збирає вчитель місцевої школи Іван Михайлович Захарченко.
Цей край завжди був ареною суперечок донських та запорізьких козаків. Але номінально, як свідчить старовинна мапа, до 1742 року це була турецька земля. Турки з’являлись тут рідко, а коли наїжджали, без сутичок з нащадками запорожців не обходилось. Здебільшого перемагали козаки, отримавши допомогу від своїх товаришів. Донині є легенда: там, де падав на землю зрубаний турок, виростав кущ дикої шипшини, або ще її тут називають турецькою трояндою. Коли восени визріває шипшина, червоні плями стиглих плодів на кущах мимоволі нагадують про народну легенду.
Архіви й досі не підлягають розголосу
...Ці землі під рангову дачу старшина війська Донського Дмитро Кузьмич Бобриков отримав від Катерини ІІ на Покрову Пресвятої Богородиці у 1776 році за сумлінну службу. Ця дата і стала офіційною в історії заснування села. Хоча, як з’ясував Іван Захарченко, до цього землі були територією колишньої Кальміуської паланки. Щоправда, поселення тут було невелике, в основному — козацькі «зимівники», але царський уряд спеціально не наносив його на мапу, і на те була причина.
Ці терени споконвіку були спірними між донськими та запорізькими козаками, хоча існував документ — універсал, що закріпив за запорожцями землі до самого Дону.
А коли Хмельницький приєднав Україну до Росії, документи були передані до Москви в Посольський приказ. Донині ці документи залишаються недоступними для українських дослідників. Працюючи в архівах, Іван Михайлович уже не раз намагався потримати в руках ці важливі документи і пересвідчитись у правильності своїх припущень, але поки що безрезультатно. Є ще чудовий архів Мазепи в Санкт-Петербурзі, але таємниця, що ховається у свинцевій скрині, досі не підлягає розголошенню. Тому, як вважає Іван Михайлович, і точаться суперечки та різні маніпуляції з приводу того, що ці землі ніколи не належали запорожцям. Вибачте, але в донських козаків теж немає документів, що заперечують право запорожців на ці землі.
Отже, коли Катерині ІІ набридли ці територіальні суперечки, вона видала маніфест на користь поступливіших донських козаків. У Івана Михайловича є копія місцевості 1776 року, на якій рукою правительки написано «Быть по сему».
— Коли донські козаки почали безборонно селитись у наших краях, тут вже було поселення українців, — доводить Іван Захарченко. — Скажімо, офіційна дата заснування села Дякове, що поблизу Бобрикового, — 1777 рік. Але вже наступного, 1778-го, з’являються повідомлення, що в селі — 75 хат і 300 душ населення. Збудувати стільки житла так швидко на той час було нереально. Адже це був степ, де нічого не росло і не вироблялось. Коли я став співставляти прізвища дяківців, побачив, що всі вони закінчуються на українське «ко». Наприклад: моє прізвище — Захарченко — у списку війська Хмельницького зустрічається 25 разів. Мій дід і батько говорили, що наш рід походить від запорозьких козаків, ми з Полтавщини. Як філолог, я аналізував мову нашої місцевості: мешканцям властиве київсько-полтавське наріччя. До війни вони розмовляли красивою українською мовою, а російську навіть не дуже розуміли. Як я був малий, не міг зрозуміти, чому російська гостя говорить «кошка на окне», коли треба сказати «кішка». «Кошкою» у нас називали багор, яким витягують відра з колодязя. І таких слів було багато.
Легенди — частина історії
Річка Нагольна, на якій стоїть Бобрикове, з лівого боку приймає притоку Велика Скотова. На лівому боці у балці стоїть гірський шпиль, що нагадує черкеський ніж. Старожили розповідають таку легенду.
У давні часи берегом Великої Скотової проходив торговельний шлях на Дон, яким в один бік возили сіль, а в другий — рибу. Маяками на шляху слугували Савур-Могила і Грибоваха. Шлях був небезпечним, бо тут розбійники нападали на підводи і забирали увесь скарб. Ватаг розбійників ховав його десь біля підніжжя гори, частину віддавав друзям. Якось їхній ватажок узрів чарівну дівчину, що пасла корів. Полюбили вони одне одного. Але селом поповзли чутки, що дівчина злигалась з розбійником і зганьбила свою родину. Мати дівчини взяла у знахарки зілля, щоб відвернути красуню від злодія. Напоїла дочку зіллям — а та померла.
Ватаг не витримав горя, дістав черкеський ніж і вдарив себе у груди.
Відтоді й назвали шпиль Черкеським ножем. Захарченко перевірив цю легенду і з допомогою подорожнього атласу Росії переконався в тому, що справді, в тому місці, де стоїть Черкеський ніж, проходив поштовий шлях на Ростов та Новочеркаськ. Ще одна історія пов’язана з іншим об’єктом на цьому шляху — Грибовахою.
...Був такий чумацький ватажок із Центральної України на прізвисько Гриб. Звали його так, вочевидь, бо мав кремезну, сильну фігуру та малий зріст. Навесні разом з побратимами він вирушав на Дон по рибу, а туди віз сіль. Останнього разу дружина не відпускала Гриба: мовляв, досить, наїздився, лишайся вдома. Гриб заспокоював жінку: це вже востаннє. Коли чумаки повертались додому, застала їх у дорозі негода. Під сильним дощем Гриб застудився, не допомогли ні відвари трав, ні молитви. Скликав Гриб товаришів і почав з ними прощатись. Про одне тужив — що помирає на чужині, тому попросив, щоб поховали його на такому високому місці, з якого видно те місце, звідки він прийшов. Чумаки шапками наносили землю, зробили високий пагорб і поховали тут свого ватажка. З тієї пори гору звуть Грибовахою.
З Грибовахою пов’язана ще одна легенда. Кажуть, на вершечку гори є родовище золота, але воно — зачароване. Той, хто його відкопає, зв’яжеться з дияволом. Довго ніхто не наважувався проводити тут якісь роботи. А в кінці ХІХ століття все змінилось.
Золота лихоманка
У кінці ХІХ століття в цих краях з’явився інженер шляхів сполучення Микола Глєбов і почав скуповувати землі у районі Сарича — Нижній Нагольчик, усе підряд — і пагорби, і неродючі землі. Поміщик Леонов, якому ці землі належали, хоч і вважав Глєбова диваком, але радий був позбутись території, від якої не було користі. Незабаром пішли чутки, що Глєбов буде видобувати золото, і люди побоювались: а що, як справді диявола розбудять? А з другого боку — була надія отримати роботу.
Хтозна, звідки інженер дізнався про золотоносну руду в цих краях. Захарченко припускає, що в 1880 році в «Донецких областных ведомостях» Глєбов міг прочитати інформацію про те, що мешканець села Нижній Нагольчик Сисой Романенко знайшов у балці злиток золота. І Глєбов вирішив пошукати щастя. Він почав з того, що побудував казарми для робітників, амальгамаційну фабрику. Йому вдалося видобути певну кількість золота, але потім золота жила зникла. Банківську позику Глєбову погасити не вдалось і він наклав на себе руки. За однією версією — кинувся під поїзд, за іншою — його застрелили на полюванні. Після Глєбова промислом вирішив зайнятись Микола Клунников, отримавши в Миколи ІІ дозвіл на розробку шурфів. Проби надіслали до Петербурзької академії, яка підтвердила, що з тонни бобриківської руди можна видобути майже три грами золота, а отже, — промислові розробки можливі. Але доки збирали потрібні документи, почалась перша світова війна, потім Жовтневий переворот — і все затихло.
До Бобриківського родовища звернулись лише в 1930-х роках. Країні знадобилися стратегічні метали, і спеціально створений трест «Донбасполітметал» почав їх добувати. Аналізів його роботи не вдалось знайти в архівах, бо радянська влада тримала все у великому секреті. Вітчизняна війна теж зупинила виробництво, а після війни були відкриті великі запаси золота в Сибіру, отже, Бобриківське родовище великого інтересу вже не становило. І лише за часів незалежності України до нього повернулись.
За сучасними дослідженнями з однієї тонни руди можна одержати до шести грамів золота.
Зараз цим промислом займається підприємство «Донецький кряж». За попередніми даними, золота жила від Бобрикового йде до Дякова, Нижнього Нагольчика та Осаулівки. Є в цих краях і срібло, але поки що дорогоцінні метали лише готуються видобувати. З розвитком цього виробництва пов’язується і майбутнє Бобрикового. А це вже — нова історія.
Луганськ.
Фото автора.
Іван Захарченко у шкільному узеї.
