Народний депутат, автор популярного телепроекту з викривальними розслідуваннями «Закрита зона» Володимир Ар’єв та ведуча програми «Відкрита зона» Наталка Фіцич — удома не журналісти, а подружжя. Жодна професія не може завадити люблячій парі залишатись люблячою, — так вважає Наталка.
— На перший погляд ви дуже різні: і за вдачею, і зовні — спокійний кремезний шатен і емоційна тендітна брюнетка. Що це — тяжіння протилежностей?
Володимир: Ага, просто інь і янь.
— Наталко, чи правда, що ви познайомилися з Володимиром на Новий рік в Українському домі під час помаранчевої революції? Розкажіть, як це було.
— Насмішили. На Новий рік в Українському домі під час помаранчевої революції ми і справді були, тільки на той момент нашій донці вже виповнилося чотири роки. А познайомилися ми значно раніше, у 1997-му Володя працював на телеканалі «Інтер», я там стажувалася.
— Це було кохання з першого погляду?
— Швидше, з першого слова. Якось випадково ми перетнулися на Хрещатику, Володя запросив мене з подругою до кафе, і ми розговорилися. От тоді я вперше і звернула на нього увагу — з ним було весело і цікаво. Невдовзі почали зустрічатися і вже за рік, у 1998-му, одружилися. А подруга, теж Наталка, з якою я була тоді, стала дружкою на весіллі і хрещеною донечки.
— Володимире, що вам імпонує в Наталці, чим вона вас «узяла»?
— Це я її взяв (сміється). Коли я вперше побачив Наталку на «Інтері», одразу стало зрозуміло, що ця чарівна дівчина неприступна. Вертикальна скеля, і альпіністам вхід заборонено. Тим цікавіше було знайти підхід, який врешті-решт закінчився весіллям.
— Наталко, у вас відомі батьки: мама — знана дитяча письменниця Зірка Мензатюк, а тато — відомий на всю Європу тенор столичної опери, народний артист України Степан Фіцич. Як вони оцінили ваш вибір чоловіка? Як складалися їхні взаємини?
— З батьками мені справді пощастило, вони суперкласні, я люблю їх і дуже шаную. Їхні досягнення накладають на мене особливу відповідальність. Та все-таки у мене свій шлях. Мама, у минулому журналістка, дуже не хотіла, щоб я була журналістом. А коли я повідомила, що ще й зустрічаюся з журналістом, взагалі була не у захваті. Але коли познайомилися з Володею, він їм одразу сподобався. Вродливий, доброзичливий і запальний. Мама сказала, що він схожий на мого діда Захарія, її батька. Дідусь був учасником Другої світової, воював у радянській армії, а коли повернуся — отримав термін у Воркуттаборі за зв’язки з УПА. Його вже немає, царство йому небесне. Але познайомити його з Володею я встигла — одразу після нашого одруження. Одним словом, стосунки з батьками у Володі склалися чудові — тепер він їм за сина.
— Кажуть, що ваша 11-річна донька Ярина гарно співає. Мабуть, успадкувала дідові гени. Чому саме вона віддає перевагу?
Наталка: Успадкувала Яринка дідові гени чи ні, час покаже. Але слух і голос має. Дуже любить співати. Вже чотири роки займається у хорі «Цвітень» — це дитяча студія при хорі Верьовки. У керівника колективу Марії Пилипчак — правильний підхід до музичного виховання дітей. Вони співають дитячий ігровий фольклор, тобто трохи співають, трохи граються і самі не помічають, як вивчають цілі пласти народних пісень. А ще вчать притчі і тим закладають основу християнського бачення світу.
— Як виховуєте доньку? Що прагнете їй дати передусім?
Наталка: Дитина повинна шанувати батьків, Бога і Україну. Все решта — її власний шлях, який вона будуватиме сама.
Володимир: І ще — вона не повинна гнутися перед обставинами, має бути сильною і розуміти, що принципи не продаються.
— В Україні відроджуються традиції Пласту. Як відомо, ваша донька — новачка, брала участь у двох пластових таборах. Що це їй дає? Які бачите конкретні результати виховної ідеї Пласту?
Наталка: Так сталося, що спершу я робила фільм про Пласт у рамках документального циклу «Відкрита зона», а потім уже сама зацікавилася виховними ідеями Пласту і привела туди Яринку. Річ у тім, що виховання у Пласті схоже на гру — діти зустрічаються з вихователем, майструють, граються, співають — ніякої нудної теорії, лише справжня дружба. Особливо це виявляється у пластових таборах. Два тижні на природі з друзями, цікаві мандрівки, вечірні ватри з піснями — це зближує дітей і, що цікаво, робить їх відповідальнішими.
— Чи вважаєте ви, що патріотизм необхідно виховувати?
Наталка: Безумовно. Патріотичне виховання є в усіх цивілізованих країнах. Питання в тому — як це робити. Точно не нудно і не моралізаторськи. І ще патріотизм має бути у медіа. А цього майже нема.
— Наталка — з мистецького середовища, а перший фах Володимира — фізик. Що вас привело в журналістику?
Володимир: А я років з 12 хотів стати журналістом — на фоні інформаційного вибуху перебудови. Запоєм читав самвидавівський «Голос» та іншу нову чи оновлену пресу. Та оскільки батьки не мали ні зв’язків, ні грошей, щоб проштовхнути мене на відповідний факультет, після школи я пішов до фізиків. Але природа перемогла, і за кілька років я сам, без усякого «блату», вступив до Інституту журналістики. щоправда, на той момент мав уже досвід асистента кореспондента Бі-бі-сі у Києві.
— Де ви плануєте відпочивати цього літа?
Наталка: Збираємось покататись по Австрії машиною — це недорого, можна зупинятись у простих готелях і заодно подивитись країну.
— Володимире, ви зразковий тато? Якою, на вашу думку, має бути участь батька у вихованні дівчинки?
— Я геть не зразковий тато, бо мало часу приділяю дочці. Але коли є цей час, вчу її гостро відповідати на дражнилки хлопців. Причому Наталка не завжди схвалює таку «науку». Та якщо серйозно, то намагаюся передати Ярині свої знання і навчити тим життєвим принципам, які сповідую сам.
— Чи цікавилися походженням свого прізвища? Чи не від давніх аріїв воно?
Володимир: Воно настільки давнє, що навіть витоки загубилися. І тепер я просто Ар’єв.
— Ваше хобі — футбол, ви ним захоплюєтесь активно чи пасивно?
Володимир: А до футболу запишіть ще колекціонування вінілових платівок, їзду верхи на конях та фотографію. Всім цікавлюсь активно, але практична площина буцання ногами по м’ячу останнім часом страждає.
— Наталко, ваша телепередача присвячена народним ремеслам, майстрам, які зберігають уміння, передане від діда-прадіда. Як ви їх знаходите?
— З програмою «Майстер-клас», автором і ведучою якої я є, співпрацює етнограф Олексій Доля. Він знає багатьох майстрів по всій країні та є одним з найавторитетніших експертів у галузі народного мистецтва. Олексій Доля організовував майстрів ще на першій «Червоній руті» у Чернівцях, робив містечка майстрів на «Країні мрій». Його знання та досвід стають у величезній пригоді у створенні програми «Майстер-клас», яка виходить щосуботи на Першому Національному. Завдяки цьому ми показуємо найцікавіші ремесла та майстрів по всій країні — і, до речі, не тільки українські, але й інших народів, що живуть в Україні — вже знімали ремесла кримських татар, росіян, болгар, гагаузів. Кожне ремесло я пробую опанувати сама і ділюся враженнями з глядачами.
— Чи набули в процесі роботи якогось надзвичайного вміння? Чи не позначився потяг до народних промислів на інтер’єрі вашої оселі?
— Ой, скільки я їх уже перепробувала за час зйомок! Мосяжництво (художня обробка металу), гутництво, ліжникарство, гончарство, зброярство, ткацтво, вишивка, плетення з кореня сосни та виготовлення гребенів з коров’ячого рогу — перераховувати можна довго. Всі ремесла цікаві. Щоправда, деякі були дуже складними — те ж мосяжництво та зброярство — це «чоловічі» ремесла, потребують вправності та сили в руках, якої я, на жаль, не маю. Найскладнішим стало для мене виготовлення дерев’яної ложки — тоді я випадково вдарила себе сокирою по пальцях. Довелося їхати в лікарню накладати шви. Але ця прикрість не відбила бажання робити програми про народні ремесла. Бо Україна повинна знати, який великий скарб має — у нас чи не найбільше в Європі збережених народних ремесел. А щодо інтер’єру — з кожної поїздки я привожу зроблені з майстрами речі, тому вся хата буквально завалена народними виробами. Чоловік жартує, що скоро не пускатиме додому після відрядження.
— Ваш ідеальний дім — який він?
Наталка: Не люблю ідеалів, вони якісь неживі. Найкращий дім — той, який я маю зараз.
Інтерв’ю взяла Людмила ОПАНАСЕНКО.
Фото з сімейного архіву депутата.
