Половина директора і чверть журналіста

Усе почалося з того, що три роки тому у Красилові з’явилась ідея завести свою телестудію. Належала вона тодішньому очільнику РДА Василю Шуляку, котрий завжди з увагою і повагою ставився до ЗМІ, в чому за довгі роки дружби зумів переконатись і колектив нашої редакції.

Щоправда, районному бюджету було важкувато потягнути з нуля справді професійну телестудію. Тому й обмежилися тим, що при редакції районного радіомовлення була створена ще одна посада. Людина, яка її обійме, мала б знімати відеосюжети із життя району, а транслювати їх планували через обласну телерадіокомпанію.

Засновником оновленого комунального підприємства «Красилівський телерадіоцентр» виступила районна рада. Вона ж у 2008 році виділила сорок тисяч гривень для купівлі професійної відеокамери, мікрофона, штатива, комп’ютерів. І це було першим кроком. Бо в перспективі на фінансування програми підтримки місцевих засобів масової інформації рішенням сесії райради тоді ж передбачалися значно більші суми. На 2009 рік для редакції райгазети і телерадіоцентру намічалось виділити 380 тисяч гривень, на 2010-й — 175 тисяч.

Поговорювали, з часом повинна з’явитися своя ретрансляційна вежа, і тоді місцеве телебачення запрацювало б на повну силу.

Але плани не здійснилися. Чи то через те, що бюджет не зміг потягнути таку фінансову лямку, чи то через те, що з посади змушений був піти їхній ініціатор. Натомість останні два роки все пішло на спад. Якщо позаторік для підтримки КП з бюджету було виділено 77 тисяч гривень, торік — уже майже половину. Про суми, котрі значились у районній програмі підтримки ЗМІ, вже й не йшлося. І щоб редакції вижити, постало питання про впорядкування штатного розкладу.

Як можна «впорядковувати» і без того жалюгідні зарплати, у районних журналістів треба повчитися. Традиційно Красилівська радіоредакція складалась із директора та редактора, обидва виконували функції творчих працівників, готуючи щоденні п’ятнадцятихвилинні інформаційні програми. І ще — диктора та бухгалтера. Коли задумувалось телебачення, мала б додатися посада ведучого програм телебачення, але замість неї засновник запровадив посаду заступника директора, хоча такої не передбачено ні Статутом, ні іншими розпорядчими документами підприємства. Мало того, з часом вона трансформувалась у редактора телебачення.

Досі все було зрозуміло. Дива почалися, коли бюджетні ножиці економії почали різати ставки. Засновник погодився профінансувати лише половину ставки бухгалтера, але категорично відмовився від «чверті» диктора, котрий мав би отримувати до смішного малу суму — півтори сотні гривень на місяць. Редактору радіомовлення пощастило більше: йому, з вищою журналістською освітою і сорокарічним стажем роботи на радіо, таки залишили чверть ставки у розмірі 210 гривень (!) на місяць. При цьому директор із своєю 0,75 частки ставки мав би почуватися просто щасливчиком. Якби не одна обставина: його заступнику, який не мав ні спеціальної освіти, ні стажу роботи в ЗМІ, бюджет чомусь не пошкодував повної ставки. От і спробуй розберися після цього, чому так, і хто кому редактор.

Напевно, все мало б пояснити творче та організаційне навантаження кожного. Але тут виникло ще більше запитань. Бо телепрограм, за твердженням директора Володимира Меленчука, не було, а кастрована радіоредакція як виходила в ефір щодня, так і виходить, ще й заробляє, як може, гроші. От тільки майже всі вони йшли на утримання, як твердо переконаний колектив, бездіяльного телередактора. Чому так? Бо дотація на редакційні витрати становить трошки більше половини від її потреб. І майже стільки само потрібно для фінансування повної ставки телередактора.

Щоб навести творчий і фінансовий лад у своєму колективі, директор видає наказ, яким свою оплату праці визначає у розмірі половини посадового окладу, а оклад редакторові телебачення прирівнює до редактора радіо — чверть ставки. Справді, коли важко — то важко всім однаково. Однак факту зниження оплати праці редактора телебачення засновник не визнає і погодити штатний розпис у новій редакції відмовляється, посилаючись на КЗпП України. Проте, де була його принциповість у дотриманні законодавства за такої само ситуації рік тому, коли всіх працівників радіоредакції перевели без попередження на менші оклади? — не перестають дивуватись у колективі. З часом директор оголошує редактору телебачення догану через систематичне невиконання обов’язків протягом п’яти місяців. До нього додає акт, де весь колектив стверджує, що редактор телебачення відмовився пояснити, чому за цей строк не підготував жодної телепередачі для трансляції в ефірі. За ним з’являється ще один наказ, де тому ж редактору пропонується надати пояснення, чому протягом наступних двох тижнів знову не підготовлено жодної телепередачі. І вже слідом за цим — наказ про звільнення редактора.

І ось тут на захист телередактора стає минула райрада та суд. Одна говорить про те, що не можна телередактору зменшувати ставку. А суд приймає рішення про поновлення його на роботі та відшкодування майже піврічного заробітку. Напевно, журналістська солідарність вимагала б тільки потішитись за колегу, мовляв, є справедливість, не так просто позбавити людину роботи та заробітку. Але професійна совість не дає це зробити, коли читаєш звіт редактора телебачення, де сказано, що за шість місяців «проводилась робота по створенню відеосюжетів для... сайту райради та на замовлення установ і приватних осіб. Таких сюжетів було виготовлено 83 хвилини. Оскільки районного телебачення не існує в принципі..., то основна робота була зосереджена на виробництві «німих» відеороликів... та архівування матеріалів з життя району. Таких було заархівовано більше 500 хвилин. Також вироблено 40 хвилин платних матеріалів на ... 450 гривень».

Не хочу коментувати чиїсь творчі можливості і плани — це внутрішньоредакційні проблеми. Щоправда, свій коментар зробив архівний відділ Красилівської РДА, в якому зазначено, що йому передані три диски з відеосюжетами, але описаний лише один. І в ньому не сотні хвилин відеоархіву, як зазначено у звіті, а лише 27, які були зняті у 2009 році, а не в 2010-му. До того ж редактор телебачення приписав до названого обсягу ще й кілька хвилин за рахунок відеозйомок, зроблених працівниками іншого телеканала. Та проблема не в цьому. Для чого рахувати хвилини, якщо сам працівник визнає, що телебачення не існує. Чому цього не бачила минула рада? І якщо немає телебачення, то як можна вимагати гроші за роботу на ньому? Чи правильно такі дорогоцінні бюджетні гроші віддавати на справу, від якої немає результату?

Чомусь уся суть конфлікту звелася до пошуку хвилин, котрих, зрештою, так ніхто і не побачив. А суд звернув увагу лише на формальні неточності в наказах, але так і не побачив головного: немає основного — продукту, заради якого людину поновлюють на роботі. І чомусь нікого не хвилювало, скажімо, таке очевидне порушення закону, як заробітна плата у двісті чи п’ятсот гривень для решти редакційних працівників.

Якось усе зійшлося на захисті прав одного посадовця, але ніхто не помітив, що страждає, передусім фінансово, весь, нехай невеличкий, але колектив. Якби ж то проблему можна було зняти, обстоюючи права улюбленців чи звільняючи неугодних. Насправді ж районне радіомовлення переживає значно глибшу кризу.

Майже двадцять років тому радіоредакція створювалась як юридична особа трьома рівними партнерами — районною радою, адміністрацією та трудовим колективом. Тепер у списку засновників чомусь залишилась тільки райрада. І, за великим рахунком, нікого і ніколи не цікавило, що цілу редакцію позбавлено дуже важливих прав співзасновника, а журналісти змушені були проміняти їх на обіцянки фінансової підтримки. Обіцянки, тому що вагомих кроків на зміцнення фінансового та матеріального стану редакції дуже довго не робилось. Натомість весь час пропонувалося: заробляйте кошти самі, подаючи матеріали з місцевих підприємств та сільських рад. Пропозиція, начебто, і правильна, та чи комусь вдавалося заробити на злиднях сільради?

Узявши собі у користування таку дорогу «забавку», рада так і не змогла взяти на себе відповідальність за її фінансове благополуччя. А коли редакція попросила у депутатів минулого скликання допомогти ліквідувати борги у зарплаті та до ПФ, їй відповіли, що варто збільшити власні надходження або скоротити кількість працівників до 1,5 штатних одиниць.

Коли відкинути всі особисті амбіції учасників конфлікту, то можна дійти одного: хочеш мати посаду і зарплату — тебе повинен дуже полюбити засновник. Хочеш мати прибуток — тебе ще більше повинен полюбити рекламодавець або хтось із заможних людей. Чого може коштувати така любов, пояснювати не потрібно.

Як і те, що при цьому зможуть почути по радіо чи побачити у місцевих відеосюжетах тисячі людей, котрі так щиро і наївно вірять усьому, мовленому в ефірі. Правду?

 

Хмельницький.