Два роки поспіль дніпропетровські краєзнавці шукали запасний шлях «із варягів у греки», яким ходили запорозькі козаки. Ця авто-вело-водо-пішохідна експедиція — перша в Україні, запевняє її керівник, голова правління обласної громадської організації «Краєзнавче товариство «Ріднокрай» Борис Ковтонюк.

— Я народився у Покровському районі на Дніпропетровщині, де протікає річка Вовча, і ще школярем чув, що колись по ній ходили козацькі чайки, — розповідає він. — Мало вірилося, що на цій мілководній річці таке можливе. Завідувач кафедри історіографії Донецького національного університету, доктор історичних наук, професор Василь Пірко припускає, що запасний шлях проходив по річці Кальміус (а не Міус, як стверджував французький інженер Боплан), а потім через річку Осикова, що нині тече на околиці Донецька і впадає у Вовчу в районі Курахівського водосховища. Частину шляху до Осикової козаки долали суходолом, перетягуючи чайки.

Нині Кальміус (довжина понад 200 км) — друга за значенням річка Донецького економічного району (Донецька і Луганська області). Каналом Сіверський Донець—Донбас ця річка сполучена з Доном і дуже забруднена промисловими викидами. Деяке господарське значення мають також Міус та його притока Кринка.

Восени 2008 року Борис Ковтонюк (до виходу на пенсію він був заступником головного редактора Всеукраїнського транспортного тижневика «Придніпровська магістраль»), разом із однодумцями розпочав підготовку до здійснення давньої мрії. Написав офіційні листи до районних адміністрацій і рад, держлісгоспів, інших державних і галузевих структур, зустрівся з фахівцями, у Донецьку і Маріуполі налагодив контакти з науковцями та краєзнавцями. Стартували трьома надувними човнами «Барк» (два з яких надала фірма-виробник для випробування в екстремальних умовах) на межі Донецької і Дніпропетровської областей в районі села Дачне. За місяць пройшли понад 350 кілометрів річками Вовча, Самара із заходом у річку Кринка перед фінішем біля Богородицької фортеці. Подолали більше ста штучних і природних перешкод. Не раз потрапляли в екстремальні ситуації. Стояли по шию у воді в густих очеретах і вирізали їх ножами, прокладаючи шлях для човнів. Зламали на вовчанських порогах весла і три дні чекали, поки привезуть запасні. Вночі хапалися за зброю: здалося, що до табору завітав вовк, а з’ясувалося — собака. Кілька разів потрапляли під зливи і навіть ночували під охороною військового караулу! Під час першої розвідки позначили найцікавіші місця, щоб пізніше повернутися для детальнішого ознайомлення. І вже торік, крім короткострокових водних походів, здійснили чимало виїздів на велосипедах, автомобілях, а також піших походів.

— Нам вдалося знайти одну із вірогідних схованок козацьких чайок неподалік від давнього зимівника Дібрівський (у Покровському районі на Дніпропетровщині) — на одному із плес річки Вороної, притоки Вовчої. Виявили підземні ходи практично всюди, де були стародавні поселення (хоча багато входів до них засипані). Встановили місцезнаходження кількох населених пунктів козацької доби, які вже зникли із лиця землі. Насамперед це — колишній форпост зимівника Благодать, неподалік якого зараз розташоване село Іванівка Межівського району, вже згадуваний зимівник Дібрівський, звідки люди переселилися ще в кінці XVІІІ століття за кілька верст у слободу, а нині село Великомихайлівка Покровського району. Особливих зусиль довелося докласти до пошуків невеличкого поселення Євграфівка, де, збираючи матеріали про запорожців, зупинявся Дмитро Яворницький. Саме поселення зникло у першій третині ХХ століття, а те місце давно вже засаджене деревами і заросло непрохідними чагарниками, — розповідає Борис Ковтонюк. — Не впізнали б козаки і річок, по яких колись «літали» на своїх чайках. От річка Вовча у ХVІІІ, а на окремих ділянках і у ХХ столітті, була судноплавна, а зараз по ній непросто пропливти й на надувних човнах. Причина — безвідповідальне і безграмотне ставлення до природи. Практично ніхто не контролює виконання «Водного кодексу України», ми це не раз бачили. Не дотримуються вимог щодо прибережних захисних смуг, їх привласнюють і забудовують. Береги вкриті сміттєзвалищами. Байдужість органів місцевого самоврядування нерідко межує із злочином.

Повчальний приклад — історія Васильківської ГЕС, що була збудована у середині ХХ століття, а вже за якихось 20—30 років припинила діяльність, бо морально застаріла. Станцію зруйнували, рівень води значно впав, внаслідок чого спустошився орнітологічний заказник Бакаї, де водилося багато птахів. У 2009 році греблю відновили, зробили єдиний на Придніпров’ї (а можливо, і в Україні) рибохід, заказник знову наповнився водою, і сюди почали повертатися птахи.

— Запорозькі козаки, на відміну від нас, дбали про природу. Про це свідчать документи Коша, — каже Борис Ковтонюк. — Нам треба не тільки вивчати історію своїх пращурів, а й багато в чому їх наслідувати.

Учасники експедиції попутно знайшли місце падіння великого метеорита, який не занесений у каталог метеоритів України, і планують туди виїхати із фахівцями, а також зафіксували чимало інших унікальних фактів, що не пов’язані із темою експедиції, але розкривають невідомі або маловідомі сторінки української історії.

Нещодавно на презентації результатів досліджень думки про підземні ходи, які були, власне, козацькими фортецями, значно доповнив і розширив краєзнавець Юрій Якуба. Він побував у Туреччині і звернув увагу, що там в одній місцевості живуть люди, дуже схожі на українців. Вони теж будували підземні ходи, навіть цілі підземні поселення. Як виявилося, то племена хетів, що переселялися сюди із Придніпров’я у ІІІ—І тисячолітті до н. е. Вірогідність гіпотези про подібність і значно більший вік таких підземних будівель у Придніпров’ї підтверджують і павлоградські краєзнавці Леонід Кир’ян та Юрій Михайлов, які створили фільм «Підземні ходи Присамар’я». На відео чітко видно, що це не просто ходи, а там є окремі кімнати, навіть із місцем для поличок. За попередніми даними, у тому районі є близько 50 кілометрів підземних ходів. Гіпотезу про аналогічність підземних споруд на Придніпров’ї і в Туреччині розділяє й дніпропетровський історик Олександр Писаревський, який вивчав цю тему.

У наступні три роки краєзнавці планують провести ще дві експедиції: «Козацький зимівник», що частково стане продовженням попередньої, та «Дорогами Нестора Махна». Щодо фінансування, то ні на державу, ні на олігархів Борис Ковтонюк не сподівається. Ставку робить на національно свідомих українських бізнесменів середньої руки та на ентузіастів. А до співпраці запрошує всіх:

— Беріть відпустку і приєднуйтесь до нас. А потім пишіть наукові дисертації, художні чи документальні твори, знімайте фільми, влаштовуйте фотовиставки, публікуйте фоторепортажі. Так роблять наші численні помічники. «Білих плям» в історії нашого краю вистачить на всіх.