Орендодавство і центри зайнятості породили таке потворне соціальне явище, як утриманство за державний кошт. Так вважають чимало господарників.
То куди веде «дорога радості»?
Нині храми і центри зайнятості негласно сперечаються між собою, хто із них величніший. Здається, пальму першості тут перехопили працедавці. Таке враження, що кошти на спорудження хоромів, таких як от у Херсоні, з неба падають. Такого марнотратства світ не знав!
Ще більше державних коштів вилітає в трубу відтоді, як «реформи» породили безробіття, а безробіття — утриманство. Хоча слова гімну Державної служби зайнятості (виявляється, є такий!) стверджують інше:
Дорога наша —
радості назустріч,
Порада наша плечі
розправляє,
Любов і Віра
гарантуютьУспіх,
Вітчизна нас на це
благословляє.
Про літературний хист «гімнотворця» промовчимо. А от про те, що приховано за цією патетикою, сказати не зайве.
Великолепетиський район — типово сільськогосподарський. Чорноземи тут такі, що встроми голоблю — віз виросте. І виростає, хоча поки що не скрізь.
Колись у районі діяли 10 колгоспів, радгосп, райсільгосптехніка, маслозавод, харчокомбінат. Не було лише свого Центру зайнятості. А навіщо? На кожного мешканця степової глибинки із самої колиски чекала своя робота: на заводі, на фермі, в полі...
Тепер — не те. Не встиг з’явитися у Великій Лепетисі Центр зайнятості, як до нього одразу вишикувалася черга, мов колись до ленінського Мавзолею. Аякже: дорога до означеного центру — «радості назустріч»! Не спостерігалося в цій черзі лише прохачів у білих халатах — одинадцять вакансій медиків, які були в районі на перше грудня, займати ніхто не поспішає.
Що там медики! Просту прибиральницю у школу, виявляється, ще важче знайти, ніж досвідченого хірурга. Ось так!
— Проблема зайнятості в районі справді серйозна, — каже голова районної ради Дмитро Папуша. — На 18 тисяч населення 7 тисяч безробітних — це, вибачте, вже занадто. А з’явилася ця проблема тоді, коли район «дістали» аграрні «реформи»: великі сільгосппідприємства розпалися, земля почала заростати бур’янами, на місці ферм з’явилися руїни...
— До того, як мене обрали директором РТП, я працював у колгоспі імені Леніна у Князе-Григорівці, — долучається до розмови директор райцентрівської агрофірми «Україна» депутат обласної ради Сергій Дяков. — Друге за величиною господарство в районі мало майже 12 тисяч гектарів землі. Технічний парк — 112 тракторів, півтора десятка комбайнів, десятка чотири автомобілів... Тут вирощували по 10 тисяч свиней, діяли три молочнотоварні ферми, птахо- і вівцеферма. Кормозбиральний загін продиху не знав! Усі люди при ділі, у всіх зарплата...
Нинішнє безробіття, особливо у глибинці, — постійний головний біль для влади. Звісно, йдеться не про тих, хто завжди знайде собі роботу: чи то на присадибній ділянці, чи (сезонно) у фермера. Хто хоче знайти «плуга» — знайде. І це факт незаперечний.
Дмитро Папуша і Сергій Дяков теж у цьому переконані. Голова райради продовжує міркувати вголос:
— Я часто запитую себе, чи не поспішили ми зі створенням отих центрів зайнятості? Іноді здається, що вони принесли (і принесуть) суспільству більше шкоди, ніж користі. Наведу лише один приклад. У нас є село Катеринівка, а в селі — школа. Коли шкільна технічка пішла на пенсію, то з’ясувалося, що замінити її ніким. Знайшли жінку, яка зголосилася працювати. Та коли вона прийшла наступного дня до директора і дізналася, що отримуватиме 922 гривні на місяць, відмовилася. І додала: «Та я ж із безробіття маю 1300...».
— І це називається державна «філософія» економіки? — коментує Сергій Дяков. — Це заохочення безробіття. Хіба ж не парадокс: людина, котра на «мінімалці сидить», отримує менше, ніж той, хто взагалі нічого не робить. То де соціальна справедливість?..
Тут справді щось не так. І далеко не так, переконані представники аграрного бізнесу і місцевої влади. Можливо, не зовсім обдумано і поспішно почала держава надавати допомогу з безробіття?
Підприємливість проти безробіття
Директор підприємства ДАК «Хліб України» «Великолепетиський елеватор» заслужений працівник сільського господарства України, кавалер ордена «За заслуги» Микола Коноваленко кинув виклик безробіттю осібно: «підібрав» відстаюче підприємство, витяг його з боргової ями і... поліпшив статистику зайнятості в районі.
— «Революція» в аграрному секторі і наш елеватор не оминула, але безробіття, тим паче масового, ми не допустили, — каже Микола Миколайович. — Нині в нас працюють 221 людина — лише на 26 менше, ніж колись. Але людей на вулицю не викинули — майже всіх по-людськи провели на заслужений відпочинок.
Непросто довелося Коноваленку піднімати «лежачий» елеватор, який став одним із кращих підприємств ДАК «Хліб України».
— Коли я прийшов на елеватор, то тут було основних засобів виробництва на суму чотири мільйони гривень, підприємство працювало збитково. Чотири роки я наводив порядок. Коли у 1999-му з’явився указ Президента України про розпаювання землі, для нас настали нелегкі часи. Побачили, що через різке зменшення валових зборів зернових у районі доведеться скорочувати штати. Одного року ми практично нічого не заготували, хоч елеватор у нас невеликий — лише на 40 тисяч тонн збіжжя. Вихід залишався один: брати землю в оренду або скорочувати щонайменше 120 людей. І ми восени взяли в оренду 4,5 тисячі гектарів. Ризик, звичайно, був колосальний. Елеватор тоді мав всього-на-всього два трактори — Т-40 і ЮМЗ, два великовантажні і чотири легкові автомобілі. Частину техніки взяли за кредити, частину — в колгоспах, за борги. Стару ґрунтообробну техніку відновлювали власними силами.
— І ми пішли таким само шляхом, — продовжує тему Сергій Дяков. — Борги господарств за виконані роботи і послуги (1,4 мільйона гривень!) з розваленням колгоспів і радгоспів пропали. Що робити? Закриватися? А куди діти дві сотні осіб, які тебе обирали директором РТП і вірили тобі?..
Сергій Миколайович міг би «вихопити» з рідного РТП потрібну техніку, взяти під неї в оренду землю, позбутися зайвих клопотів і господарювати у своє задоволення. Міг би... Але як з моральною відповідальністю за оті дві сотні підлеглих? Отож-бо!
— Довелося з ремонтно-транспортними послугами зав’язати і зайнятися землеробством, добре, що залишився запас коштів і ресурсів, — каже Сергій Дяков. — У Малій Лепетисі взяли
4 тисячі 600 гектарів землі колишнього найгіршого господарства району — колгоспу «Росія». Почали ремонтувати стару і купувати техніку, перевчати слюсарів на водіїв, запрошувати механізаторів зі сторони... Тому навіть за нинішніх економічних катаклізмів підприємство живе, вирощує врожаї, пече хліб, дає людям роботу і за роботу. А що буде далі — побачимо.
«Кейс» на 50 гектарах — це нонсенс
Директор ДП «Великолепетиський елеватор» Микола Коноваленко славиться тим, що «приводить» у степи сучасну високопродуктивну техніку.
— Нова техніка — це благо, якого ми, чесно кажучи, колись... боялися, — зізнається співрозмовник. — Заходить тепер у поле один трактор і за добу культивує 180 гектарів. Два комп’ютеризовані «Кейси» у складі двох посівних комплексів замінюють колишніх шістнадцять. І вже не сотня механізаторів ниву засівають, а набагато менше.
— За нинішньої демографічної ситуації нова техніка масове безробіття навряд чи породить,— припускає авторитетний далеко за межами краю керівник. Але цій техніці, уточнює, потрібні простори.
— Майбутнє — за великотоварними господарствами, — вдруге чи й утретє стверджує голова райради Дмитро Папуша. Котрий колись і сам керував агропідприємством. У них має бути не менш як три тисячі гектарів землі — як було колись у колгоспах і радгоспах. Тоді є можливість впроваджувати нові технології, ефективно використовувати сучасну техніку. А «Кейс» на 50 гектарах — це справді нонсенс.
— А як із безробіттям? — запитую теж удруге чи втретє у Дмитра Стратійовича. — Чи набагато зменшиться черга до районного Центру зайнятості. У відповідь чую:
— Щороку центр «проїдає» 18 мільйонів гривень. Ві-сім-над-цять! Якби ці кошти вкласти у прокладання в район газопроводу (а коштів потрібно саме стільки!), то в нас запрацювали б переробні підприємства, насамперед найбільші — харчосмакова фабрика і маслозавод. У перспективі можна було б налагодити не лише роботу млинів, пекарень та олійниць, а й переробку м’яса й овочів. Були б нові робочі місця, нові відрахування в бюджет, адже бюджет, до слова, від Центру зайнятості нічого не має. Як на мене, то я не «старожилам із безробіття» гроші платив би, а таким керівникам, як Коноваленко чи Дяков. За те, що не допускають безробіття!
